27-річний Андрій із позивним Депеш – колишній телеведучий і медійник, який планував мобілізуватися добровільно, але потрапив до війська після мобілізації просто на вулиці. Нині хлопець проходить БЗВП та відверто говорить про страх, армію, мотивацію й відповідальність українців під час війни.
У сюжеті – історія мобілізованого новобранця, який не боїться гострих висловлювань про суспільство, російськомовний контент і те, чому кожен має чесно відповісти собі: що він зробив для країни.
«30 березня мене мобілізували ТЦК та СП Оболонського району і я приїхав сюди. Ну я, відверто кажучи, такий собі вбивця, бо я від вигляду крові втрачаю свідомість. Я не з тих хлопців, які ховалися, сиділи 5 років у квартирі.На п’ятий рік війни мобілізують уже тих, хто, відверто кажучи, не сильно горить бажанням воювати. Не питай себе, що держава зробила для тебе, питай себе, що ти зробив для держави»,- Андрій «ДЕПЕШ» — новобранець
«Мене звати Андрій, мені 27 років, мій позивний Депеш. Я з Полтави, народився та виріс у цьому чудовому місті, закінчив там школу і після школи переїхав жити до Києва, де вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого на телеведучого. Закінчив там магістратуру і через два тижні почалася повномасштабна. Після цього я, власне, волонтерив, допомагав війську чим міг. Ну я, відверто кажучи, такий собі вбивця, бо я від вигляду крові втрачаю свідомість, у мене низький больовий поріг, мені чхати боляче чи якщо я вдарюсь десь, то мені втричі сильніше болить, аніж звичайній людині.
Тому я подумав, що можу допомогти тим, чим умію найкраще. Я дивився, які в Україні є медіапідрозділи, які активно розвивають свою медійку, і мені сподобалася Третя штурмова бригада, нам вдалося знайти метч і я став корисним цим хлопцям, мене забрали на роботу в медіа там, я пропрацював рік, бригада стала корпусом. Але я не встиг мобілізуватися, у мене мала б бути 5 квітня ВЛК, а 30 березня мене мобілізували. У мене вкрали телефон. Ми з моєю нареченою вийшли шукати злодія, бо геолокатор показав, що він десь поруч. Ми були вже близько-близько, а вони приїхали, мене зупинили. А я їм кажу: за будинком мій телефон, треба його забрати. А вони такі: «Ні-ні, нам потрібен ти. Ти вже й без телефона. Супер!». І я такий: «Ну, окей, поїхали. Що робити».
Я не з тих хлопців, які ховались, сиділи 5 років у квартирі, щось там тишком-нишком виходили в магазин купити ковбуні.
Моєю першою реакцією, коли мене мобілізували з вулиці, а не добровільно, як я планував, було… та спокій. Я нічого такого не відчув: ні розпачу, ні злості, ні печалі. Я просто подумав, що такий мій шлях, і в цьому полягає моя місія, що я маю пройти цей звичайний шлях, побачити все на власні очі, зрозуміти, що і до чого, і вже після цього, сподіваюся, виконувати свої завдання в межах того підрозділу, в якому я хотів служити. Усі тутешні інструктори, хочеться сказати, більшість, але… може й кожен, мають бойовий досвід. І слухати їх… Ну це, звісно, жорстко, бо ти слухаєш історії про смерті людей, їхніх побратимів, але бачити їх, чути те, що вони розповідають, безцінно, бо вони найкращі українці, яких я зустрічав. Інструктори, які тут у нас навчають, – це бойові хлопці, справжні герої, в них є поранення, шалені історії, де вони дивом вижили.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від ХІХ століття до сучасності: унікальні рушники з усієї Чернігівщини зберігаються в музеї в Козельці (Відео)
Я пишаюся, що я познайомився з такими особами. Станом на сьогодні найбільше мотивує рухатися далі, особисто мене – моя родина, моя наречена, мої друзі, яких у мене чимало, справа мого життя, можливість займатись у майбутньому розвитком українського, сподіваюся, кінематографу, створити якусь роботу, зокрема про війну, бо це зараз найгостріша і найзатребуваніша тема. А ще мене мотивує, напевне, питання виживання української нації, бо я дуже люблю Україну й українців. Українці – чудова нація, яка не те що має право, а 100% має існувати, і навіть у якомусь сенсі диктувати умови існування іншим націям. Але, на жаль, через те, що в нас такий сусід, ми не можемо повноцінно розвиватися, тому, я вважаю, якщо ми зараз всі не включимося і не зможемо максимально зміцнити свою позицію в світі, то в нас є ризик втратити все. І вся наша історія просто зникне через пропаганду і забудеться.
Справжніх друзів я тут не знайшов. Ідеться про те, що на п’ятий рік війни мобілізують вже тих, хто, ну, відверто кажучи, не горить бажанням воювати. Навіть м’яко кажучи, бо насправді це ссикуни й егоїсти здебільшого.На жаль, зараз у нас соціум такий розбещений, знесилений, демотивований, бо «все погано, все продали, всі заробляють гроші, це не закінчиться ніколи, депутати погані», а самі на себе не дивляться. Є багато ситуацій, коли люди, які скаржаться на депутатів, президентів та всіх на світі, через п’ять хвилин не прибирають зі столу після того, як ми поїли. І ти такий: «Ну, був би ти депутатом, ти, може, ще гірше крав би і більше. Бо ти в мінімальних умовах, побутових – свиня».
Я хотів би побажати кожному українцю купити собі додому величезне дзеркало і дивитися в нього щоранку і давати собі чесну відповідь на запитання: «Хто ти і шо ти? Яким чином ти допомагаєш війську? Чому ти досі тут, якщо ти нічим не допомагаєш? Що тобі треба зробити, щоб законно не допомагати війську?». Але в останньому випадку я не радив би жити в цій країні.
Я хотів би, щоб кожен українець нарешті на п’ятий рік повномасштабки та на 12-й рік російсько-української війни зміг знайти для себе відповідь на запитання: «Чому я досі говорю російською? Чому я досі споживаю російськомовний контент? Чому я нічого не роблю для війська?». Щоб запрацював якийсь нейрончик усередині голови, щоб ми визначили, щоб кожен українець визначив себе українцем. Я українець, я в Україні, моя країна – Україна. «Не питай себе, що держава зробила для тебе, питай себе, що ти зробив для держави» – Джон Кенеді»,- Андрій «ДЕПЕШ» — новобранець
Таліна Тарасенко
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Tagsісторія життя Військовий Мобілізація Новини Чернігів Чернігівщина
