Поруч із Прилуками, майже в самісінькому центрі села Дідівці, стоїть будинок, що привертає увагу та нагадує затишні «дворянські гнізда» та їхніх мешканців. Одноповерховий, із чотирма колонами, що прикрашають фасад, широкими сходами. А навколо — залишки старого парку та допоміжні приміщення з різьбленими віконницями та склепінчастими підвалами. І все це допомагає подумки перенестися у минуле, коли тут мешкали власники садиби, пише газета «День».
Він – викладач, вона – його учениця
…1875 року в Дідівцях вінчався зі своєю обраницею Аліною Крагельською професор Микола Іванович Костомаров — знаменитий історик, письменник, громадський діяч. Ця історія кохання достойна екранізації! Адже їх весілля мало відбутися ще 30 березня 1847 р. Коли Костомаров викладав історію в Київському пансіоні пані Де-Мельян, Аліна була його ученицею. Влітку 1845-го вони з матір’ю відпочивали в Одесі, там же «випадково» опинився і Костомаров. Напевно, «оглядини» пройшли успішно, тож молоді люди вирішили одружитися.
Проте не так сталося, як гадалося. За два дні до весілля студент О. Петров доніс про існування в Києві таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Костомаров як автор «Книги буття українського народу», що віщувала воскресіння України у складі федерації слов’янських народів, вважався ідеологом цього товариства. Його арештували та відправили до Петропавлівської фортеці. Як і Тараса Шевченка, котрий приїхав до друга на весілля. Шевченку судилася солдатчина, а Костомарова невдовзі відправили на заслання до Саратова.
А що Аліна? Вона приїздила на побачення з нареченим і готова була розділити його долю. Проте її мати протестувала, не бажаючи, щоб зятем став «політичний злочинець»; навіть викинула доньчину обручку в Неву. Деякий час Аліна Крагельська та Костомаров листувалися, а 1851 року під тиском матері та вітчима Аліна вийшла заміж за Марка Киселя.
Тож колишні наречені побачилися тільки за двадцять шість років у Києві, де відбувався Археологічний з’їзд. Професор Костомаров був його учасником, мав змогу походити містом своєї молодості. У 1875-му Микола Іванович тяжко захворів і лежав у своїй квартирі в Петербурзі після «мозкового удару». Тоді й приїхала Аліна Леонтіївна: вона вважала своїм обов’язком допомогти другові, доглянути його. На той час пані Крагельська-Кисіль уже була вдовою.
Близький приятель Костомарова Данило Мордовець напише у спогадах, що поява Аліни Леонтіївни поруч із Миколою Івановичем у скрутну годину була для професора порятунком. Втративши матір — «турботливу, хоч і буркотливу няньку», він знайшов дружину — «в высшей степени добрую, благородную и редко умную женщину, которая так быстро вошла в ученые интересы своего мужа».
«Полуниця дозріває та вишні у вікно лізуть»
Наприкінці квітня 1875 р. Аліна Леонтіївна разом із Миколою Івановичем приїхала в Дідівці, у свій маєток. Лікарі пророкували, що після хвороби професор буде уже не той, яким його знали раніше. Проте Дідівці поступово відновлювали ослаблий організм. «Здесь так хорошо, так прекрасно, — писав у листах із Дідівців Микола Іванович, — я весь в зелени и в цвете, громадные хлопья цветочного снега покрывают вершины яблонь, груш и терна, в воздухе живительная теплота, кругом поют соловьи, кукуют зозули, кричат иволги, спевают девчата, квакают лягушки, празднество в полном разгаре. … Клубника поспевает и вишни в окно лезут…»
Педант у своїх наукових заняттях, він щодня працював по чотири години, й Аліна Леонтіївна допомагала йому в цьому. Костомаров диктував свою «Автобіографію» — настав час спогадів. Готував до видання нові історичні дослідження («Руїна», «Мазепа»), і дружина акуратно переписувала їх начисто. Микола Іванович, який страшенно не любив спеку, велів відчиняти під час роботи всі вікна, й вийшло так, що якогось літа Аліна Леонтіївна через це перехворіла на запалення легенів…
Костомаров у Дідівцях не був самітником. Навпаки, любив ходити довколишніми селами: в ньому продовжував жити дослідник народної культури, якого цікавили весільні обряди, народні ігрища зі стрибанням через вогонь у ніч на Івана Купала. До маєтку нерідко приїздили гості. Слід пам’ятати, що в радіусі якихось півсотні верст жили Тарновські (Качанівка), Скоропадські (Тростянець), Галагани (Сокиринці), Куліш (Мотронівка)… Але найближчими друзями М. Костомарова були, здається, художник Микола Ге, котрий мешкав на хуторі Івановському біля станції Плиски, та літератор Василь Горленко, власник сільця Ярошівка, що неподалік від Тростянця.
Ще не раз приїздив у Дідівці, так само, як і Костомаров — на хутір Іванівський. Про один із таких візитів згадувала Катерина Юнге, донька віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого (Толсті, як відомо, відіграли помітну роль у житті Т. Шевченка після його повернення з заслання). Вона гостювала в Дідівцях улітку 1881 року; тоді ж разом із Миколою Івановичем відвідала й Ге. «О чем только не переговорили они с Костомаровым в эти два-три дня. Замечательно, что в эту оживленную и крайне интересную беседу не вмешивались никакие споры, так как все время собеседники были вполне согласны друг с другом». І не дивно, адже Костомаров і Ге приятелювали й у Петербурзі. Художник не раз бував на «вівторках» у Костомарова, історик же, в свою чергу, залюбки приходив на «четверги» до Ге.
9 серпня 1871 р. М. Ге звітував раді Академії мистецтв, що — крім інших робіт — виконав для М. І.Костомарова портрет його матері. А в 1877 р. завершив роботу над портретом самого Миколи Івановича. Той, хто приходив у будинок Ге на його хуторі, міг бачити цю роботу художника у вітальні, — аж поки портрет не купив для своєї галереї П. Третьяков.
Щодо Василя Горленка, то для Миколи Костомарова це була, крім усього, можливість ближче познайомитися з історією «угасшей фамилии» (Горленки, які свого часу підтримали Мазепу, зазнали репресій; маєтки прилуцького полковника Горленка конфіскували). Блискучий культуролог і критик, Василь Петрович Горленко залишив цікавий нарис «Дві поїздки з Миколою Костомаровим», у якому описав подорожні сюжети літа 1883 і 1884 рр.
Задумав п’єсу про особисту драму Хмельницького
Професор Костомаров любив мандрувати; як історика його вабили залишки старовини. В.Горленко згадує поїздку з Дідівців у Лубни й Переяслав. Проїздили Пирятин; побували у Мгарському монастирі, де помилувалися «прекрасным храмом с его высоким, старинным иконостасом, с портретами малороссийских святителей Иосифа Тукальского и …Иоасафа Горленко». Далі — село Солониця в долині Сули: тут колись билися з військом Жолкевського полки Северина Наливайка. Ніщо тепер не нагадувало про колишні битви. А на місці, де раніше стояв лубенський замок Яреми Вишневецького — залишилися тільки сліди фундаментів, окопи, та ще уламки мармурових колон.
У серпні наступного року (1884) схожий на колісницю екіпаж повіз Костомарова й Горленка в Переяслав. «Мы объехали все церкви, — згадував В. Горленко, — из которых интересны Успенская, стоящая на том месте, где в 1654 г. присягали царю Хмельницкий и войсковая старшина, Михайловская, основанная в ХI веке, и Покровская, построенная Мировичами». Нарис В. Горленка оповитий настроєм прощання, мине кілька місяців — і Миколи Костомарова не стане. Горленко досить детально переповів свої розмови з істориком. Виявляється, М. Костомаров збирався написати п’єсу про Б. Хмельницького, причому його дуже цікавила постать другої дружини гетьмана, прекрасної Гелени.
М. Костомаров мав почати цей сюжет із тріумфального в’їзду Б. Хмельницького до Києва в 1649 р., щоб потім розгорнути особисту драму гетьмана на тлі грандіозних історичних подій середини ХVII ст. Про цей, обдуманий до деталей, але не написаний твір, згадують й інші мемуаристи (напр. Д. Мордовець), проте Горленко виклав суть задуму та сюжет найдокладніше.
Сучасники славетного історика у мемуарах вельми охоче оповідають про Костомарова-людину, дружно відзначаючи його феноменальну пам’ять, а заодно й «професорські» дивацтва. Живучи в Дідівцях, Микола Іванович щоранку сідав в екіпаж і їхав три версти, щоб скупатися в Удаї. Любив гуляти лісом, збираючи квіти, які засовував у петельки й кишені піджака або ж у капелюха. Не любив спеку й воював із рідними за відчинені вікна; всупереч забороні лікарів обливався холодною водою. Був примхливим щодо їжі: обов’язково вимагав, щоб риба, перед тим, як її почистять і засмажать, неодмінно була живою (те ж саме вимагалося, коли йшлося про курячий бульйон).
Напівсліпий, Микола Іванович часто виходив у сад із дитячою сокиркою з наміром вирубати зарослі дикого хмелю; під ту його сокирку потрапляли й деревця, — але все це прощалося професору. На схилі літ був страшенно неуважним. Любив зоряне небо й особливо «місяченько». Мало не щодня «бігав по церквах», у яких довго й щиро молився…
Без перебільшення Дідівці додали чимало світлих тонів і багато сторінок у життя Миколи Івановича. І це стало можливим завдяки коханню! Та завдяки тій жінці, котра зберегла це кохання, і, напевно, була тією єдиною, котра була призначена Долею та Провидінням саме Миколі Костомарову.
Володимир Панченко для газети «День»
Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
— в TELEGRAM
— у VIBER
— в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!
Джерело: 0462.ua
