Мандрівник Олександр Волощук: «Зараз я розумію, що в Росії вже не буду ніколи»

89

Олександр Волощук – людина непересічна і відома далеко за межами Чернігівщини. Все тому, що він професійний мандрівник з величезним досвідом та географією країн, які він дослідив, здолавши не одну тисячу кілометрів. Окрім того він письменник, у його доробку — одинадцять виданих книжок. Олександр Волощук пішов добровольцем до ЗСУ, коли під Чернігів прийшли рашистські війська. Брав участь в боях на Бобровиці та Новоселівці, згодом потрапив на Донбас. Свого часу Олександр, мандруючи автостопом, проїхав майже всю Росію, тож знає менталітет та особливості народів країни – агресора. Що має статися, щоб ситуація змінилася? Про це і багато-багато іншого ми сьогодні спілкуємося з ним. Отже, знайомтесь і вітайте, Олександр Волощук – мандрівник, письменник і боєць Збройних Сил України. «З 90 ПО 92 РІК Я СЛУЖИВ У ТРЬОХ АРМІЯХ, І В 22-МУ Я ЗНОВУ ОПИНИВСЯ У ВІЙСЬКУ» — Олександре, перше питання традиційне: де тебе застало 24 лютого 2022 року? — Вдома. 24 лютого я прокинувся, мабуть, о 6 годині ранку. Я не знав, що почалася повномасштабна війна. Я зробив зарядку десятихвилинну, заварив зелений чай – це в мене ритуал такий щоденний. А потім з якоїсь причини я вийшов на вулицю і здивувався – по-перше, великій черзі автомобілів на автозаправці і великій черзі людей біля банкомату. Раніше такого не було, але я знову ж таки скажу, що я ще не знав, що почалася війна. Потім я зустрів знайомого, і лише від нього я дізнався про те, що почалася війна. Тоді я зрозумів причину ось цих черг. Я повернувся додому, включив комп’ютер, зайшов в інтернет, і тільки тоді зрозумів, що дійсно почалася війна. Того ж дня я бачив шлейф диму над аеродромом в Півцях, бо я неподалік там живу. Ну і все, і почалася війна для мене. — Коли прийняв рішення піти до лав Збройних Сил України, як це сталося? — Це сталося не в перший день, навіть не в другий і не в третій. Рішення було прийнято через тиждень після початку війни. На сьомий день я це рішення прийняв, і на восьмий день зранку разом із чоловіком своєї сестри, з Максимом, ми були у військовому комісаріаті. Того дня крім нас ще було двадцять чоловік, і з нас з двадцяти двох сформували підрозділ і того ж дня увечері, це було 3 березня, ми були на позиціях в Новоселівці. — Ну, а як ти прийняв для себе це рішення? Ти письменник, мандрівник, власне цивільна людина… — Я… Коли почалася війна, я не думав, що я опинюся в армії. Не було навіть такої думки, тому що для мене армія це давно пройдений етап – 30 років тому, ще в радянській армії я служив. — До речі, ти служив в трьох арміях. Розкажи про це. — Я служив на зламі Радянського Союзу. Я призивався в 90-му році. Це була радянська армія. Служив я в Білорусії. Коли Союз розпався в 91-му, автоматично військові частини білоруського округу, які перебували там, стали білоруською армією. — Тобто в тебе радянська армія, потім білоруська армія… — Так, після півтора року служби я приїхав додому, і мене у військовому комісаріаті відправили дослужувати в українській армії в Одеській області. Тобто я служив у трьох арміях. Я демобілізувався в 92-му році, і в 22-му я знову опинився в армії. Тобто від перших годин, від перших днів війни я не знав, що я буду в армії, не думав про це, але коли почалися обстріли Чернігова, мого рідного міста, коли почали гинути люди, тут уже вибору не було. Я зрозумів, що треба йти захищати своє місто, свою країну, і якби я вчинив інше, я, мабуть, перестав би сам себе поважати. Тому це було абсолютно свідоме рішення. «МИ УТРИМУВАЛИ ПОЗИЦІЇ НА В’ЇЗДІ В НОВОСЕЛІВКУ, І ЦЕ БУЛО ДІЙСНО ЖОРСТКО, ВІЙНА ЦЕ ВІЙНА» — Твої навички виживання в екстремальних умовах допомогли під час бойових дій? — Так. І в березні, коли ми були на позиціях в Новоселівці, а потім на Бобровиці, де були мінімальні побутові умови, звичайно, бо які умови можуть бути під час війни? І от нещодавно я був на Донбасі, більше місяця там провів, і теж там, де доводилося жити фактично в земляних якихось укріпленнях, все це мені знадобилося, те що я отримав раніше під час своїх мандрівок, знання і досвід. Я скажу більше – ще до початку повномасштабної війни в мене було в планах на 21-й рік пожити кілька місяців в лісі десь, знайти місцевість. А це могда бути Волинь, могла бути Черкащина, могла бути Чернігівщина. Я хотів вирити землянку, облаштувати її і пару місяців пожити просто як от цивілізований дикун в лісі. Почалася війна, цього не сталося, але я вже знаю, як це робиться. До того ж я вже тоді почав писати книгу, нову книгу про виживання в сучасному світі. І оцей досвід, який я хотів отримати під час самотнього життя в лісі, вони мені знадобилися при написанні книги. — Ти брав участь в обороні Чернігова, зокрема, я так розумію, біля селища Новоселівка. Розкажи, які це були бої, які історії ти особисто пережив. — З 3 по 15 березня ми утримували позиції на в’їзді в Новоселівку. Там було жорстко. З 3 березня ми почали рити окопи, почали укріплюватися там, на так званій «кручі» біля Новоселівки. В ніч з 8 на 9 нам уже довелося вступити в бій. Ми були змушені серед ночі бігти на позиції, які були перед нами, бо там на них напали вороги, ДРГ вороже. І на ранок ми змушені були виносити звідти загиблих наших. Був бій, важкий бій 16-го числа, 15-го і 16-го. У нас були полонені в нашому підрозділі. А 14 березня до нас в бліндаж прилетіла міна 120-ка і забрала життя двох моїх побратимів. Два дні тому я був на його могилі, Андрій Михайлов в Ялівщині. І третій помер від ран через три місяці, в червні, і двоє були важко травмовані, зараз вони інваліди. Якби я був ближче до того місця, де впала міна, то і зі мною щось би трапилося. Слава Богу, я був трошки далі. Тобто всі ці враження від війни, вони були отримані там і в перші ж дні. І це було дійсно жорстко, війна це війна. — Очевидці кажуть, що росіяни використовували тактику «вогневий вал». Це так, ти відчув це? Що ти з цього приводу можеш сказати, яка була їх тактика, чим вони наступали, чим вони вас закидували? — Вогневий вал був під час, я так розумію, бою за Лижну базу, це було поруч із нами неподалік. У нас було трошки інакше. Коли був важкий бій 16-го числа, до нас це спецура зайшла, спецпідрозділ, там у нас було мало шансів, скажемо так. А, «вогневий вал», я знаю, що це таке. Це коли використовуються всі засоби враження: і артилерія, звичайно, спочатку йде, арт-підготовка, ствольна артилерія, міномети, а потім уже стрілкова зброя. Це, скажімо так, це коли ти сидиш в окопі, по тобі стріляють, а ти не можеш підняти голову, тому що розумієш, що голови не буде просто. Це «вогневий вал». «ВОНИ ВЗАГАЛІ ДИВУВАЛИСЯ, ЩО СЕДНІВ – ЦЕ СЕЛИЩЕ, А НЕ МІСТО. ЯК ЦЕ МОЖЕ БУТИ АСФАЛЬТ?!» — Цікаво було б з тобою проаналізувати взагалі менталітет нашого ворога. Ти, як ніхто інший знаєш росіян. І ти цю Росію обійшов пішки, скажімо, від Карелії до Сахаліну. В прямому сенсі цього слова. Тобто, ти знаєш там все. Розкажи, що ти думаєш, чому так сталося те, що сталося. Чому вони хочуть нас знищити? — Починаючи від 2004 року до 2019, фактично кожного року я бував в Росії. Я мандрував, я досліджував життя українців, українських громад в Росії. Простіше назвати де я не був в Росії, ніж назвати регіони де я був. Чому вони такі? Менталітет, це менталітет. Імперський менталітет, який не роками, не десятиліттями, а століттями. — Вони всі нас хочуть знищити чи це Путін нас хоче знищити? — Не всі, звичайно не всі. Там є нормальні люди, є. Але нажаль, їх надто мало. — Тобто для тебе поняття «хороші руські» — це не завжди «мертві руські»? — Звичайно, так. У мене багато друзів і знайомих там. Коли почалася повномасштабна війна з кількох десятків знайомих і друзів у мене залишилося п’ять чоловік. Тобто пальці однієї руки. П’ять чоловік, з якими я можу спілкуватися нормально, які розуміють, що відбувається. — Що вони кажуть? Що ті, що відпали, казали тобі? — Те, що їм втовкмачує телебачення і всі засоби. Там же це поставлено на поток. Там така шалена пропаганда йде, і це йде вже, я ж кажу, не одне десятиліття. У мене є з чим порівнювати. Скажімо, коли я там у 2004 році був, мандрував по Росії і через 15 років, 19 тому, це була велика різниця по відношенню до нас, українців. І оця пропаганда була у всьому. І дітям в школі, оцей їхній шовінізм великоросійський втовкмачувався і оце бажання відтворити імперію. — Що їм мало? Мало території? Що їм не вистачає? Чому Україна поперек горла? — Ну, вони вважають, я не маю на увазі всіх росіян, звичайно, російська влада вважає, що їм загрожують, що їм загрожує захід, хочуть відібрати у них там ресурси, територію, і тому, щоб не відібрали все це у них, треба значить самим відповідати подібним чином. Це вже менталітет. Я не знаю що повинно трапитися, щоб ці люди змінилися. Це треба, щоб до влади прийшли нормальні люди, але там нема таких, нажаль, при владі. — Ти, коли мандрував, ти їдеш автостопом, в якомусь регіоні Росії, зупиняєш автівку, знайомишся з водієм, кажеш, що ти з України. Яка зазвичай була реакція? І ти кажеш, що вона змінювалась з 2004 умовно року і до останніх років. Розкажи пару якихось історій, чи були якісь такі незрозумілі реакції чи як люди сприймали? — Таких історій було багато. Сідаєш в машину, починається розмова: «Ти звідки?», «От я з України». Були такі водії, дуже заполітизовані: «От ви, Україна, ви у нас газ крадете, ви в НАТО прагнете, ви з нами не хочете дружити…». У мене вже було бажання просто вийти з машини, або просто перемінити тему. І от в останні роки, коли я там мандрував, в мене вже не було бажання, просто сідаючи в машину до незнайомої людини, казати, що я з України. Якщо він питав звідки, з Чернігова. Не всі знають, що Чернігів – це Україна. А хтось запитував: «Яка це область?». Хтось думав, що це десь Брянська область — Чернігів. Знання географії в світі не дуже добрі. А був один випадок, це було, здається у 2015 році, у мене вже тоді теж не було бажання всім водіям казати, що я з України, щоб оце не було цих політичних розмов. І підвозив мене молодий чоловік в Калузькій області, ми з ним добре спілкувалися, і я йому не казав, що я з України. Ну, так ось я якось намагався все це обійти. А ввечері він мене знайшов і пише: «Я зрозумів, що Ви з України. Не думайте, що всі росіяни такі погані, щоб ви не казали, що ви українець.» Тобто це абсолютно нормальна людина була. Я думаю, що він не змінився з початком цієї війни, але це один із сотень такий. — А от в залежності від регіону, чи міняється ставлення? Ми розуміємо там Москва, там Пітер, можливо якісь центри прийняття рішень, як то кажуть, і менталітет може бути більш імперський. А от далі, чим далі туди в Тайгу, чи кудись, є якісь зміни у ставленні до України і взагалі у ставленні до імперськості. — Я думаю, що це залежить перш за все від самої людини, а різниці між регіонами в цьому плані, мабуть, нема. Бо ця ж пропаганда вона всеохоплююча, антиукраїнська, шовіністична, великоросійська оця пропаганда. Я взагалі не знаю, як можна дивитися цей телевізор, будучи в Росії, бо там же ж абсолютний бруд і абсолютна неправда стосовно всього, не тільки України. Це не залежить від регіону. Звичайно, є регіони різні, якісь більш багаті, якісь бідні регіони, скажемо, та ж Тува або Бурятія дуже бідні. Чому в нас їх було багато? Тому що можливість служити в армії дає їм гроші. — До речі, щодо тих російських глибинок, тих же бурятів, тувинців. Кажуть, що вони тут під Черніговом в наших селах дивувалися асфальту, унітазам… Чи правда, що в них цього всього немає? Чи правда, що вони там живуть в минулому-позаминулому сторіччі? — Мене це не дивує, тому що я там був в тих регіонах, і та ж Бурятія і Тува, і Читинська область, зараз це Забайкальський край. Там дійсно в глибинці люди живуть бідно, м’яко сказано. І чому багато з них іде в армію? Тому що для них можливість піти в армію — це можливість отримати якісь нормальні гроші. — І привезти з України унітаз. — Так, але ж те що вони ідуть в армію і отримують гроші, це ж розуму їм не додає абсолютно. Тому мене це абсолютно не дивує, всі ці історії, які траплялися. Мені розповідали, як буряти поводили себе в Седневі, вони взагалі дивувалися, що Седнів – це селище, а не місто. Як це може бути асфальт?! Наче це велике місто, рівне обласному центру, а не селище. То я не дивуюсь. Звичайно є регіони багаті, там де є нафта – Татарстан, Башкірія, Тюмень, Тюменська північ. Там менталітет трошки інший, там таких нема. «ВОНИ ЖИВУТЬ В ЦЬОМУ ЛАЙНІ, І ЯКЩО ХТОСЬ ЖИВЕ КРАЩЕ, ЦЕ ЗНАЧИТЬ ТРЕБА ВІДНЯТИ, ЗАГАРБАТИ, АЛЕ НЕ САМИМ ЗРОБИТИ ЩОСЬ КРАЩЕ У СЕБЕ» — Чому вони коли живуть… Я це слово скажу прямо – в такій жопі, вони бачать, що в них такі проблеми, в них нема грошей, в них бідний район, депресивний, чому в них не виникає питання до уряду в Москві, а виникають питання до якихось там бандерівців і НАТО? Знову ж таки – це менталітет, вони звикли століттями жити в цьому рабстві, для них влада – це царь-батюшка, і проти нього не можна піти, ніяк. Вони можуть жити в цьому лайні, але… але вони розуміють, що інакше вони жити не можуть. Якщо хтось живе краще, це значить треба відняти, загарбати, але не самим зробити щось у себе краще. Це менталітет. — Буряти, тувінці – це ж не російські, не слов’янські народи, це інша культура, вони там і буддисти можуть бути, в них інше віросповідання. Чому вони тримаються за цю чужу для них імперію? — Тому що там все до мозга костєй, ця країна просякнута. Це країна КГБ, КГБшна, і там, ну не знаю, кожен третій, кожен четвертий він в душі КГБіст. Вони нікуди не можуть піти від Росії, розпастися. Я не знаю, що повинно статися, щоб почався розпад Росії. Поразка у війні з Україною, я думаю, може спричинити розпад Росії, початися цей процес. — Тобто, свідомість, що ми окремі, у нас своя культура, ми можемо бути окремою навіть економікою, щось там видобувати на своїй землі. Такого в них немає поняття? — Чеченці спробували це зробити, їх не випустили. — От доречі, ми казали про бурятів, тувинців, чеченців – це такий гордий народ, це Кавказ. Вони хотіли бути незалежними. Ти ж там був теж, в Чечні, що там? — Я був там, в мене багато друзів залишилось. Їх не відпустили. І у самих чеченців були помилки. В 96-му році їх же ж начебто відпустили, два роки вони були фактично незалежні від Росії. Потім друга компанія, і їх повернули в склад Росії. Ця країна, я ж кажу, при цій владі, вона такою і залишиться. Це країна ФСБ від Калінінграду до Камчатки. Там розпад можливий тільки без цієї влади. Коли ця влада піде, коли країна перестане бути ФСБшною, тільки тоді. Путін, як досвідчений КГБіст, він оцю вертикаль спецслужб вибудував зверху до низу і поставив таких людей, які абсолютно йому віддані. І поки він при владі… ну не знаю, варіант Чеушеску в Румунії хіба що. Або поразка у війні з Україною. — Народи Кавказу. Ти багато там проводив часу на Кавказі. Ті ж самі чеченці. Там же ж, якщо я не помиляюсь, у них є ця кровна помста. Наврядчи є якась родина в цій же Чечні, яку не торкнулася війна з Росією, де хто би там не загинув. І вони ж мають в душі, в менталітеті хотіти помститися за загиблих родичів. А чому вони йдуть зараз проти України? — Тому що ця вертикаль влади вибудована з особливою ретельністю, і там теж. Ставлєнік Путіна, оцей Кадиров, і там теж все просякнуто абсолютно. І люди просто бояться, тому що вони розуміють, що якщо вони піднімуть голос, або їх посадять в тюрьму, або вони просто зникнуть. Багато людей зникає безслідно. Там бояться, по-перше, а по-друге люди просто вже за ці дві війни чеченські втомилися від війни. Але це Кавказ, там достатньо одній іскорці, щоб почалася війна. Я думаю, що там все не так просто. І якщо процес розпаду Росії почнеться, то там це відбуватиметься в геометричній прогресії. Хіба що Інгушетія, бо вони якось дуже лояльні, і Осетія, до Росії. А Чечня, Дагестан, Кабардино-Балкарія, там теж питання, Карачаєво-Черкесія, відразу там питання буде поставлене. — Терези мають все ж таки якось перевіситися в бік перемоги України, тоді вони можуть зреагувати? — Так-так. Ну хто воює проти України з чеченців? Ті, хто знаходяться у військових владних, провладних структурах. А звичайні люди, звичайному чеченцю воно треба йти сюди в Україну воювати? — Багато ж чеченців воює в Україні проти Росії, добровольці. — Не знаю за добровольців. Люди різні, нажаль. Ні, це добре, що люди різні, але під час війни для багатьох це заробіток, люди просто йдуть, якщо у них нема вдома, що їсти. А в багатьох регіонах Росії дійсно так. «НАДІЯ ТІЛЬКИ НА НАШУ ПЕРЕМОГУ У ВІЙНІ, КОЛИ У НИХ ВСЕ ПОЧНЕТЬСЯ РУШИТИСЯ ІЗ СЕРЕДИНИ, А ЦЕ ПОЧНЕТЬСЯ ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВЛАДА ВПАДЕ» — Як ти вважаєш, Росія в нинішньому стані — це штучне утворення з чужих народів, яке тримається на страху, на політиці КГБ, ФСБ, так? — Це імперія. Звичайно штучна. Воно із лоскутів зібрано впродовж багатьох століть. І зараз вони намагаються добирати. Можливо, і Абхазію хочуть забрати, Південну Осетію. Я вже не говорю про Україну, бо як же, як же Росія без України? Але ж всі імперії в кінцевому підсумку розвалюються. Я думаю, що Росію теж це чекає, питання в часі. Ми можемо прискорити цей процес своєю перемогою. — Дай Боже! Ми поговорили про всі народи, про різні народи, які складають Росію. Але ж дуже багато в Росії етнічних українців, і саме ти займався тим, що досліджував їх діяльність, їх побут, їх життя. Що там зараз з українцями, з українськими організаціями, з українськими діаспорами? — Ну, на скільки я знаю, зараз це питання в Росії дуже складне, і офіційні українські громади… їм просто не дають нічого робити. Діяльність українських громад зараз обмежується, мабуть, тільки фольклором, і все. Я знаю, що так в Красноярському краї зараз, в Приморському краї приблизно так само, тому що не дають можливості. — А вони хочуть? — Та звичайно хочуть. Я особисто знайомий з головою української спільноти, В'ячеслав Чорномаз, у Владивостоку. Він би із задоволенням все це робив, як це робив він до війни, раніше. А ми знайомі з 2006 року. Там була дуже активна українська громада, і вони могли, звичайно неофіційно, але відзначати день народження того ж Тараса Шевченко. Зараз це дуже важко робити, я вже не говорю про такі регіони традиційно ФСБшні, як Мурманська область, або там Ленінградська область, Санкт-Петербург. Там взагалі зараз діяльність громад фактично припинена. — Вони під пресингом або вони самі просто бояться? — Під пресингом звичайно, це зрозуміло. А є де просто бояться. Я знаю, на Камчатці дуже бояться. Це залежить від голови спільноти, а там такий голова, що він голову не підніме проти влади. — Чи знаєш ти приклади етнічних українців у владних структурах Росії? — Звичайно так. Українці – люди успішні. Успішні в усьому: і в бізнесі, і в якихось господарських справах, і в будівництві і, в тому числі, у владних структурах. Я був особисто знайомий із заступником міського голови Владивостоку, це наша людина із Ніжина. Я був знайомий з мером Магадана, Володимир Печений, українець з Чернівців. Потім в Санкт-Петербурзі дуже поважна людина була, але я дуже давно з ним спілкувався, я забув на якій він був посаді, теж в міській владі серйозна людина була. — На них є надія, що вони можуть щось змінити там всередині? — Ні. Нема. При цій владі, я ж кажу, все просякнуто. У цій вертикалі влади ФСБшної надії нема. Надія тільки на нашу перемогу у війні, коли все почнеться рушитися із середини. А це почнеться тільки після того, як влада впаде. — На твою думку, як скоро це може статися? — Не знаю. Не знаю, як це скоро. В нашому сучасному світі не можна з певністю про щось казати в часовому вимірі. Наша справа це прискорити. Я скажу так, ми робимо від себе все можливе, щоб це сталося якомога швидше. «МИ ЗГУРТОВАНІ, МИ ДРУЖНІ. ГУМОР НА ПЕРШОМУ МІСЦІ, ТОМУ ЩО БЕЗ ЦЬОГО НА ВІЙНІ ТЕЖ НЕМОЖЛИВО» — Добре, давай повернемось до сучасності після боїв за Чернігів, після того як орки відійшли. Певний час ти залишався в цьому регіоні, але потім ваш підрозділ перекинули на Донбас. Розкажи, що там, які історії там відбувались? На скільки це можна говорити. — Після 10-ти, навіть після 11-ти місяців служби на Чернігівщині, війни, служби, наш підрозділ перевели на Донбас західний, західна частина Донецької області, Запорізький напрямок, і у нас була своя ділянка лінії фронту, і ми її утримували. Ми стримували ворога, який намагався просунутися до адміністративних кордонів Донецької області. У нас була частина укріплень, окопи, бліндажі. І наша задача була не пропустити ворога. — Я бачив твої повідомлення у Фейсбуці. Навіть на війні тебе не полишає твоя сутність літературна, ти писав там про небо в окопах, тощо. Тобто, не полишає тебе навіть на війні бажання щось творити. — Навіть на війні не завжди стріляють, бувають години затишшя. От під час цих годин. А я не звик втрачати дарма час, і якщо буває натхнення, а воно навіть на війні буває, то тоді от, якісь літературні етюди, есе створюються. «Небо з окопу» в мене було написано есе прямо з окопу. — Тобто ти пишеш. І буде якийсь результат, станеш певним Ремарком цієї війни? — Ремарк, не Ремарк, я мабуть скромніший в літературних своїх здібностях, але кожного дня щось пишеться. І коли війна закінчиться, дай Бог, щоб це було якомога швидше, то все це виллється в книгу. Маю видати книгу, яка почала писатися, до війни і була закінчена під час війни. Це книга про виживання в сучасному світі. Вона просто чекає коли закінчиться війна, і коли я зможу приділити час на її видання. І буду відразу ж писати книгу про моє, скажімо так, бачення цієї війни. Це буде моя наступна книга. — Повертаючись до теми Донбаса, і взагалі, повертаючись до теми збройних сил України. Як зараз ситуація із забезпеченням? Чи всього вистачає, як зараз почувають себе бійці? — Більш-менш нормально. В плані спорядження і зброї – та зброя, яка нам потрібна, нашому підрозділу, у нас все є. Стосовно спорядження, теж. Зрідка буває таке, що чогось не вистачає, якихось розмірів нема, тому своїми силами доводиться все це діставати. Особисто мені в цьому плані добре, бо в мене є, я так називаю це, мій добрий ангел, яка мені допомагає діставати військові речі, яких у мене нема. А стосовно харчування, абсолютно ніяких проблем. Я навіть скажу більше, що за той час, що я знаходжусь в ЗСУ, я трошки додав у вазі. — Взагалі, на нулі, як ситуація з тим же побутом. Як себе бійці тримають, щоб нормально психологічно почуватися? Завдяки чому вони тримаються, який моральний стан? — Моральний стан добрий. Ми всі розуміємо, що ми знаходимося на війні, в армії, чоловічий колектив. Ми згуртовані, ми дружні. Звичайно люди різні, але ми всі розуміємо, що треба під час війни один одному підставляти плече. І тому, якщо якісь бувають конфлікти, то вони дуже швидко і просто вирішуються. Ми згуртовані, ми дружні. Гумор на першому місці, тому що без цього на війні теж неможливо. Інколи це чорний гумор, але без нього теж важко було б. «КОЛИ ТВОЄ МАЙНО РОЗБИВАЮТЬ, ГРАБУЮТЬ, КОЛИ В ТЕБЕ СТРАЖДАЮТЬ РОДИЧІ ВІД ЦЬОГО «РУСЬКОГО МІРА», ТОДІ ПРИХОДИТЬ ОЦЕ РОЗУМІННЯ, ЩО ЦЕ ТАКЕ» — Давай трохи поговоримо про місцеве населення Донбасу. Ти знаєш Донбас і до бойових дій і те, що відбувається зараз. Як ставиться місцеве населення? — У 21-му році, коли в мене була піша мандрівка через всю Україну від крайньої західної точки до крайньої східної, я впродовж, мабуть, двох тижнів йшов територією півночі Донецької і півночі Луганської областей. Я зробив для себе таке відкриття, а раніше на півночі Луганщини я взагалі не був, там дуже багато людей говорить українською мовою, ніяке не «рускоязичноє насєлєніє». І от зараз на Донбасі я був на заході Донецької області, багато людей говорить українською мовою і щиро підтримують Україну. Хоча, навіть в тому селі, де ми розміщувалися, там теж люди різні, і нам казали, у нас були люди, які на початку самому війни казали «Да, мабуть краще буде, якщо ми будемо з Росією» . Але потім, коли вони розібралися, що таке «русскій мір», багато людей зрозуміли, що вони не праві. Вони це відчули на собі. І це дуже багато важить, коли ти на собі, саме на собі відчуваєш все. Коли твоє майно розбивають, грабують, коли в тебе страждають родичі від цього «русского міра», тоді приходить оце розуміння, що це таке. — Тобто зараз там, де ти був населення підтримує ЗСУ? — Так, воно лояльне, допомагає. — Чому ж тоді сталося те, що сталося у 14-му році? Це така була конкретна робота Росії чи десь недопрацювала Україна за 30 років? І те, і те. Звичайно Росія готувалася давно до цього. І пропаганда російська, проросійська до цього готувалася, дуже добре працювала з людьми. Але в той же час і сама Україна дуже мало робила для того, щоб ці люди дійсно стали українцями. Я можу привести на прикладі Криму. Я дуже добре це знаю. Я кожного року по кілька разів їздив у Крим, і на весь Крим була лише одна українська газета. І ту не хотіли продавати в кіосках. Там було підґрунтя дуже серйозне для того щоб Росія прийшла і забрала Крим. На Донбасі, впродовж двох-півтора роки, коли я працював у Донецьку, там теж мало було українського. І це ось саме недопрацювання України, нашої влади. — Зараз ми вже маємо таких дітей, які народилися і вже пішли в школу, а то і в середню школу вже без України, а саме при цьому окупаційному режимі. Що робити з людьми після того, як повернеться Донбас і Крим? Чи будуть там проблеми з місцевим населенням? Чи вони вже все відчули? — Я думаю, що проблеми будуть обов’язково. Буде дуже важко цих людей інтегрувати. Для того, щоб це відбулося, треба щоб відбулися значні зміни в самій Україні. Нажаль, наш менталітет створює нам самим багато проблем. І не у всьому винувата Росія, скажімо так. Ми теж багато в чому собі винуваті. А менталітет, я повторюся, він змінюється дуже важко. В нас нема людей при владі, які були б серйозними державниками, у нас нема свого Ататюрка. Навіть, якби був свій Піночет, я думаю, теж було б краще. Люди, які змінили менталітет нації впродовж своїх років перебування на владі. У нас цього нема. — Під час повномасштабного вторгнення Зеленський, як на мою думку, змінився, і змінилося ставлення у суспільстві до нього. — Мені важко говорити про політику, я людина іншого спрямування. — Тобто він ще не Ататюрк? — Він не Ататюрк, ні. Менталітет, ще раз повторюю – дуже важлива річ і він дуже повільно змінюється. Щоб він змінювався якомога швидше, повинні бути серйозні державники при владі. «ПІСЛЯ ВІЙНИ У МЕНЕ МРІЯ ЖИТИ У ВЛАСНОМУ ДЕРЕВ’ЯНОМУ СТАРОМУ БУДИНКУ У ЧЕРНІГОВІ» — Добре. В принципі, ми поговорили багато про що. Хочеться завершити на якійсь позитивній ноті. Ти багато світу вже обійшов, об’їхав, побачив. Після перемоги, які в тебе плани щодо мандрівок? Де б ти ще хотів побувати? — Зараз, поки йде війна, звичайно планів будувати не можливо, але бажання є. По-перше, після війни я хочу купити собі будинок. У мене мрія жити у власному дерев’яному, це має бути дерев’яний обовязково старий будинок. — На Чернігівщині? — Так, звичайно. Навіть в самому Чернігові. А якщо говорити про мандрівки, то у мене зараз кілька людей, хороших людей, знайомих моїх, запрошують мене в Італію, в кілька міст. І в мене ще до війни була думка помандрувати по Сицилії, побувати на Мальті. Пустеля Гобі в мене була в планах, але я не знаю зараз, як це взагалі можливо. Бо я ж планував їхати автостопом, а їхати через Росію. А зараз я розумію, що в Росії я вже не буду ніколи. Хіба що літаком в Монголію. — Після перемоги. Може там все зміниться. Чи ти в це серйозно не віриш? — Якщо вона розвалиться, якщо все зміниться серйозно. Ну, і я дуже хотів би повернутися в Південну Америку іще. Бо там «оrto del mondo», зовсім інший світ, мені там дуже сподобалось. І в тому ж Парагваї хотів дуже побувати ще раз. Плани є. Нехай війна закінчиться нашою перемогою. А тоді вже можна буде планувати серйозно. А поки що це головне. — Бачиш, мої такі особисті спогади, знаючи тебе, щось мені здається до повномасштабної війни, до твоєї участі в ній ти не дуже планував про якісь такі речі: будинок, щоб десь оселитися, знайти якесь своє місце. В тебе будинок був скрізь там де є вода, дрова. Тобто, це війна змінила в тебе таке бажання – все ж таки трохи оселитися? — Війна теж. Я скажу так, у мене мрія жити у власному будинку була завжди, але не було можливості. Хочеться жити, мати своє. — В цьому будинку має бути сім’я? — Ну, бажано, звичайно. Так. — Тобто ти все ще залишаєшся в душі сімейною людиною? Не «отшельніком», як кажуть, не одинаком. — Я ж у суспільстві живу. Як же я буду «отшельніком»? Ні. В цьому плані я фаталіст. Якщо буде, то воно буде. Я цей процес не прискорюю, спеціально не шукаю, але якщо буде, то буде. — Що ж, дякую тобі за розмову. Олександр Волощук, письменник, мандрівник, боєць Збройних Сил України. Наближаємо перемогу і сподіваємось, що вже після перемоги поговоримо вже про ті книжки, які будуть написані після і про ті країни, які ти відвідаєш після того. Джерело: 0462.ua

Предыдущая статьяАвстрія арештує путіна у разі його появи в країні – Мін’юст
Следующая статьяВ ЕС подозревают использование рф стиралок для ремонтов танков, обсуждают новые санкции — The Telegraph