Марія Ющенко: «У нас ніхто не має вмирати з голоду»

Марія Ющенко та її мама Тетяна Руденок – чернігівські підприємниці. Тетяна Вікторівна – власниця клінінгової компанії «Погода в домі», Марія – її головна помічниця. Вони мали можливість виїхати з Чернігова, був автомобіль і пальне. Але залишилися. Спочатку не могли повірити, що військові дії відбуваються насправді, і що це надовго. 24 лютого ще закінчували прибирання на одному з об’єктів у Чернігові. Варто подякувати замовниці, що розрахувалася одразу і повністю. І вже буквально з перших днів вторгнення російських окупантів мої співрозмовниці включилися у допомогу тим, хто її потребує, «впряглися у цей віз» і не зупиняються досі. «Хлопчики, може, вам щось треба?» Марія майже одразу написала в сусідських чатах: «Люди, у нас ніхто не має вмирати з голоду, всі знають своїх сусідів, контролюйте ситуацію. Якщо виникають питання, пишіть, звертайтеся». Тетяна Вікторівна згадує, як побачила поруч зі своїм будинком у районі «Сіверянки» танки. Підійшла та поцікавилася: хто? Зрозуміла, що наші. Тоді запитала: «Хлопчики, може, вам щось треба? Може, чаю або кави?» Вони кивнули. Помчала додому, наварили з сусідкою картоплі, дістали огірки, набрали в термоси чаю та кави, віднесли нашим захисникам. Потім воїни зверталися, щоб підзарядити телефони, заходили помитися та перевдягнутися. Поки було світло. Далі сусідки-волонтерки почали готувати їжу для людей, які рятувалися в укритті на «Сіверянці». Це були переважно жителі мікрорайону Бобровиця та Новоселівки, котрі втратили будинки в перші дні російського нападу. Щодня варили десятилітрову каструлю супу на 80 дорослих і дітей. Марія отримала завдання — купувати й привозити продукти, хліб. Дорогою на «Сіверянку» вона минала декілька блокпостів. Познайомилася з хлопцями, які там чергували. Постійно запитувала, які мають потреби, чи не голодні. Вони підказали завітати на блокпости, розташовані на виїзді з Чернігова в напрямку автомобільного мосту і до Количівки. Це було в перші дні та тижні, коли логістика з доставкою їжі ще «шкутильгала». Марія щодня привозила їм продукти, теплі речі, ковдри, цигарки, ліки. «Кошти надсилали з усієї України» — Спочатку ми витрачали свої гроші, а потім звернулися до друзів, знайомих, клієнтів, і нам надсилали кошти з усієї України, — згадує Марія про той час, який згуртував чернігівську громаду. – Теплий одяг для воїнів нам збирали сусіди, деякі речі – тепле взуття, шкарпетки, білизну, ковдри, цигарки – ми купували у місцевих підприємців. Але багато, знаючи, для кого це, віддавали їх нам безкоштовно. Зокрема, віддавали взуття – «дутікі». Якщо чогось не вистачало, ми звертались до інших волонтерів. Дуже допомогла команда Альони Захарової та її чоловіка (магазин «Люстри»), у них теж був волонтерський центр. — Допомагала Світлана Жимолостнова, — додає Тетяна Вікторівна. — Вона дала телефони підприємців, які торгували на ринку. Я дзвонила й просила, щоб відкрили бутіки. Коли були потрібні пледи, згадала, що мій клієнт був директором магазину «Ярослав». Через нього вийшла на нинішнього директора, той каже: «Нема пледів, є фліс, я його вам наріжу». Так само шукали простирадла в госпіталь. Хтось консервацію діставав, хтось – старі теплі светри – хто що мав. Одне слово, крутилися. Зранку завантажували машину необхідними для хлопців речами і все роздавали на блокпостах. Загалом «провідували» 5 блокпостів, які були на шляху. Просили окуляри – знайшли, змогли допомогти! Хтось просив ліки – теж знаходили. Завчасно щось закупили в аптеці, адже розуміли ситуацію. «Працювали командою» — Нам це вдавалося, тому що працювали командою, кожен на своєму місці, — продовжує розповідь про те, як її родина пережила облогу Чернігова рашистами, Марія Ющенко. — Ми з татом вранці їхали на блокпости та збирали заявки. А мама в цей час вже починала виконувати «запити» на завтра, телефонувала й домовлялися про ковдри, ліки, окуляри тощо. І коли ми поверталися, вона давала мені координати: куди поїхати та що в кого взяти — рукавиці чи штани. За декілька днів до нас приєднався мій чоловік Іван. Він – водій фури. І в перші дні війни не зміг заїхати в Чернігів. Змушений був чекати в селі неподалік обласного центру. Такі виїзди тривали тижнів два чи трохи більше. Коли діставатися до блокпостів стало складно через потік машин, які виїжджали з Чернігова, або інтенсивні обстріли, Марія та її рідні почали купувати продукти та здійснювати адресну доставку по різних мікрорайонах Чернігова. Було, продавали з націнкою півтори-дві гривні за кіло, аби мати можливість закупити пальне. Це давало можливість привозити продукти фактично у двори людей. Тим, хто не мав коштів, а також інвалідам, продукти давали безоплатно. — Нас тоді дещо обурювало, що про Чернігів у перші тижні масштабного вторгнення звучало мало інформації по телебаченню, ніхто не розумів, що тут у нас відбувається. Тож ми намагалися знімати відео та інформувати друзів в інших містах, столиці, яка в нас ситуація, — розповідає моя співрозмовниця. Завдяки тому, що друзі надсилали кошти, ця родина купувала в «Сільпо» продукти (крупи, вермішель, масло) та розвозила тим, хто потребував. «Варто окремо сказати спасибі Оксані Вікторівні – директорці магазину «Сільпо», що в «Голівуді», — в один голос кажуть мої співрозмовниці. — Там чудовий колектив! Вони багато допомагали. Спочатку ми у них купували продукти, а потім вони зрозуміли, для кого ми це робимо, і надавали бутерброди, які самі готували, а ми роздавали на блокпостах. Співробітники і жили там, у «Голівуді», забрали свої родини. Спали в укритті на піддонах. Ми теж відвозили їм пледи, теплі речі, ліки. Чим могли — допомагали». «Такого смачного хліба не їли ніколи!» На щастя, з доставкою хліба проблем не виникало. В сусідньому будинку з татом Марії Володимиром Руденком (це в центрі, туди після сильних обстрілів на околицях переїхала вся родина) жила жінка, яка в мирний час торгувала хлібобулочними на ринку. У неї можна було замовити буханці, і вона привозила їх жителям мікрорайону навіть під час облоги. — Такого смачного хліба ми не їли ніколи! – ділиться спогадами Марія Ющенко. — «Сільпо» в той час теж пекло хліб. Згадую, як люди передавали його без пакетів з рук в руки і ніхто не боявся корони чи іншої зарази. Війна нагадала також, що люди бувають різні. Навряд чи ці болючі події когось змінили. Бувало, ми привозили певній бабусі хліб під під’їзд, а вона була незадоволена: «В «Кварталі» такий по 12.50». Бувало, спересердя казала: «То підіть і купіть!». — Ніхто не питав, як цей хліб випікають, як його доставляють, — підтримала доньку Тетяна Вікторівна. — Жінка, про яку ми згадували, яка привозила нам цей хліб, везла його під обстрілами. А неї самої двоє діток. Однак вона не сиділа у підвалі, а привозила цей хліб нам. На жаль, зустрічалися нам і невдячні та незадоволені люди. За словами Марії, дуже надихала її родину робота наших комунальних служб. «Коли ми бачили, як працюють прибиральниці під обстрілами, як вивозять сміття, не зважаючи на великі втрати комунальної техніки, ми розуміли — все буде «Україна», — згадує моя співрозмовниця. — Варто сказати «дякую», в тому числі, співробітникам «Чернігівгазу». Там працює мій друг Михайло Руденок. Які вони молодці! Не лише виконували свою роботу та перекривали під обстілами газ у пошкоджених будівлях, а й допомагали людям в районі ЗАЗу ліками, продуктами. На території підприємства у підвалах також ховались від обстрілів місцеві мешканці. Хлопці їх не полишали». Офіс перетворився на «гуманітарний склад» Коли активні бойової дії навколо Чернігова припинилися, Марія Ющенко та її мама Тетяна Руденок через ГО «Спілка жінок Чернігівщини» почали займатися прийомом і розподілом гуманітарної допомоги. Якось їм зателефонувала Ірина Василівна Дорожкіна – почесна президентка Спілки – та повідомила, що є можливість привезти гуманітарку в Чернігів, тільки куди її розвантажити? — Будівлю, яку ми орендуємо під офіс «Погоди в домі», зачепило осколками, адже вона розташована майже впритул до стадіону ім. Гагаріна. Але вона вціліла, і ми мали туди доступ. Тому розвантажити гуманітарку, в принципі, можна було, — розповідає Тетяна Вікторівна. — Ми не відмовлялися ні від чого. Розуміли, що комусь може знадобитися. Якось приїхали до нас чотири мішки ковбаси. Роздали членами Спілки жінок, членам клубу «Ветеран», що діє при спілці, завезли в бомбосховище на «Сіверянці», в приватний сектор за райвідділком міліції, навіть зупинялися на вулиці та просто роздавали людям поважного віку. Вони плакали. До керівниць «Погоди в домі» звернулися люди, котрі піклуються про Новоселівку та Бобровицю. Просили ковдри та подушки. Мої співрозмовниці продовжили адресну доставку. Запитували у знайомих, де живуть самотні старенькі, пенсіонери, кому потрібні памперси, побутова хімія тощо. — Не залишаємо без уваги жителів Новоселівки та Києнки, які втратили житло, — продовжує розповідь Марія. — Привозимо туди одяг, побутові речі. Причому одяг ми перебираємо, аби все було ціле, чисте, добротне. Коли приїхали в Новоселівку вперше, нам сказали: «Дякуємо, що привезли не лахміття». Почали купувати пластикові відра й те, що може знадобитися в господарстві. І побачили, що деякі люди починають потроху нахабніти. Приміром, в чергу ставали всі члени родини. Навіщо в одну сімю п’ять відер!? Фінансові ресурси волонтерів не безмежні, невже ви цього не розумієте? Треба мати повагу і до сусідів, і до тих, хто прагне надати вам допомогу. Але наразі ситуація така, що в декого у погребах чи сараях, як кажуть місцеві, вже по 10 матраців і по 30 пляшок олії. — Щиро кажучи, боляче за цим спостерігати.Тому ми вирішили допомагати не всім одразу, а певним родинам, — підсумовує Тетяна Руденок. — Одна клієнтка нещодавно віддала матрац. Ми його почистили та відвезли родині погорільців. Щ одні клієнти дали гроші. На них купили для людей електропічку. Родичі зятя віддали меблі. Їх також поділили між двома постраждалими родинами. До нас вже самі звертаються незнайомі люди з бажанням приєднатися і допомогти. Єдине, дуже хочеться, щоб люди не переставали цінувати таку допомогу, і щоб все це було не даремно. Текст – Вікторія Сидорова, фото – Ірина Власова Джерело: 0462.ua