Максим Богомаз: «Всі можуть бути волонтерами»

39

Волонтер – людина з великим, добрим серцем та міцним, титанічним духом. Здатність діяти в умовах стресу та високого ризику одна із суперсил добровольців. Знайомтесь, Максим Богомаз, він більше восьми років гідно йде стежкою світла за покликанням волонтера. Розкажи як давно ти волонтер? Десь, вісім з половиною років. Що стало поштовхом до діяльності? Мабуть, це поїздки у інші країни. Бачив, що на той час, світ був кращий ніж справи в Україні. Інші емоції. І в тебе зародилася думка, що ставши волонтером ти зможеш змінити ситуацію на краще в Україні? Яким чином? Так і є, якщо ти допомагаєш та показуєш своїм прикладом то — інші, з часом, теж будуть змінюватись. Які якості треба мати аби бути волонтером? Чи кожному до снаги? Всі можуть бути волонтерами. Стандартів немає, я думаю. Навіть, погана людина може бути волонтером. І добра може бути. Теза: погані люди можуть робити добрі вчинки. Допускаєш? Так Давай повернемось у 2014 рік, та згадаємо, як починалась твоя діяльність. Які були перші кроки? Збирати їжу біля супермаркетів, на той час було п’ять точок. Ми збирали та відправляли у зону АТО. Ви тільки збирали продукти чи здійснювали логістику? Відвозили. Чи допомагала вам влада? Виділялись кошти чи ресурси? На той час, влада не допомагала. Нам дуже допомагав один чернігівський бізнесмен. Дякую йому, він зрозуміє, я думаю. Він давав кошти на паливо. Ви організували фонд чи? Громадську організацію. Чи відчуває волонтер вигорання? Як з цим справляєтесь? Так. Тоді, вигорання прийшло через два-три роки. Після того, як прийшла війна, ми призвичаїлись, бо розуміли, що від неї не втекти. А потім почали реалізовувати ще й інші проекти: фарбувати тролейбуси, підземні переходи. Треба відволікатись, бо по іншому ніяк. В день повномасштабного вторгнення як швидко змогли організуватись? Десь о 3.40. дзвінок: «Ало, в Семенівку зайшли російські війська». Перша історія – паніка. Дружина, мама прокидайтесь, збираємо дітей – від’їжджаємо. Сьома година: «Ало, Дмитро, що робиш? Їдемо не їдемо?». Потім паніка ще дві години. Десята година, ми вже їдемо прибирати у бункері та готуватись приймати людей. Ви були у спеціально призначеному бункері — бомбосховищі? Наполовину, одна частина нашого бункеру була призначена, а інша ні. Він – дуже великий. Саме там і організували волонтерський штаб? Так Скільки людей у команді? Спочатку був я, Дмитро та моя мама. Всіх кого я знав, я покликав прибирати у підвалі. Десь, до десяти людей. І ситуативно приходили люди із української волонтерської служби. Як відбувалась діяльність під час де блокади? Яким чином надходили заявки про допомогу? Все банально: ми роздрукували листівки, обрали район, та їздили клеїли їх на під’їзди. Люди – дзвонили. У нас була інструкція за якої можна було отримати допомогу. Нам надходили смс з запитами, кожного вечора ми їх розбирали, а наступного дня — розвозили . Як шукали необхідне? Возили з Києва, а коли було дуже тяжко (мається на увазі той період, коли всі мости були підірвані) нам допомагала військова адміністрація. Ми брали харчі у них, вони добре підготувались – молодці. Процес не зупинявся. Допомагали більше цивільним? Всім, і військовим також. Один раз годували військових з ранку, люди прокидались десь о третій ночі готували, а в ранці ми відвозили на п’ять точок. Чи було важко з логістикою під час активних прильотів у Чернігові? Це історія про адреналін, я думаю. Коли ти перший раз почув недалеко від себе, як прилітає снаряд, спершу – страшно, а згодом ні. А потім все більше і більше адреналіну в крові. Їздиш, як фанатік, мозок просто відключається. Ти робиш те, що маєш робити. Їздили на авто чи? На грузовиках. Хто їх виділив? В мене є знайомий в компанії Vodafone, одного дня, я йому подзвонив, сказав що потрібно. П'ятнадцять хвилин і авто було у нас. Щоб ви розуміли, знайомого я зустрів декілька разів. Людина просто знає хто я, і чим займаюсь. Ще у нас був один цивільний автомобіль від компанії ОККО. З якими запитами від цивільних найчастіше стикались? Коли пропало живлення та електроенергія: підвіз води, хліб та якась крупа. А від військових? Бронежилети, дрони та каски. Дрони потрібні всім та у великій кількості. За якими каналами шукали кошти на все це? Сила Facebook. Плюс я співпрацюю з Сергієм Притулою, ми представляємо його фонд у нашому регіоні. Якщо ми могли там взяти – брали. Можемо казати,що левина допомога Чернігову була від фонду Притули? Я сказав би так: Чернігову пощастило — в мене були зв’язки з Притулою.Дуже багато дронів дали для наших військових. Ви опрацьовували одиничні запити чи тільки від громади? Майже всі, хто дзвонив тому і допомагали. Як вам допомагала місцева влада , військова адміністрація? Військова адміністрація – низький уклін вам. Я був дуже здивований, як склалася співпраця чернігівських волонтерівта військової адміністрації. Це просто one love (одна любов).Треба розуміти контекст, звичайно, але ті хто був там всередині, мене зрозуміють. Жодної бюрократії, всі дрейфували на одній хвилі. Як здійснювали комунікацію з військовою адміністрацією? Якщо щось потрібно волонтеру, то він дзвонить до заступника військової адміністрації Чауса. Щодо харчів, спальників, тощо контактували з Жанною. Спочатку, пару днів, було тяжко, але це нормально – всі ми різні треба було зрозуміти як працювати. А потім поїхало так, що жодних проблем не було. Волонтери поділили місто, як вони поширювали цю інформацію? Інтернет реклама, я сам особисто робив її. Ми друкували плакати ,і по своєму мікрорайону їх розклеювали, щоб людям було зрозуміло. Бо на той час, не було ні світла, нічого. А у нас у бомбосховищі був генератор та принтер. Ми відповідали за район від Площі до Політеху. Чи допомагав місцевий бізнес? Я не пам’ятаю. Намагалися звернутися до підприємців? Все так швидко відбувалось, що не було часу просити у когось щось. Бо в мене є дуже добрі знайомі, і час від часу я нічого не потребував. Всі питання закривали: Сергій Притула, організація і військова адміністрація. Далі все по потребам, коли приходили військові, ми їх збирали окремо. Як тобі спалося у бомбосховищі? Я, думаю, краще ніж військовим у бліндажах. У вашому бомбосховищі були комунікації: світло, вода, вбиральня? Так. Чи були випадки, коли відмовляли в допомозі, можливо через логістичні причини? Типу ,коли нам дзвонили с села Бобровиця і просили привезти харчів, а в Черніговібулозовсім погано . Ну, явно, ми не їхали. Чи стало менше роботи коли місто звільнили? Просто ми змінили формат. Ми хочемо не залишити цю справу, а довбати її далі, систематизувати та презентувати окремим групам населення. Співпрацюєте з іншими чернігівськими волонтерськими організаціями? Допомагаєте один одному? Так. Ми — дуже великий хаб. Чи були у вас втрати? На жаль, так. Чи існує внутрішня система безпеки у волонтерів? Саме в нас – так. Ми заряджались і боролись зі стресом кожного дня, зранку. Коли ми брали кастрюлі, ставили їх в авто, їхали до хлопців, і вони нам посміхались. А ми просто ж привезли хлопцям їжу. І ти бачиш, що вони настільки вдячні, аж хочеться плакати. Ми привозили в різні куточки Чернігова їжу для ЗСУ, і якщо встигали і до ТРО теж завозили. Ми їхали в ті куточки міста, куди не могли добратися інші волонтери. Можемо казати, що якщо б не волонтери то військові були б холодні, голодні та неодягнені? Уявіть собі: в моменті потрібно пошити багато форми, берці, бронежилети. Їх потрібно десь взяти. Думаю, 50/50. Випадок який зачепив серце? У нас в укритті народилось двоє дітей. Одна з мам – Анастасія, ми її відправляли за кордон. Я взагалі не плачу, тільки на весіллі та при народженні дітей. Та коли побачив, що Настя від’їжджає, відчуття було, що вона дуже близька людина, хоча я з нею не спілкувався. Вона так передавала енергетику, і я просто заплакав сказавши: побачимось ще. Була інша ситуація, коли ми вивозили з Чернігова людину з інвалідністю, вона зараз мешкає в Естонії. Ми допомогли їй доїхати до Варшави – то був такий квест. Чи багато у вас комунікацій з європейськими благодійними організаціями та волонтерами? Жодної, взагалі. Як часто благодійники просять аби розказали про їх допомогу, чи навпаки бажають бути інкогніто? Взагалі, в волонтерській історії має бути вдячність, але тут все залежить від того, наскільки людина розуміє чи потрібно їй це. Навіть, коли мені дзвонять з Америки і кажуть: Максиме, друже, ми тобі допоможемо. А я кажу, що напишу пост у Facebook, то мені відповідають: ми допомагаємо тобі, а ти допомагаєш людям. Тут все – особиста історія. Як правильно висвітлювати волонтерську діяльність? Я, вважаю, треба кричати про все, що робиш. Чим більше про це кажеш, тим більше зможеш допомогти. І взагалі, я – дуже простий , типу як чайник: допоміг – розповів. Якщо мовчиш про допомогу – це не працює. Наприклад, я вже дуже багато років є донором крові, і завжди коли я іду здавати кров, я збираю людей. Ми робимо фото і я розповідаю про це у Facebook. І за вісім років набралось три люди, які постійно ходять зі мною. Здається, маленька крапля, але це як піраміда. Плани через п’ять років? Я живу в Чернігові, місто працює та розквітає, з новими силами та людьми. Також, маю надію на мирне небо. Та у нас дуже сильна контрактна армія. Побажання волонтерам неофітам? В єдності сила, холодні думки та роздуми, взаємодія. Це приносить більші результати ніж особисті образи чи щось ще. Пихатість, коли ми ставимо себе на перший план – не працює в дальній перспективі, лише на короткий термін. Спілкувалась: Катерина Агієнко Відеооператор: Володимир Герасименко Студія : Family, проспект Перемоги, 95-Б, тел. 066 651 60 16 Источник: 0462.ua