Медицина у облозі: як працювали чернігівські лікарі

У найтемніші часи світло бачиться особливо яскравим. Те, що в мирному житті здавалося кожному з нас звичним, набуло особливої цінності минулого року в обложеному Чернігові. Без сумніву, усі медичні працівники Чернігівщини, які у страшні дні облоги часто з ризиком для власного життя сумлінно виконували свої професійні обов’язки, заслуговують на нашу вдячність та повагу. Але розповісти про кожного та кожну – напевно, не вистачить цілого життя. Герої медичного фронту напрочуд скромні: вони щиро не розуміють журналістської уваги до себе. Кажуть, що просто дотримувалися Клятви Лікаря України, вірність якій присягалися пронести через все життя. Тож окрема подяка – героям цього матеріалу, які згодилися розповісти, як працювали медичні заклади міста у часи, коли не було ніякої впевненості в тому, що завтрашній день настане. Олександра Попандопало Лікар-хірург відділення загальної хірургії і патології підшлункової залози КНП «Чернігівська обласна лікарня» ЧОР — 24 лютого я мала виходити на добове чергування. Того ранку прокинулась від звуку сирен, почула віддалені вибухи, а потім перевірила телефон. Там було повідомлення від завідувача відділенням про те, що почалася війна. Всіх закликали виходити на роботу й надавати допомогу людям. Тож я зібрала документи, зателефонувала рідним і вирушила. У лікарні не було ані метушні, ані паніки. Дуже порадувало й заспокоїло, наскільки виважено й спокійно поводилося керівництво. Ми обговорили план та алгоритми подальших дій та почали звичайний робочий день. Перша повітряна тривога налякала, але ми опанували себе та почали допомагати хворим спускатися в підвал. З часом, коли тривоги ставали частішими, з цим виникали проблеми, особливо зі щойно прооперованими пацієнтами, яких не бажано було зрушувати з місця. Тому вони часто просили лишати їх у палатах. Пощастило, що на той час у нас було багато лікарів-інтернів, переважно молодих хлопців, які допомагали виконувати всю фізично важку роботу, включаючи переміщення людей до укриття. Ми ж ховалися лише декілька перших днів, а потім перестали, бо це заважало працювати. З мого відділення не виїхав жоден хірург. Ми всі були тут, ми всі були відповідальні за наших пацієнтів. Плюс нам як лікарям треба було своїм прикладом підтримувати середній та молодший медперсонал, тому дати слабинку ми собі не дозволяли. Для мене самої таким прикладом став наш завідувач відділенням, Станіслав Миколайович Коваленко. Він жив у лікарні і разом з нами робив усю роботу: допомагав переносити хворих, носив воду. Ми фактично перебували в лікарні 24/7. Я мешкаю неподалік, в медичному гуртожитку, мусила щодня ходити годувати кота. Вдома досить довго був газ, тому я взяла на себе додаткову функцію кухара. Готувала, а потім з величезною каструлею поверталась на роботу. Коли на столі була тарілка гарячого домашнього борщу, все видавалося не таким вже й кепським. Важливою виявилась дружня підтримка та моральна єдність. Зі мною у відділенні працює моя подруга Уляна, і ми намагалися одна одну підбадьорювати, жартувати, навіть подарунки якісь робити. Це допомагало не впадати у відчай. Також старалися організувати роботу так, як у мирний час: робили обходи, мені навіть вдалося у проміжок часу, коли не було потоку поранених, прооперувати апендицит жінці. І тоді я відчувала себе як у нормальному, звичному житті. Згадую, як до нас за півтори години привезли близько 60 травмованих. Це було в день авіаційного нальоту, коли скинули бомби на будинки по Чорновола,. Тоді гідно проявили себе абсолютно всі: починаючи від керівників структурних підрозділів, закінчуючи рядовими анестезіологами, хірургами, терапевтами. Було важко через великий потік пацієнтів, але хаосу, якого, певно, потрібно було чекати в цій ситуації, не було взагалі. Ніхто не розгубився, не запанікував. Розподілились на бригади та працювали кожен на визначеному для себе етапі. І жоден з лікарів не цурався роботи санітарів: возити каталки, відмивати кров після поранених. Коли росіяни почали відрізати місто від комунікацій і пошкодили водогін, усі ми щоденно носили ту воду. Які б страшні не були обстріли, ми знали: вода повинна бути. Приїжджала велика машина і всі, починаючи з завідуючого, закінчуючи санітарами, брали усі ємності, які були під рукою, та йшли за водою. Щоб обслужити операційні (прання, прибирання, гігієна хворих та медперсоналу), води потрібно дуже багато, але ми справлялись. З каналізацією було кепсько. За лежачими виносили судна санітарочки, а весь медперсонал та пацієнти, що могли пересуватися, ходили до вуличної вбиральні, яку ми самотужки обладнали. Світло у нас було, бо кожен корпус було оснащено генератором. Це завдяки нашому головному лікарю, який цього домігся. І хоч в операційних не включали загального освітлення й горіло лише по одній лампі, цього було достатньо, щоб працювати. На жаль, з теплом була гірша ситуація, але цього вже ми змінити не могли. Ця війна мені запам'ятається найперше холодом: інколи я прокидалась посеред ночі від того, що змерзла, а щоранку, коли набирали воду, з рота йшла пара й руки заклякали від вітру. Операційну до підвалу не перенесеш, тому на свій страх і ризик працювали під обстрілами. Закладали вікна мішками, ставили підпорки й робили свою роботу. Страшно було лише тоді, коли з'являвся вільний час. Тоді в голові починали прокручуватися тривожні думки. А робота позбавляла відчуття страху. Під час операцій було абсолютно все одно, що там бахкає за вікнами. Хоча бувало таке, що в операційній аж присідали від вибухів, а стіни здригалися. Але ми продовжували працювати. На щастя, не довелося дійти до критичного рівня нестачі медпрепаратів. Трималися на внутрішніх запасах, згодом почала надходити гуманітарна допомога. Плюс більшість аптек все віддала лікарням. До нас звозили ліки з усього міста. Після того, як росіяни вийшли з області, я ще тиждень жила в лікарні. Довго не могла повірити, думала, що буде щось із серії “два кроки назад і три вперед”, що вони ще повернуться. Для мене взагалі весь оцей період з 24 лютого й до зняття облоги прожився ніби одним нескінченним днем. Тому розуміння приходило поступово й особливої ейфорії не було, як, власне, і у колег. Я вийшла заміж 22 листопада минулого року, а після Нового року у чоловіка відбулася ротація на Схід. У нас були відносно недовгі стосунки до шлюбу, але я зважилась так швидко, тому що мене вразила його поведінка з моменту початку повномасштабного вторгнення. Він проявив себе як ярий патріот, з першого дня пішов у добровольці. У цивільному житті мій чоловік був далекий від лікарської справи, але тепер став бойовим медиком. І я знаю, що обрала саме ту людину, поруч з якою хочу провести все життя. Один з наших хірургів після зняття облоги приєднався до 1-ї танкової бригади. Він всю облогу був у лікарні, ще до 24 лютого проходив службу в зоні АТО, як ми тоді це називали. Я пишаюсь ним, пишаюсь своїм колективом. Біда зробила нас сильнішими, згуртувала, багато чому навчила, і тепер ми готові без перебільшення до всього. Хочу подякувати кожному захиснику. Всі вони, в тому числі мій чоловік, є для мене героями. Головна причина, чому ми всі залишились, не падали духом — це вони. Їхня праця, їхнє здоров‘я, їхнє життя. Ми маємо можливість виконувати свій лікарський обов‘язок до сьогодні лише завдяки їм. Низький уклін всім відважним захисникам нашої незалежної, нескореної, вільної України! Олександр Риженко Дитячий хірург, сімейна клініка «Тесла» — Герої — ті, хто був і є на передовій. А ми, лікарі, просто займалися тим, чим повинні були. Ми робили все, що в наших силах, щоб допомогти мешканцям міста. Я працюю у приватній клінці, яка функціонує як поліклінічно-амбулаторний заклад. Під час активних бойових дій ми не могли приймати пацієнтів як зазвичай, тому відбулася трансформація прийомів. Лікарі, які виїжджали, приймали онлайн, створили спеціальний чат і надавали безкоштовні онлайн консультації. Я залишився в місті і допомагав там, де в цьому була потреба. Оприлюднив свій номер телефону в соцмережах і повідомив, що до мене можна звертатися усім, кому потрібно, причому не лише з питань, які стосуються безпосередньо хірургії. Вів безкоштовний прийом в «Теслі». Взагалі я дитячий хірург, але на період облоги пацієнтами були переважно дорослі. Ми з групою медичних сестер постійно знаходились на Станції переливання крові. Там не вистачало робочих рук, кров постійно треба було заготовлювати, тому ми майже щоденно волонтерили. Саме там і знаходились в момент авіаційного нальоту, коли скинули бомби на на кардіологічний диспансер. Диво, що ми всі тоді вціліли. Після того, як вийшли з укриття, я одразу ж пішов надавати допомогу постраждалим в Обласну лікарню. Нещодавно був на Станції переливання крові, спілкувався з головним лікарем та начмедом, з якими ми не бачились з моменту зняття облоги. Згадували, що на той час сильно відчувалося поряд плече колеги, напарника, на яке можна було спертися. Відбулося колосальне єднання усієї медичної спільноти міста. Будь-які проблеми, що виникали, вирішувались оперативно, всі робили один одному кроки назустріч, незалежно від того, до колективу якої лікарні належали. І кожен захисник був для нас як рідний, ми спілкувалися як близькі люди. Всі були згуртовані спільною метою: захистити місто, не дати загарбникам прорватись. З багатьма військовими та бійцями ТРО ми потоваришували в ті дні і надалі спілкуємось та підтримуємо зв'язок. Лікарі з комунальних лікарень фактично жили на робочих місцях. Я ж мав можливість переміщуватись в залежності від того, де в моїй допомозі була потреба. Думки про те, що можна якось кудись виїхати у безпечну область, не виникало. Дітей забрали мої батьки й виїхали ще у перші дні повномасштабного вторгнення, тож я ми з дружиною залишились самі й несли відповідальність лише за себе. Я намагався щоранку приймати людей в «Теслі» на 1 травня (поруч з Другою міською лікарнею, де теж допомагав, чергував декілька раз). Відкривав і чекав на пацієнтів: зробити перев'язку, поправити гіпс, проконсультувати. Довелося на ходу призвичаюватися до нових реалій. До того, як підвезли генератори, знаю, що колегам доводилось оперувати при світлі ліхтарів. Але, на щастя, ситуацій, коли нема чим оперувати, шити, зупиняти кровотечу, не було. У багатьох лікарнях операційні розташовані зручно в плані дотримання санітарно-епідемічного режиму, але вони не захищені зовсім від бомбардувань або артилерійських обстрілів. Тому скрізь, де це було можливо, операційні перенесли на перший поверх, позакладали вікна, встановили пересувні лампи, кисневі генератори. На той час будь-яка позитивна інформація була для всіх нас надважливою. Я пам'ятаю, як щодня усі чекали новин. Здавалося: ось ми сьогодні вистояли героїчно, треба протриматися ще один день, останній день оборони— і все буде добре, ми переможемо. Звісно, тепер це видається певною романтизацією, бо не було жодних передумов для такого розвитку подій, але тоді оця віра у диво, яке неодмінно станеться завтра, допомагала триматися. Парадоксальним чином, коли росіяни заявили про “жест доброй воли”, відчуття полегшення не було ні у кого. Одразу ж після цієї заяви почалися масовані обстріли і я, чесно кажучи, думав, що вони збрехали й буде наступальна операція. Дуже радий, що помилився в цьому. За часів облоги я познайомився з багатьма людьми, які гідно пройшли крізь небезпеку. У всіх без винятку поранених військових, яких мені довелося лікувати, був бойовий настрій, ніхто не впадав у відчай. Поранення були різного ступеню тяжкості, але вони трималися мужньо, повністю усвідомлювали свій стан, були спокійні та сконцентровані. Деякі моменти, які тоді мені вдалося відчути, насправді дорогоцінні й назавжди закарбовані в пам’яті. Сьогодні буденне життя практично повернулося до свого довоєнного плину, і за це хочу сказати велике Дякую нашим захисникам, завдяки яким ми можемо зараз спокійно працювати. А ще — усім, хто працював з ризиком для власного життя у ті страшні дні, щоб місто могло функціонувати. Працівники комунальних служб, водоканалу, енергетики, газовики, продавчині у крамницях — всі вони герої. Мій колега з “Тесли”, Ілля Латоха до повномасштабного вторгнення був сімейним лікарем. Але потім пішов в ТРО, далі в ЗСУ, і тепер він – військовий медик першої лікарської ланки, який допомагає рятувати людей у гарячих точках. Ми постійно на зв'язку, усім колективом стараємось його підтримувати чим можемо, і разом з його пацієнтами чекаємо на нашого героя з Перемогою. Спілкувалася Ольга Мелашенко Джерело: 0462.ua