24 лютого 2022 року — день після радянського свята, яке український народ вже давно не відзначає. Ця дата стала найчорнішою в історії вільної України, як і в літописах сучасної Чернігівщини, Куликівщини. День, коли братовбивча війна набула офіційного статусу.
Коли ранкове небо розірвали звуки перших вибухів, звідусіль лунало: «Війна почалася!»… Ні, не почалася. Насправді, вона триває в Україні ще з 2014 року, відколи «братня» росія (відтепер ця назва більше не є власною, і цілком виправдано пишеться з маленької літери) підступно та нахабно анексувала український Крим і розв’язала активні бойові дії на Донеччині та Луганщині.
Спершу вона носила назву антитерористичної операції, потім — операції об’єднаних сил. У росії жорстокий цинічний напад на Україну назвали визвольною спецоперацією (от тільки від чого визволяють — від майна, родин, життя?). А українці, які на власній шкірі відчули прихід «руського міру», охрестили неоголошену війну широкою.
Якої б назви це явище не отримало, факт лишається фактом: руки росіян по лікоть забруднилися кров’ю мирного українського народу. Цієї зради ані Україна, ані решта цивілізованого світу їм не пробачить.
«ГРАДИ» ТА «СМЕРЧІ» НІВЕЧИЛИ ГРАБІВКУ, А ПО ВОРОЖИХ ЛІТАКХ МОЖНА БУЛО ЗВІРЯТИ ГОДИННИК
Якщо говорити у загальному плані, то перші місяці війни Куликівська громада відбулася «малою кров’ю». У той час, як Чернігів, Суми, Харків та низку інших українських міст буквально засипали снарядами, мінами та авіабомбами, намагаючись стерти їх з лиця землі, Куликівщину Господь оберігав.
Але і в нашій історії залишаться болючі криваві рани — обстріляні рашистами, напівзруйновані села, яким судилося стати нашою першою лінією оборони, — Грабівка та Бакланова Муравійка.
До Орлівського старостинського округу, до складу якого входить Грабівка та який одним із перших відчув «гарячі обійми» сусідів, журналісти «Поліської правди» дісталися 27 квітня.
Коли їдеш дорогою між Орлівкою та Грабівкою, складається враження, що перетинаєш якийсь портал між мирним життям та післявоєнним. І хоча Орлівці також дісталося від ворога, на Грабівку не можна дивитися без сліз: десятки зруйнованих будинків, майже повністю знищений хутір, вбита худоба, зотлілі гаражі та хліви, витрощені сади, розбиті паркани. Обабіч дороги просто у полях стирчать нерозірвані боєголовки, на асфальті — величезна вирва.
— Всі руйнування, які ви бачите довкола, були завдані у березні — саме цей місяць виявився для нас найтяжчим, — каже староста округу Валентина Бусел. — Орлівку, а, особливо, Грабівку обстрілювали з «Градів» та «Смерчів», кілька днів поспіль бомбили з літаків. Чимало «подарунків» нині стирчать у людських городах та біля пам’ятників. Саме сьогодні в Орлівці працює бригада з розмінування, яка наступного дня мала виїхати до Грабівки.
За словами старости, в Орлівці нараховується 15 зруйнованих будинків, з яких 3 були знищені повністю, 12 зазнали часткових руйнувань. У Грабівці, яка налічує трохи більше 300 жителів, список зруйнованого житла перевалив за сотню людських осель.
На жаль, рашисти не обмежилися руйнуванням осель — у окрузі є й загиблі. Переховуючись під час обстрілу у погребі, загинув мешканець Грабівки, а його сусід — внаслідок ураження уламками ворожого снаряду. З тієї ж причини загинув і мешканець Орлівки, ще двоє зазнали поранень.
Канонаду автоматних черг та відлуння вибухів тут чули ще з перших днів, але масовані інтенсивні обстріли Орлівського старостинського округу почалися із 6 березня і тривали аж до виведення російських військ з території Чернігівської області, тобто до 30 березня.
Найбільше дісталося Грабівці, що межує з лісом, де велися безпосередні бої. Услід за «Градами» та «Смерчами» над будинками почали літати ворожі безпілотники, за ними — літаки. Вони пролітали настільки низько, що навіть погреби, де ховалися місцеві мешканці, тряслися й хиталися. За авіанальотами, які тривали чотири дні поспіль, можна було звіряти годинник: бомбування відбувалося близько 19 та 23 години, а потім о четвертій ранку.
— Нас обстрілювали з боку сусідніх Слободи та Вікторівки, — із жахом згадує діловод Грабівки Лариса Шолупець. — А коли рашисти знищили половину Вікторівки, посунули на нас. Вочевидь, неподалік відбувся ближній бій, бо ми зовсім недалеко чули автоматні черги. Та найбільшого жаху натерпілися у 20-их числах березня, перед звільненням. Тоді нас обстрілювали не лише з «градів», а й з літаків. Ми не мали змоги навіть виглянути із погреба…
Через постійні перехресні обстріли з боку Слободи, Вікторівки, Буди організувати централізовану евакуацію населення Грабівки не було жодної можливості. Місцеві мешканці вибиралися власним транспортом, пішки. На свій власний страх і ризик вивозили людей чоловік старости Олександр Бусел та соцпрацівник із Грабівки Тетяна Грищенко. Постраждалих доправляли до Орлівки, де нині зареєстровано близько 600 переселенців, та Куликівки. Розселяли як по порожніх, так і по жилих будинках, у родичів, друзів, 20 осіб помістили до Орлівського паліативного відділення терцентру.
Сердешні грабівці навіть не мали змоги прихопити щось із речей. Виїжджаючи, покидали господарство, худобу, домашню птицю. Своїх десятьох корів Лариса Шолупець випустила на волю: нехай біжать, куди видно, аби живими лишилися. На щастя, після обстрілів всі до одної повернулися до рідного двору. Однак Грабівку покинули не всі, близько 30 осіб лишилися. Здебільшого, це літні люди з твердим переконанням «помирати буду вдома». Для них, а також для всіх «біженців» була організована доставка хліба та гуманітарної допомоги, частину якої збирали орлівці із власних запасів.
— Перші два тижні ми взагалі сиділи без хліба, — зазначила Валентина Бусел. — А потім із селища почали привозити — раз на три дні по 200-300 буханців. Зрозуміло, що цього було замало, тож я додатково їздила у селище по хліб, а також по м’ясо, які потім передавала мешканцям Грабівки.
Одного дня, доставляючи черговий гуманітарний вантаж, староста і сама потрапила під обстріл. Щойно дісталася до приміщення староста- ту, як з іншого боку будівлі прилетіли кілька снарядів. Від вибуху посипалися вікна в старостаті та школі, що через дорогу. Лише дивом нікого з людей не зачепило.
Наразі на території Орлівського старостинського округу працює комісія, що складає акти про зруйноване та пошкоджене майно. Складені комісією акти у майбутньому мають стати підґрунтям для матеріального відшкодування потерпілим.
МЕРТВОГО ЧОЛОВІКА ДІСТАЛА ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ДВІ ДОБИ. ХОВАЛИ УДВОХ З СУСІДКОЮ
Перші рубці, які залишила по собі «братня любов», зустрічають гостей Грабівки ще на самісінькому її початку. Поля, розшиті слідами від танкових гусениць, згорілі будинки, господарчі будівлі, завалені погреби. Де-не-де на стінах хат жахливим візерунком майорять сліди від уламків бомб та мін.
Обстріляний та понівечений будинок фольклору, де лише нещодавно завершили ремонт, причепурили художньою вишивкою фасад. Тепер відвідувачів сумно зустрічають вибиті шибки вікон, дірки у даху, поруч — дві зламані ялини, верхівки яких впали просто на поріг. Всередині — розруха та розгардіяш: повністю зруйнована більярдна, частково — актова зала, пошкоджені музейна кімната та бібліотека.
Неподалік — обстріляна зала для урочистих подій у приміщенні колишньої шкільної їдальні. Оболонка від касетних снарядів, пробивши її дах, приземлилася на стіл, дивом залишивши цілим скляний посуд.
Боляче дивитися на понівечені плоди людської праці. Та ще болючішою раною на тілі Грабівки стала суцільна вирва, яка тепер лякає пусткою на місці колись мальовничого Сорочого хутору. Так його називають місцеві, насправді ж — вулиця Лісова.
За одну ніч тут було скинуто 12 авіабомб, які від чотирьох господарств не лишили жодного сліду. Під завалами одного з них загинув 68-річний Василь Саченко.
У будинку Саченків завжди було гамірно і весело, бо тут було повно дітей. На двох із чоловіком мали чотирьох дітей та дев’ять онуків. Більшість з них оселилися у містах, але часто гостювали у бабусі з дідусем. У Грабівці з ними залишилася донька із трьома дітьми.
— Коли почалися обстріли, я із внуками виїхала до родичів у Горбово, чоловік же зостався стерегти господарство, — розповідає, стираючи гіркі сльози, невтішна вдова 63-річна Ольга Саченко. Вона саме приїхала із зятем розбирати завали будинку. — У ніч із 19 на 20 березня стався особливо жорстокий обстріл, скидали бомби літаки. Вася ховався у погребі, коли поруч влучила бомба. Його прямо там і завалило. Дістати його я змогла тільки через два дні. Під обстрілами разом із сусідкою Тамарою його витягли, переодягли, замотали у покривало. Удвох так і закопали. Пізніше повернулися та поставили хрест…
Подружжя тримало кіз, свиней, курей та індиків. Все також полягло разом з будинком і господарем.
«МІЙ ЧОЛОВІК СТІКАВ КРОВ’Ю, А «ШВИДКА» ЛИШЕ ВІДПОВІДАЛА:«МИ ДО ВАС НЕ ДОЇДЕМО, БО ТАМ ОБСТРІЛИ…»
Ще одна тяжка втрата спіткала родину Пищурів — тут також загинув голова сім’ї. Станіславу, який залишив самотню вдову та двох дорослих синів, був 51 рік.
— Один син живе у Чернігові, інший — в Куликівці, — тремтячим голосом розповідає 51-річ- на вдова Тамара Пищур.
— Ми з чоловіком лишилися удвох. Як і решта сусідів, під час обстрілів ховалися у погребі. Під час перерви між обстрілами я вийшла надвір, щоб забрати ковдри, які розвісила на просушування. Коли ж почула вибух, а потім крики чоловіка. Знайшла я його всього у крові: уламки пробили передпліччя та стегно. А що ж мені робити? Медичка виїхала із села однією з перших, а до кого ще можна звернутися по допомогу не знаю. Стас кричить, бо йому боляче, а я розумію, що у мене в будинку лише одна таблетка диклофенаку. Хотіла викликати «швидку», а там лише відповіли, що до нас не доїдуть. Порадили вивозити чоловіка за межі села.
Відгукнувся односелець Руслан Гирович. Дізнавшись, що чоловік поранений і не може рухати ні ногою, ні рукою, приїхав автівкою з причепом. Насилу вклали пораненого у борти та під щільним обстрілом помчали за село. Зрештою, чоловіка довелося вивозити аж до Орлівки, де його вже перевантажили у карету «швидкої».
На фото Тамара Пищур, Наталія Жидка та Ганна Мостепан
Та, на жаль, Руслан помер від больового шоку ще до того, як йому надали кваліфіковану допомогу. Помер у приймальному покої райлікарні.
Після втрати чоловіка Тамара навідріз відмовилася покидати рідний дім. До кінця обстрілів так і сиділа у погребі зі своїм вірним псом Жориком.
ТРУНУ ЗРОБИВ СУСІД, ТКАНИНОЮ ОББИВАЛА НЕВІСТКА
Потрійне горе прийшло в родину грабівського бібліотекаря Наталії Жидкої. Спершу рашисти залишили її без роботи, зруйнувавши бібліотеку, що знаходиться у сільському будинку фольклору. Потім почали обстрілювати її дім обабіч Сорочого хутору. А за кілька тижнів їй довелося ховати свекруху.
— Баба Люба була доброю жінкою, — згадує Наталія Жидка. — Їй було більше 80 років. Жила за дві хати від мене. 26 березня у свекрухи стався інсульт — не витримала того страху, що нагнали вороги постійними обстрілами. Та через постійне бомбування я не могла навіть піти до неї. Коли ж таки дісталася до будинку, вона вже віддала Богові душу.
Церква — на замку, а поховати потрібно по-людськи. На допомогу прийшов сусід — змайстрував труну. Оббивала тканиною останню домівку свекрухи сама.
А за день після похорону поруч із будинком Любові Прохорівни розірвалися кілька снарядів. Від затишного обійстя залишилася тільки одинока ялина, під якою осиротіло стоїть обвуглена піч.
ЗАМІСТЬ ОБІЙСТЯ — САМІ ДРУЗКИ
Коли на початку березня почалися часті обстріли Грабівки, місцевий лісничий 43-річний Олександр Дуброва з родиною переїхали жити до двоюрідної сестри в Орлівку: дружина, 24-річ- ний син, 15-річна донька та 82-річний батько Олександра — Василь Іванович. Їхній будинок із численними господарськими будівлями — у числі перших хат при в'їзді в Грабівку.
У хліві залишилося немаленьке господарство: дві корови, троє свиней і так, всіляка живність. Кожного дня вранці та ввечері з дружиною їздили порати худобу.
І того вівторка, 22 березня, теж планували їхати до своєї господи, як тільки стихнуть ранкові обстріли… Коли під'їхали до двору та побачили, у що перетворилося їхнє затишне обійстя, обімліли. Різкий біль пронизав груди. Смертоносний кількакілограмовий снаряд влучив у великий погріб, що знаходився справа від будинку.
Вибух був такої сили, що зруйнував хату, хлів, два погреби, колодязь, паркан, понівечив молоденькі фруктові деревця. Загинули корівки-годувальниці, поросята…
27 квітня, коли журналісти «Полісянки» перебували в Грабівці, Олександр Васильович з односельцями виносили з-під завалів деякі меблі, що дивом вціліли і вантажили їх на тракторний причеп. Сказав, що поки що з сім'єю переїдуть в порожній будинок на околиці села.
ЯКБИ ЩЕ ТРОХИ ЗАТРИМАЛИСЯ В ПОГРЕБІ, ЇХ УЖЕ Б НЕ БУЛО…
Хата 73-річної Марії Іванівни Дуброви, рідної тітки Олександра, знаходиться навпроти. Будинок невеличкий, але їм з чоловіком вистачає. Погріб у них маленький, тільки для зберігання овочів, отож і дозволив племінник пересиджувати обстріли у своєму, просторому.
Ввечері, 21 березня, подружжя Дубров традиційно перебували в укритті племінника.
— Сиділи до пів дванадцятої ночі, — розповідає плачучи Марія Іванівна. — Згодом, коли трохи стихло, пішли погрітися у свою хату. Пів п'ятої ранку почувся страшенний вибух. Наш будиночок здригнувся, аж піч розвалилася… Коли побачили, що стало з обійстям племінника — сказати, що були шоковані — нічого не сказати. Мабуть, Бог врятував нас від смерті, отож ще будемо жити. Нехай проклята буде війна і той, хто її розв'язав.
ДРУЖИНУ ВІДПРАВИВ АВТІВКОЮ ІЗ СУСІДОМ, А САМ ІЗ СИНОМ І ЧОТИРМА СОБАКАМИ ВИБИРАВСЯ ПІШКИ
Понуро бродять серед уламків свого будинку, зрідка погримуючи на собаку, щоб хоча б квіти не затоптала, Віктор та Ганна Мостепани. Порівняно з найближчими сусідами, їм пощастило більше: хата хоч і понівечена, але не розсипалася на друзки. Завалена стіна, вибиті вікна, пробитий дах, але хоча б частина майна в будинку вціліла.
Серед уламків лежить великий дерев’яний різблений хрест. Можливо, саме він уберіг будинок від повного знищення. Бо ж перед будинком — здоровенна вирва, а позаду, одразу за сараєм — у землі стирчить нерозірвана боєголовка.
— Якщо я не помиляюся, то саме 11 березня почалися більш активні обстріли, — пригадує Віктор Мостепан. — Обстріл був страшенний, бо лупило з двох боків: і «гради» летіли, і касетні бомби, і щось іще. Я й не злякався, а от моя Галя була просто спантеличена.
У короткі хвилини затишшя попрощатися до них заїхав сусід, який вивозив свою родину на Західну Україну. Недовго думаючи, Віктор посадив у автівку дружину, а сам із сином лишився. Вибиралися із села пішки: Віктор, його син Михайло та чотири собаки хаскі.
— Йшли довго і важко, — розповідає чоловік. — Особливо, заважали собаки, бо були дуже налякані, тягнули в різні боки. Але ж ми не могли їх покинути. На щастя, на дорозі нам траплялися добрі люди. Одна родина з Дроздівки напоїла собак, дала нам у дорогу води та харчів. Інші люди, що їхали на Титівки, підвезли до Дрімайлівки, де живуть родичі дружини. У них ми й перебули трохи. А тоді домовилися з Галею зустрітися в Ніжині.
— Щойно рашисти відійшли, я одразу рушила назад, — включилася в розмову Ганна Платонівна. — І як тільки дісталася Києва, у місті оголосили дводенну комендантську годину. Довелося чекати дві доби, а тоді вже поїхала до Ніжина.
У місті подружжя проживало у найманому житлі. За квартиру довелося заплатити півтори тисячі гривень.
Нині ж найбільше господар побивається навіть не через втрату житла, яке власноруч будував, а через корівок. Мав дві корови і телятко, яких довелося покинути. Сусіди розповіли, що всю худобу з хутора вивозив куликівський підприємець, який тримає бійню.
— Нехай би кому їх безкоштовно віддали, аби тільки живі були (на очах у чоловіка проступили сльози). — Так за них душа болить.
Тримало подружжя і близько ста породистих курей. Де вони тепер — невідомо. Одну пташину бачили на розбитому даху хліва.
Р.S. Коли поверталися з Грабівки після побачених жахливих картин, з-за хмар визирнуло сонечко, надавши яскравості весняній зелені і яскраво-блакитному небу. У гнізді на електроопорі помітили пару лелек. Повернулися рідненькі!
Отож, нема сумніву — повернеться мирне життя у маленьку Грабівку, рідну Куликівщину і в нашу неньку-Україну!
Джерело: Незалежна газета Куликівщини "Поліська правда" від 12 травня 2022 року. Фоторепортаж із Грабівки вели Валентина СЕЛЮК та Марина ІВАНЕНКО.
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
