Наталія Левочко: У нас, телевізійників, був свій фронт

Телеканал «Новий Чернігів» під час ворожого вторгнення не припиняв роботу ні на день. Працювали, не зважаючи на те, що в місті тривали обстріли, що не мали засобів індивідуального захисту. Примудрялися робити новини, навіть коли в Чернігові зникли світло та зв'язок, — розповідає керівниця ТРА «Новий Чернігів» Наталія Левочко. Звісно, не все тоді можна було видавати в ефір, найбільш вражаючі кадри увійшли або ще увійдуть у документальні фільми, які готує телеканал. Перший уже вийшов, розповідає про героїчний труд працівників комунальних підприємств Чернігова. Вони на це заслуговують не менше, ніж захисники та захисниці нашого обласного центру. «Має бути внутрішня пильність» — Пані Наталя, розкажіть детальніше, як ваш телеканал зустрів 24 лютого? — Скажу перед усім, що свій колектив я почала попереджати про можливу війну ще з осені. Я ж за освітою історик. Нас навчали аналізувати події , бачити причини та наслідки. Я часто повторюю, що найкращі журналісти – це історики. Отже, було очевидно, що ситуація загострюється. Але жодних вказівок, інструкцій, навчань щодо того, як будувати інформаційне середовище, інформаційну політику, ми не отримували. В той час, як наш ворог веде активну інформаційну війну, у нас вона така латентна. Але це окрема тема для розмови. Отже, ми були не готові так само, як і суспільство. Територіальної оборони в нас не було. Як вона створювалася – я нещодавно робила фільм про Чернігів, тож тепер розумію, як — оперативно, коли ворог оточує твоє місто. На посаді генеральної директорки комунального підприємства ТРА «Новий Чернігів» я працюю з 1 квітня минулого року. Тож року не минуло, як почалися військові дії. Як нам було організувати свою роботу? Це добре, що з першого ж дня був запроваджений єдиний марафон українських мовників. Ми повідомили представника Нацради, що включаємося та ретранслюємо загальнонаціональний ефір. І водночас ми розуміємо, що треба давати власний продукт. Йде мобілізація, відбувається підготовка міста до оборони. На околицях міста вже стоїть ворог. І нам треба розуміти, що можна давати в ефір, а що – ні, куди можемо дістатися, а куди – вже ні. Розуміємо, що наші матеріали пильно дивляться не тільки наші глядачі. Має бути внутрішня пильність. Ми не можемо дати зайвого, щоб не розкрити важливу інформацію для ворога. Акредитації у нас нема. Засобів захисту нема. Нема нічого! — Тож яким чином організували цей процес? — Минуло вже півроку, але мені все одно важко згадувати ті дні. Ми розуміли, що нам потрібно забезпечити ефір. Яким чином працювати? Колектив у нас компактний, але не маленький. На той момент — близько 35 чоловік. 24 лютого ми зібралися на роботі. Зібралися майже всі — і творчі працівники, і технічні. Війна нас усіх перевірила на витривалість, на силу духу, професіоналізм. І декого навіть на патріотизм. І всі ті люди, які тут працювали роками, вони залишилися. І всі були готові стати до роботи. Але є безпекові питання: життя людей – найголовніше. Тому вирішили перейти в дистанційний формат роботи. Сучасні засоби це дозволяють. І тут варто підкреслити особливу роль мого заступника – головного інженера ТБ Олександра Бойправа. Він, поки було світло, без перебільшення, героїчно забезпечував ефір. Я та оператор Андрій Кузьменок взяли в укриття камеру. Перші дні ми жили в одному укритті з деякими колегами. Родини теж були з нами. В ті дні мені треба було прийняти рішення: що далі? Одна справа, якщо ти журналіст, інша – якщо директор. Чи можу я наражати людей на небезпеку? Але я водночас і журналістка, тож можу взяти цю відповідальність на себе. У мене є доступ до соцмереж, я можу їх вести. Я можу все монтувати разом з Наталею Руденко. З нами була ще журналістка телеканалу «Дитинець», а тепер уже наша Валерія Шеремет. Пощастило, що поруч був оператор, готовий взяти камеру та знімати. Так ми й працювали. «Куди прилітало – туди й їхали» — Знаю, що ви виїжджали у всі гарячі точки, знімали наслідки ворожих обстрілів у різних мікрорайонах. Які найстрашніші моменти довелося пережити? — Ми одразу вирішили, що будемо знімати об’єкти руйнувань. Куди прилітало – туди й їхали. Як дістатися? Треба було знайти машину, людину, пальне. І довести, що нам можна знімати. В мене не було бейджа «преса», не встигла навіть нам зробити посвідчення. Понад два тижні ми знімали «на ентузіазмі». — А були моменти, коли не витримували емоційно? — Зізнаюся щиро, я не плакала. Хоча як можна було не плакати, коли на Чорновола в тебе під ногами лежать кінцівки загиблих людей? В перші п’ять хвилин ми вже були на місці зйомки. Як можна триматися, коли в палаючій Киїнці ми шукали тих, хто живий? Ми бачили хати, повністю випалені до фундаменту за дуже короткий проміжок часу. Чесно? Тоді не думали про власну безпеку. До слова, бійці, які нас супроводжували під час таких зйомок, були проти, щоб це знімали. Але ми тоді їх переконували, що надважливо зафіксувати злочини проти мирних людей: ми єдині, хто це фіксує. Вони теж питали: як ти це витримуєш? «Хлопці, це моя робота», — відповідаю. Подумаю про це колись. А зараз в укритті я маю зустріти дитину, яка дуже сильно перелякалася, бо знала, куди я їду. І я маю їй посміхатися, маю бути спокійною. Вона не має боятися. Потім той знятий матеріал я ще дві-три години заганяю в ноутбук. Монтую, пишу текст, завантажую в соцмережі, передаю колегам з інших каналів, розмовляю про це по телефону. І моя дитина все це чує. А з іншого боку, хто це зробить, окрім мене? «Виїхала, аби працювати далі» — Виходить, у певні моменти, журналістка брала верх над мамою. Тож ви весь час залишалися в Чернігові? — На 17-й день війни ми з донькою виїхали. Я не хотіла, але мусила, бо в укритті не було світла. Ми могли знімати, могли заряджати камеру, але вже не могли монтувати та передавати. В день виїзду я ще вийшла в національний ефір, розповіла про ситуацію в Чернігові. В цей день я ще зарплату нараховувала. Шукали з бухгалтеркою по всьому місту, де є світло… І на зйомку ще встигла з’їздити… Скажу щиро: ми виїхали раптово і в нікуди. Чоловік залишився в місті. Водночас мій виїзд був дуже продуктивний. Я працювала вдень і вночі. Багато хто сприймає так: виїхала — значить, втекла. А наші хлопці передавали мені відео і я могла все це монтувати. У нас, телевізійників, був свій фронт. Спочатку ми зупинилися в Рівному, колежанка Наталії Руденко нас там прийняла. Потім поїхали до нашої колеги – журналістки Олени Гулявської , у неї чоловік родом з Львівської області, там на тиждень нас прийняли. А далі були в Тернопільській області у добрих людей. Наталя Руденко там з моєю донькою залишилася, а я повернулася додому, бо хотіла працювати далі. І коли хтось написав у соцмережах «Наталя Левочко поїхала, тому що рятувала дитину» — це неправда. Я поїхала не тому. Я повинна була забезпечити безперебійну роботу телеканалу і зробити так, щоб про Чернігів в облозі знали в усьому світі, щоб про нас говорили. Донька мені неодноразово казала: «Мамо, я пишаюся тобою, ти така сильна». Вона не буде журналістом, бо вже знає, наскільки це важкий хліб. Але я точно знаю, що виховала справжню патріотку. Для нас Чернігів – найкращий і я пишаюся чернігівцями. Наскільки ми всі згуртувалися! Це місто справжніх героїв. Коли ми були на західній, нам так і казали: «Тепер ми знаємо, де живуть справжні бандерівці, справжні патріоти». — Важливо нам усім про це завжди пам’ятати! Дякую за інтерв’ю та вітаю зі святом – Днем міста! Вікторія Сидорова, фото Ірини Власової *  *  * Приєднуйтесь у Viber та Telegram до спільноти "Чернігівський Фонтан", де тільки найактульніші новини та історії нашого міста. Джерело: 0462.ua