«Мої діти хочуть жити у своєму будинку, а не в сусідів» — мати двох хлопчиків із Чернігова мріє відбудувати родинний дім

Багато чернігівських родини, які постраждали від російської агресії та втратили будинки, не сидять на місці, а працюють над тим, щоб знову повернутися у рідну домівку. Саме такою є сім’я Ірини Горлач із Чернігова, яка пережила обстріли, холодний підвал та в перші дні повномасштабної війни втратила дім. Батьки Ірини придбали ділянку за адресою вул. Корольова, 48, на якій було лише пусте поле. За 4 роки їм вдалося власноруч, завдяки тяжкій праці, збудувати величезний будинок. До 24 лютого у ньому проживало 3 родини: батьки Ірини, сім’я брата та самої жінки. У них було чудове життя. Родина добре проводила свій час, жила для своїх дітей, планувала майбутнє, навіть ремонт зробила перед вторгненням. А влітку 2022 року Ірина з чоловіком та дітьми хотіла поїхати на відпочинок у Херсон чи Одесу, так як дуже любить подорожувати Україною. Але росія зруйнувала цю ідилію. «ПОЧАЛАСЯ ЯКАСЬ ПЕРЕСТРІЛКА, МИ ЧУЛИ, ЩО ВОРОГ УЖЕ БЛИЖЧЕ» «Розпочалася тривога, ми всі прокинулися», – згадує ранок 24 лютого Ірина, – «не розуміли що, де і як. Почали чути вибухи, чоловік казав, що може десь навчання, але я кажу, що ні, це не навчання, здається війна наближається до нас. Коли увімкнули телевізор і почули, що й справді війна – усі почали збирати документи і спускати у підвал. Того ж дня вирішили поїхати з чоловіком та дітьми до свекрухи на Зарічне. Думала, що може постріляють десь та й виженуть їх звідси, усе буде швидко». Наступного ранку, коли родина Ірини прокинулася, вона побачила неподалік військову техніку, знову почалися вибухи. Мама двох дітей розуміла, що не може дозволити їм жити в таких небезпечних умовах. Ірина говорить: «Я зателефонувала батькам, вони сказали, що в них тихо. Я ж думаю, напевно все закінчилося. Ми за дітей і приїхали назад додому. Я вже повиносила речі із машини, порозкладала у будинку, 2 години пройшло, і починається обстріл. Я за дітей і в підвал. Десь 2 години ми сиділи, і почалася якась перестрілка, ми чули, що ворог уже ближче. Діти сильно не панікували, напевно ще не розуміли повністю, що це таке, вони чули вибухи і одразу ховалися. Підвал у нас один, ми там трьома родинами сиділи, всі разом. Ми спілкувалися, тому спокійніше було. Якби я сама з дітьми сиділа, то можливо була б якась паніка». Того ж дня Ірина з чоловіком та дітьми швидко сіли в машину та поїхали під обстрілами у бомбосховище. Часу, щоб зібратися, не було. Вдома залишилися батьки та родина брата. Уже наступного дня ворожі снаряди почали прилітати у будинок. «ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ ДОМУ, БЕЗ РЕЧЕЙ, ПРОСТО БЕЗХАТЬКАМИ НА ВУЛИЦІ» «26 лютого о 9-й годині ранку в одну сторону нашого городу потрапив снаряд. Вікна повилітали одразу. Другий снаряд потрапив у кімнату, де я з родиною проживала. Брат був у своїй кімнаті, мама тільки зайшла до нього, а батько в іншій знаходився, я не знаю як вони вціліли. Мій брат дивом не постраждав, на ньому жодної подряпини, може Бог все ж таки є і вирішив уберегти його. Коли вони повибігали на вулицю, уже почав горіти будинок. Невістка зателефонувала мені і сказала, що снаряд потрапив до нас, але я одразу не повірила, думала це жарт, та коли вона надіслала мені відео… Була така злість на цих нелюдів… Я зателефонувала пожежникам, вони приїхали з напівпорожнім баком води. Чоловік також хотів поїхати, думав, що можна щось врятувати, винести, але вже нікого не пропускали. Пожежники почали гасити вогонь, а в дворі стояла повністю заправлена машина, то брат кричить, що давайте гасити її, щоб не вибухнула. Вони почали її гасити і закінчилася вода, ще й обстріли знову почалися. Пожежники зібралися швиденько і поїхали. Погасити нічого не вдалося, згоріла і машина, і будинок. Залишилися без дому, без речей, просто безхатьками на вулиці» – розповідає Ірина. «МАМА ВЗАГАЛІ ПРИПИНИЛА ГОВОРИТИ, А ТАТО СТАВ ДУЖЕ СМИКАНИМ» Того ранку одразу три сім’ї залишилися без житла. Родина Ірини спочатку перебувала у місті, а згодом виїхала на захід України. Батьки та сім’я брата жили у хрещеної жінки. Пережите горе далося тяжко усім членам родини. Ірина говорить: «Всі були сильно налякані: мама взагалі припинила говорити, а тато став дуже смиканим. Десь близько місяця вони відходили від пережитого, почали трішки відновлюватися. Війна також показала хто є хто. Люди, яких ми вважали хорошими друзями, відвернулися від нас, а ті, з ким ми майже не спілкувалися, постійно нас підтримували, телефонували, пропонували допомогу». Будинок зберігав багато речей та пам’яті. Наприклад фотографії, які вже ніколи не повернути, цінні ікони, які Ірині подарувала бабуся, та які служили оберегом в домі, велосипед старшого сина Адрійка, який той хотів пофарбувати на свій смак, та купа іграшок маленького Микитки, якими він уже ніколи не буде гратися. Коли Ірина з чоловіком та дітьми була на заході країни, жінка зателефонувала саперам, щоб ті обстежили ділянку, адже діти дуже активні, а для мами головне – це їхня безпека. Спеціалісти все перевірили та повідомили, що можна нічого не боятися, тому влітку родина уже повернулася у рідне місто. «Спочатку ніякі роботи не проводили,» – згадує жінка, – «держава постійно обіцяла допомогти, але пройшов місяць, два, допомоги немає. Ми посиділи, поговорили і вирішили щось робити. Це рішення прийняли спонтанно, розуміли, що поки що ніхто не допомагатиме, а сидіти й чекати можна дуже довго. Наступного дня ми покликали друзів і почали розбирати. Завали повністю розібрали та вивезли самі». «Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ТРЕБА РУХАТИСЯ ВПЕРЕД І БУДУВАТИ, В МЕНЕ ДВОЄ ДІТЕЙ, ЯКІ ХОЧУТЬ ЖИТИ У СВОЄМУ БУДИНКУ, А НЕ В СУСІДІВ ЧИ ЗНАЙОМИХ» Відбудовувати оселю сім’я почала цього року. На допомогу їм прийшли волонтери із громадської організації «Бо Можемо». Ірина розповідає: «Волонтери зараз допомагають. Коли ми вже вирішили будувати стіни, я знайшла чернігівських волонтерів, вони 3 рази приїжджали допомагати. Завдяки їм я зрозуміла, що треба рухатися вперед, треба будувати. Там навіть дівчата волонтерки кладуть піноблок, і ми з мамою теж почали класти, хоча ніколи цього не робили». Оскільки жити у будинку неможливо, то родина Ірини певний час проживала у квартирі друга, сім’я якого за кордоном, а батьки та брат жили у хрещеної, неподалік рідного дому. Наразі Ірина з чоловіком та дітьми теж перебралася до неї, щоб бути ближче до будинку і мати змогу відбудовуватися. Із величезного переліку робіт велика родина встигла лише розібрати завали і викласти стіни. «Треба догнати стіни, армопояс зробити, дах, вікна, двері, ще дуже багато роботи. На стіни у нас матеріали є, а на дах взагалі нічого немає. Рахували, що на дах має піти 150 тисяч гривень. Організації кажуть, що у нас велика квадратура, тому вони не можуть допомогти і «шукайте інших». Футболять нас як м’ячик, а допомогти не можуть. Але в нас позитивний настрій, віримо в те, що вийде відбудуватися. Треба це зробити, бо в мене двоє дітей, які хочуть жити у своєму будинку, а не в сусідів чи знайомих. Тільки вперед, тільки будуватися». У сім’ї Ірини ще багато роботи, але вони готові відбудовуватися днями та ночами, щоб швидше повернутися у рідний дім. Та як завжди, головна проблема відновлення – це дороговартісні матеріали. Тож просимо усіх небайдужих, хто має змогу, допомогти родині коштами, або матеріалами для даху, які їм зараз необхідні. Навіть маленький вклад допоможе великій сім’ї з маленькими дітьми повернутися додому. Карта для допомоги родині: Горлач Ірина 5168 7451 0592 7328 Валентина ГавриленкоЧернігівська Медіа Група Історії інших родин, які потребують допомоги: Тамара Василівна та Олександр Петрович Ходаки із Трисвятської Слободи. Ігор та Софія Локтєві із Чернігова Марина Бурлак із Киїнки Володимир Маркович Дюба із Трисвятської Слободи Олександр та Тетяна Сусло зі Старого Білоуса Тетяна Литвиненко із Новоселівки Євген Скляренко із Киїнки Джерело: 0462.ua