Микола Люткевич: «Люди не питали, чи дитяча лікарня, чи доросла, просто везли до нас усіх»

Для лікарів період окупації Чернігівщини можливо був один із найтяжчих у медичній кар’єрі. Дуже велика кількість медиків об’єдналася та, незважаючи на снаряди над головою, продовжувала рятувати життя. Робили все необхідне щоб допомогти і в Чернігівській обласній дитячій лікарні. Розповів про нелегкі для медиків часи завідувач ортопедії та травматології, кандидат медичних наук, який працює в лікарні з 2004 року, Микола Люткевич. «ТОДІ ЗА ГОДИНУ ПОСТУПИЛО 37 ОСІБ. ЛЮДИ БУЛИ У БРУДІ, У БЕТОНІ, В КРОВІ, ПОРВАНІ» «24 лютого, коли зранку з різних джерел інформації почув що ніби то почалася війна, подумав що то якийсь фейк, – розповідає Микола Люткевич – потім думав що то буде до ранку чи до обіду, але ні. Звичайно на роботу зійшлися всі в зовсім іншому настрої, насторожені, готові до всього. Всі лікарі прийшли працювати в той час, що й завжди. Були збори в головного лікаря. На зборах вирішили готуватися до найтяжчого, підготувати укриття, бути готовими до масових поступлень». Персоналу з кожним днем у лікарні меншало, адже багато хто вивозив рідних. Микола Іванович також був змушений на кілька днів покинути Чернігів, щоб відвезти сім’ю у безпечне місце, але уже 26 лютого повернувся до роботи, та працював до останнього. Сам Микола Люткевич згадує: «Персоналу не вистачало, набір був мінімальний, залишилося 3 хірурга, один з яких за сімейними обставинами покинув лікарню, ортопедів-травматологів було найбільше – 6 осіб. Всі, хто залишилися, робили велику справу». У Чернігові тільки одна дитяча лікарня, що приймає дітей області та міста. Медичні працівники з різних поліклінік приходили в обласну дитячу лікарню і допомагали, незважаючи на те, що не влаштовані там офіційно. Серед таких лікарів були анестезіолог Пустовіт Микола Петрович, хірург Гнатюк Богдан, хірург Риженко Олександр, та багато інших фахівців. Наймасовіше надходження пацієнтів до лікарні відбулося 3-го березня, коли неподалік ворожий літак скинув бомбу на житловий будинок по вулиці Чорновола. «Дуже багато поранених було в той день. Люди не запитували, чи дитяча лікарня, чи доросла, просто везли до нас усіх: дорослих, бабусь, дідусів, і діток на руках приносили. Люди були у бруді, у бетоні, в крові, порвані. Тоді було поступлення за годину 37 осіб. Ресурсів лікарні не вистачало, тому довелося задіяти медичне сортування хворих. Люди ділилися на три категорії: ті, хто можуть почекати з допомогою, ті, кому допомога необхідна негайно, і ті, кого вже не врятувати. Нажаль, були випадки, коли для того, щоб урятувати певну кількість людей, доводилося не рятувати одного тяжко пораненого. Важкі поранення отримали люди в той день. Було таке, що й пів голови немає, але є дихання, та все одно ми розуміли, що не врятуємо його. Медсестрам також було важко справлятися, особливо, коли треба підняти переломаного закривавленого 120-ти кг воїна» — згадує Микола Іванович. «ХІРУРГИ ОПЕРУВАЛИ ВДЕНЬ І ВНОЧІ, А ТАКОЖ НАБИВАЛИ МІШКИ ПІСКОМ, РОБИЛИ ЗАХИСТ НА ВІКНА, РОЗВАНТАЖУВАЛИ ГУМАНІТАРНУ ДОПОМОГУ, НОСИЛИ ВОДУ» Велику підтримку відчули лікарі Чернігівської обласної дитячої лікарні від населення. Люди максимально допомагали, привозили все, що могли. Крім поранених у сховищі перебували і жителі сусідніх будинків, одного разу зібралося близько 200 осіб. Лікарня взяла на себе головні завдання: нагодувати людей, напоїти, обігріти, надати допомогу. Люди також допомагали працівникам, наприклад, чоловіки носили поранених. Умови у лікарні були не найкращі. «Було холодно, була блокада, не було світла, води. Хірурги оперували вдень і вночі, а також набивали мішки піском, робили захист на вікна, розвантажували гуманітарну допомогу, носили воду. Роботи було дуже багато. Треба віддати честь і хвалу усім лікарям, медикам що залишилися, всі були як одна сім’я. Звісно був дефіцит, ніхто до кінця не вірив що в наші часи може бути таке, що бомбардуватимуть лікарні та житлові будинки, тому й ніхто не думав про підготування. Коли все трапилося, нам довелося дітей спускати у підвал, але там не було того, що б мало бути: генераторів, водопостачання та інших речей.» — зауважує Микола Люткевич. Коли почалися проблеми зі світлом, працівникам доводилося оперувати з налобними ліхтариками, були навіть механічні ліхтарики старого зразку. Звісно у лікарні стояв генератор, але він не витримував ту напругу, яка була необхідна. До війни у дитячій лікарні перебували недоношені діти, для підтримання життя яких також потрібно вмикати різні прилади. Коли апаратура вимикалася, то персонал буквально дихав на дітей вдень та вночі. «БУЛО ТАКЕ, ЩО ЗВ’ЯЗОК ТО Є, ТО НЕМАЄ, І ТЕЛЕФОНУЮТЬ КОЛЕГИ ТА ПОПЕРЕДЖАЮТЬ, ЩО НЕ ТРЕБА ВЕЗТИ ДО НИХ НІКОГО, БО ЩОЙНО БУВ «ПРИЛЬОТ» Між лікарнями Чернігова утворилася власна комунікація. Коли у звичайну обласну лікарню волонтери привозили щось із дитячого, про це повідомляли у дитячу лікарню, і навпаки. Микола Іванович згадує: «Тяжко було без зв’язку, коли не можна зателефонувати і дізнатися. Коли до нас потрапив військовий, порваний, у крові, з відкритими переломами, ми надали йому першу допомогу, і відправили далі у дорослий госпіталь. Було таке, що зв’язок то є, то немає, і телефонують колеги та попереджають, що не треба везти до них нікого, бо щойно був «прильот», тому везли в іншу лікарню. Комунікація була з труднощами. 19 березня, коли постраждав гуртожиток, у іншу лікарню привезли родину: тата, маму і хлопчика 9 років. Колеги зателефонували, і сказали, що хлопчику необхідна травматологічна операція. Обстріли, не обстріли, треба їхати. Ми на швидку, і до них». У Чернігівській обласній дитячій лікарні перебувало багато дітей, і їх треба було чимось зайняти. «Діти, у яких родина поряд, бігали, веселилися, і що тільки не робили. Щоб чимось їх зайняти, ми роздавали листки, щоб вони малювали. В лікарні навіть збереглася галерея малюнків, всі вони підписані, є навіть від діток 3-4 років. Малюнки вкрай патріотичні, про перемогу. Це зігрівало душу в тяжкі моменти, та додавало сил.» — розповідає лікар. 17 березня касетними обстрілами було пошкоджено будівлю лікарні, та житлові будинки поряд. Пошкодили 237 вікон, 16 склопакетів та покрівлю. На сьогодні відбулася реконструкція, будівлю відремонтували, усе, що було пошкоджено замінили. Лікарня встигла обзавестися генераторами та всім необхідним. Багато чого навезли різні волонтерські організації. Усе є, але підвал ще потребує реконструкції, ще є до чого прагнути. Війна триває, і ми дякуємо кожному українському захиснику за оборону країни. Кожному на своєму місці. Чи то військовий, чи то водій, чи то рятувальник, чи то лікар. Дякуємо вам, разом з такими людьми ми неодмінно здобудемо нашу перемогу! Джерело: 0462.ua