Чернігівець Юрій Вєткін – доволі відомий у вузьких, творчих колах міста. Він був активним блогером на одному з популярних інтернет-сайтів Чернігова ще до того, як це стало мейнстримом. Його читають на просторах інтернету далеко за межами Чернігова. При цьому Юрій – професійний військовий, служив в АТО, а у 2022-му пішов боронити рідне місто. В боях на Бобровиці втратив ногу. Зараз у Чернігові Юрій Вєткін продовжує активну літературну та громадську діяльність.
Рік тому наша редакція вже писала про нього, про події оборони Чернігова та його реабілітацію у Німеччині. Але ми вирішили ще раз поспілкуватися з нашим земляком вже у форматі відеоінтервʼю. Адже Юрію є що розказати і є чим поділитися. Поговоримо про війну, про російську дезінформацію і хейтерів, про реабілітацію у Німеччині і те, як вони сприймають українців, та як випадково познайомився з нащадками Степана Бандери. До вашої уваги «Велика розмова» з Юрієм Вєткіним.
— Герой, людина, яка боронила Чернігів. Також людина, відома не тільки чернігівцям, а і людям 30+ в інтернеті. Давай трохи введемо читачів в курс справи: Юрій Вєткін був блогером ще до того, як це стало мейнстримом, коли блоги ще писали. Потім, коли сталося так зване АТО, пішов служити.
— Так.
— Це де було?
— Слов’янськ, 95-та десантно-штурмова бригада. У лютому 2015 року до 2016 року. В 2016-му, після ротації, я вже служив в 199-му навчальному центрі десантно-штурмових військ. І звідти звільнився.
«Зібрались мо чоловік 30: «Командире, дай зброю, ми готові!». Він кудись подзвонив, каже: «Є.»
— Як тебе застало 24 лютого?
— 24 лютого… о 6 ранку я заступав на добу, я працював охоронником в Обленерго, моя була черга і я в 6 ранку вигуляв собаку Баріка, увімкнув музику в навушниках і поїхав спокійно на роботу. Поки я дійшов до своєї праці, почув вибухи, і я все зрозумів.
Напередодні цього, за 2-3дні до вторгнення, ми зустрічалися з «Кубою», Олександром Василенко, позивний «Куба». Ми зустрілися з ним в Золотому ключику, щоб з'ясувати свої подальші дії.
— То вже у повітрі щось було таке, напруга була, я пам'ятаю це.
— Було, так. Ми з ним зустрілися, і я кажу – в мене більше немає на кого спиратися. Я не знаю, як хто себе поведе в цьому випадку. І цих людей, яким я довіряв, майже на двох руках можна було перерахувати. Один з них був Куба. І ми вирішили, що якщо щось, то будемо спілкуватися ще з другим. А другим був Андрій Кудабеков. Це теж була та людина, якій я довіряв безмірно.
— Кудабеков завжди казав: "готуємося до повномасштабки", "готуємося до війни". Навіть тоді, коли ще всі казали "та ну, що ти нагнітаєш". Він постійно писав "хочеш миру — готуйся до війни".
— Так. Він справжній військовий. Ніхто нічого не знав. Це вже потім я був в Мюнхені, ми спілкувалися, і він каже: «Так я теж майор». В мене ж військове звання майор. І він каже – я теж майор. Але ж про це ніхто не знає, всі думають, що Кудабеков такий-сякий, як в інтернеті. Насправді, він був дотепна людина – професійний спецназівець.
— Давай по-черзі. От ви тоді зібралися і якийсь план склали попередній?
— Партизанка. Як Бандера вчив – партизанка. Якщо буде вторгнення якесь, йдемо в партизанку. Зараз зима вже закінчується, підемо в ліси, лісів у нас багато. Кудабеков знає багато місць, у мене є кум, який теж ліси знає добре. Якщо що, підемо в партизанку.
— Але сталося трохи по-інакшому…
— Сталося так, що моя дружина, коли почула про ці вибухи, вона зібралася і поїхала з міста. Тоді всі шукали місце якесь безпечне, хоча на війні безпечних місць не буває, всі якось виїжджали з міста, бо нам здавалося, що місто – найнебезпечніше. Моя дружина поїхала до своєї сестри на Бобровицю. І потім, коли я вже міняюся на добу, вона каже: «Не їдь туди, я твої речі всі забрала, весь твій камуфляж, все-все все».
— Тобто, вона вже перебралася на Бобровицю, і треба було туди їхати?
— Так, я опинився на Бобровиці. В перший день ми об’їхали цю Бобровицю, бачимо наші танкісти, танки стоять, САУшки. Привозили цим танкістам, що їм треба – каву, сигарети доставляли, а потім я кажу дружині – не можна так, я піду. Ну, як я не піду? Я військовий, в мене є досвід.
Звідусіль дзвінки були – там дають зброю, там дають зброю. Ок, поїхали у військомат, на переправі нас розвернули – куди ви, там нічого вже нема, уже ворог ось тут, поруч. А на Бобровиці стояв протитанковий взвод, яким керував молодий-молодий хлопчина з позивним Остап, молодий хлопчик. І ми до них: «Де зброю брати, хлопці?» — «Ідіть до Остапа». А Остап хлопчина молодий в балаклаві, він нічого не розуміє, тільки закінчив Львівське училище військове, і він командує такими досвідченими 40-карічними мужиками, йому було важко.
Зібрались мо чоловік 30: «Командире, дай зброю, ми готові!». Він кудись подзвонив, каже: «Є.»
— І почалася та історія, яку ти називаєш «БУР – Бобровицький Укріп Район». Ти казав, що хочеш книжку окрему про це написати?
— Так. Я пишу книжку, але вона щось дуже важко йде. «БУР» – іншої назви і нема. Тероборона – якось більше для чернігівської тероборони. А у нас якось бобровицька тероборона, тому що там місцеві мешканці почали дуже сильно укріплювати ці вулиці, носили мішки з піском, зносили смузі ці бандерівські.
— То коктейлі Молотова, мається на увазі. Тобто в принципі там була злагодженість? Не було такої паніки, що всі кудись біжать, ховаються?
— Ні, не було паніки. Нас приєднали до кожного військовослужбовця, і ми патрулювали і чергували на блок-постах там, перевіряли всі машини, туди-сюди, ніякої паніки не було. Вибухи були постійно, літаки були постійно, нас обстрілювали постійно. Постійно якісь артилерійські дуелі, танкові дуелі, ми вирили там окопи, замаскувалися. Жіночка одна, Марія, дала нам під умовні «казарми» свій будинок.
— Якщо вже згадали про Андрія Кудабекова, то коли він загинув, ти написав такий нарис про Андрія:
Зі спогадів і переписки Юрія Вєткіна з Андрієм Кудабековим:
«Я в іншій організації. Але те, що у сусідів вибухає – це іноді наша робота. Хоча зазвичай ми тихо приходимо і тихо йдемо. Мені також довелося на Бобровиці побувати. Коли Новоселівку залишили, а ми туди заскакували та мінували. Я там в авто з ФАБ-500 про**ал телефон — випав з кишені, коли пластид закладав.Для мене реальні герої такі мужики, як ти. Без зайвого підйому взяли в руки автомати. Сиділи в окопах під артою, танками, мінометами та авіацією.А ми що? Прискакали на передок або в тил до підо*ів. Напакостили і з'ї**лися відпочивати. Я знаю, що був бардак. Мої бійці взагалі не оформлені були — я й досі за УБД для них борюся.Втім, я також майор. Але для всіх я дол**б, волонтер і пі**бол. Я ж не з пальця висмоктую, коли пости пишу…»
— В нього була своя група спецназівська, він же там навіть у полоні був, це ще в АТО. Його зовнішність дозволяла йому сказати: «Хлопці, я з Казахстану». Він ходив і вибухівки закладав, вони працювали з Кубою навіть, у нього база була на тому березі Десни, а у Кудабекова з цієї сторони, і вони ходили, мабуть, і на той бік. Практично ніндзі…
«Я все розумів, була тільки єдина думка, коли я побачив свою ногу поруч: «Блін, мене жінка зараз вб’є за це!»
— Як стався момент твого поранення? Це був бій? Як це відбувалося?
— Ми стояли, як завжди, на нашій позиції, чогось чекали. То ми чекали десантників, то обхід Новоселівки, то танки, то обстріли, то ДРГ заходили. Прорвали оборону? Добре, чекаємо. Залягли, чекаємо, якщо з Яцево йдуть, або з Лижної бази, то ми відсікаємо їх. А потім мені телефонує людина і каже: «Так вас же оточили, вони вже тут на Бобровиці йдуть. Вже в нашій формі, з нашими наліпками вони вже йдуть». Я бачу, що з’являються якісь люди на дорозі, не з того боку, де ми тримали оборону, а вже з цього і йдуть. Я кажу: «Так це наші чи ні? То наші, мабуть». То були наші, якась наша спецура. Дуже такі одягнені, нові броніки, окуляри. А ми що? В нас взагалі нічого не було, от як одягнені, так і воювали. Андрюха Байкер, прийшов в байкерському шкіряному костюмі, інший ще там у чомусь, в батніках, в чому тільки можна.
І ці спецназівці кажуть: «Ми поїдемо туди зачищати, бо прорвалися десь». Чи біля Яцево, чи біля Лижної бази, вони прорвалися і сюди, начебто, зайшли. Їх командир якийсь каже: «Ми поїдемо туди зачистимо, а ви тут зачистить їх». І там нас 10 чоловік, ми пішли на зачистку вздовж вул. Шевченко. Вибух. Мене розвернуло, і я ногу вже піймав, вже вона поруч стояла.
— Ти описував це теж детально. Жах…
З нарисів до майбутньої книги Юрія Вєткіна:
«Якісь обривки свідомості. Вибух. Дзвін. Біль. Нога. Падіння. Кров.«Нога!» — кричу я на весь світ. Нога. Вона поруч. Під пахвою. У моєму берці.Відірвана, все. Чого орати? Солодке «Ніщо» окутує мене своєю пуховою, теплою, ковдрою. Тихо. Тепло. Наче в утробі матері. Ніщо не заважає. Немає звуків, відчуттів, війни, вибухів, танків… Ніщо.
— «Юра, не спати! Юра, ти чуєш мене!»
Хтось відкидає з мене затишну ковдру «ніщо».
— «Чую.»
Відповідаю, щоб знов укритись в солодке «ніщо». Я відчуваю, що посміхаюсь. Це довго пояснювати, дуже довго, а солодке «ніщо» таке спокійне, тихе, ласкаве, розслаблююче. Дійсно, на мені ані броніка, ані форми. Цивільний одяг та камуфляж поліції.»
— Все, що залишилося зі мною, я хватаю, а воно як олівці в стакані, роздроблено, кров іде. Я обернувся, взяв зброю, а воронка була поруч, метрів п’ять від мене. Якась жіночка вийшла, плаче. Ще хтось. І все. Потім підійшов Сашко, товариш.
— Ти ще довгий час залишався у свідомості. А не було турнікетів?
— Якось на Бобровицю приїжджав хірург і каже: «Покажіть, що у вас в аптечках». Ну я от, будь-ласка. Він подивився і сказав: «Ну це капець!» Але він сказав, що цю резинку, джгут гумовий не тримайте тут. Краще перекладіть кудись ближче. Я його й переклав ближче, і я цей джгут і дістав. А поруч був Сашко, він мав якийсь досвід накладання турнікетів, але хлопці мені потім у шпиталі сказали, що цією гумовою резиною майже не можливо це зробити. Бо вона ковзає, вона рветься.
— Але тобі наклали щось?
— Він наклав, і навіть причепив ще й автомат до мене. Я питаю: «Що там інші хлопці?» А інших хлопців цим же вибухом… Одного, Вітю Житніка, було вбито там, а інший, Анрюха Байкер, його врятувала ця байкерська куртка, він буд як їжак натиканий такими дрібними уламками.
— Тобто, ця шкіра товста допомогла?
— Так.
— Які були відчуття, що ти думав в цей момент?
— Я був в повній свідомості. Мабуть це був шок, мабуть якийсь адреналін. Я все розумів, була тільки єдина думка, коли я побачив свою ногу поруч, в мене була єдина думка «Блін, мене жінка зараз вб’є за це!» Я за це дуже переживав.
Потім перетягнули, я вже втрачав свідомість. Але мені ногу дали, я її так схопив. «Не спати, не спати!» Я не знаю як це було, але мене дуже швидко доставили в госпіталь.
Новоселівка та Бобровиця
Де Десна між круч жолобиться
Луги до неба – вольниця,
Золотиться дзвінниця Трійці.
Але вража навала множиться.
Новоселівка та Бобровиця
По підвалах сидять та моляться:
«Що ж то Матінко Божа робиться?»
Вишні, яблуні та шовковиці
Полеглі з сусідськими хлопцями
Біля хат на лугу на околиці.
Вірш Юрія Вєткіна
«У хлопців кров фонтаном, але лікарі витягували, вони всіх витягували. Медсестри реанімаційного відділення – це взагалі янголи.»
— Як відбувалось надання допомоги в таких бойових умовах? Чернігів в оточенні, багато поранених, щогодини певно. Яка там була обстановка?
— Витягували, я можу сказати, всіх з того світу, як тільки можна. Дуже вдячний своєму лікарю, судинному хірургу Бондаренко Роману Володимировичу, саме він проводив операцію. Теж було інтерв’ю з ним, він дуже багато людей врятував, але він був цивільним. Були і військові медики в реанімації. В реанімації, до речі, я пролежав 3-4 дні, в мене була дуже велика крововтрата. Поруч лежали хлопці, їх привозили постійно, і на моїх очах, я бачив, як лікарі витягують з того світу людину одну, другу, іншу. У хлопців кров там фонтаном, а вони витягували, вони всіх витягували.
Медсестри реанімаційного відділення – це взагалі янголи. Такого відношення, як від медсестер реанімаційного відділення я не бачив навіть у Німеччині, мабуть. Зі світлом було погано, потім з водою було погано, медсестри та нянечки ходили на Стрижень по воду, брали для технічного якогось користування. Дуже важко було, вони ночували там разом з нами. Підтримувала дружина, в мене ж дружина є, Слава Богу.
— Сварилася за ногу?
— Ні. В холодильнику вдома накопичилося багато всілякої їжі, і коли почали вимикати світло, мені дружина почала приносити червону рибу, ікру, таке все. Думаю, о, круто!
— Ти взагалі вкладаєш дуже сакральне значення в те, що сталося, в те, що ти пережив, і тепер ти кажеш, що ти вижив певно для якоїсь великої мети?
— Люди, які займаються астрологією, мені казали, що був критичний якийсь там збіг, і саме цього дня я повинен був загинути по зіркам. Але на війні завжди є якісь речі маленькі, які можуть перевертати світ людський. І я вважаю, що я теж, і я, і усі, хто залишився живими, ми винні тим, хто загинув. Бо у них були свої якісь ідеї, бажання: створити музику, написати книжки, зняти фільм, але вони не змогли цього зробити, вони дали нам на це своє благословіння, і ми повинні це зробити.
— Ще під час битви за Чернігів, в тебе було припущення, що що Чернігів може впасти?
— Ні. Була впевненість повна. На початку, коли ми зустрічалися з Кубою, не було в мене впевненості. Я не довіряв, я думав, що тут багато сепаратистів живе, і якісь настрої такі були… Але коли я побачив, скільки людей прийшло за зброєю, мені надало це впевненості. Мені навіть дзвонив мій начальник охорони: «Де ти зброю отримуєш? Давайте я до вас!». Всі якось обмінювались інформацією і переважна більшість стала на захист. У війні людина завжди повинна обирати якийсь бік: або з цієї сторони, або з тієї.
Після того, як я був вже в шпиталі, Бобровицю крили там по чорному, стирали, особливо ці позиції, де наш був рубіж. І потім моя дружина з сестрою переїхали сюди в Чернігів, бо в місті стало безпечніше. Я ще в шпиталі думаю, ну ок, заберуть вони Бобровицю, але ж вони дійдуть до Стрижня, а ми підірвемо мости, і з кожного будинку будуть вам і коктейлі Молотова, і це буде дуже важко. У народу тоді підйом був дуже високий.
— Момент евакуації твоєї, коли було прийнято рішення, що тебе треба вивозити звідси, і вивозили ж якось з пригодами, не просто так?
— В мене було 2-3 операції. Спочатку ампутацію провели, потім лікар розповідав, що ми зшили тобі, формували цю культю для того, щоб протезуватись. Потім в мене було дуже багато уламків, діставали ці уламки, зашивали. Мабуть тому мене не евакуювали. Мій лікар сказав, що все одно тобі треба протезуватись:: «В Ізраїлі або в Німеччині, там найкращі протезисти». І я згадую, що в мене в Німеччині є подруга дитинства, вона досить давно живе в Мюнхені. Вона каже: «Ок, я зараз знайду вам квартиру».
Є квартира, добре, давайте евакуюватись. І тут підривають міст, і все, евакуації нема. І вийшло так, я про це думав дуже багато, що є якісь люди, з якими ти спілкуєшся, десь зустрічаєшся, але вони потім відіграють свою якусь роль у твоєму житті. Наприклад, Олена Рогова дістає мені візочок, Оксана Тунік-Фриз домовляється з волонтерами переправити на човні, або домовляється з якимись альпіністами, каже, в качалку і через Десну туди-сюди. Таке було. Тобто підключалися люди, я дуже вдячний! Я ніколи не думав, що така кількість людей буде в цьому задіяна.
Я виписуюся зі шпиталю, мене зустрічають усі сусіди з мого двору, вони всі прийшли, всі плачуть, і я плачу. Я зараз дуже став таким сентиментальним. Загрузили мене на машину, перевантажили в іншу, чекаємо Кубу, чекаємо якийсь зв’язок. Під’їхали до Золотого берегу – зараз не можна, бо зараз там дрони, зараз обстріл. Чекаємо, чекаємо, куримо, куримо… Все, можна! Поїхали! Мене загружають в човен, милиці в мулі тому тонуть, дружина набрала валіз якихось, і цей візок… і я не можу ніяк… Лікар у мене перед евакуацією зняв лише частку швів на культі. Туди мене переправили, хлопці мене на руках піднесли, з лісу машина виїхала, кажуть: «Тут обережно, бо тут все заміноване».
«Товкмачити, роз’яснювати їм, звідки майдан пішов, чому Русь, чому мова, чому ще щось. Нащо? Тим більше, що зараз взагалі війна. Про що тут можна взагалі розмовляти?»
— Таким чином тобі вдалося дістатися Німеччини, Баварії. В той момент, коли ще тут були активні бойові дії, як німецьке суспільство, взагалі люди, як там зустрічали тебе і ставилися до нас?
— Мене винесли на руках в Польщі польські військові, бо я не міг на милицях вийти. Майже всюди у Варшаві, в Берліні, у всій Європі на всіх вокзалах стояли люди-перекладачі з написом мови, якою вони можуть спілкуватися. І вони брали тебе, і супроводжували, брати квиток. «Куди ви далі їдете», «що вам потрібно»: все було в волонтерах. Ми поїхали до Мюнхена, там нас Марія і Вольфган – бабуся-болгарка і дідусь-австрієць з Вени, за півтора роки вони стали для нас майже рідними людьми.
— Кажуть, що в Німеччині досить солідне російське лобі, російська пропаганда.
— Росіян дуже багато в Німеччині, але в цієї моєї подруги, яка мешкає в Мюнхені, в неї майже все коло її спілкування це українці і росіяни, вони всі спілкуються там російською мовою, але я жодного разу не чув таких агресивних або невдоволених. Були хлопці, які питали з самого початку, з чого почався майдан, а чому він почався? Вони не можуть зрозуміти, чому почалася війна. Ось таких дуже багато. І дуже багато осуду Путіна. Тому що люди вже живуть там, вони бачать.
— Тобто вати відвертої ти там не побачив?
— Ні. Хоча, може це стосується саме Баварії.
— Проте, у тебе були «прекрасні» стосунки з ватою в інтернеті. В тебе ж була аудиторія певна в Росії, якісь читачі чи друзі? Розкажи про це.
— Мені не сподобався допис одного хлопця, який писав: «Їдь тепер до свого Бандери за новою ногою!». Вони взяли мою фотографію, мабуть з вашого ресурсу, була стаття в газеті, що «Відомий сценарист Юрій Вєткін втратив ногу». Вони взяли її і написали: «Відомий неонацист Юрій Вєткін, який зганьбив себе вбивством дітей Донбасу, руки по лікті в крові – він отримав те, що заслуговує». Типу того.
Я в коментарі не ліз. Вважаю, що не можу з ними спілкуватись ні про що. Якщо до мене звертаються, я кажу: «Я — Київський режим, я бандерівець, я кровавий Київський режим, я Зеленський. Не треба в мене нічого питати». Бо дуже багато росіян зараз і в Німеччині питають, умовно: «Як пройти в бібліотеку?». Я кажу, не знаю, я мови не розумію, я бандерівець. І все. Я не вступаю ні в які діалоги з росіянами взагалі. Товкмачити, роз’яснювати звідки майдан пішов, чому Русь, чому мова, чому ще щось. Нащо це? Це вже говорено переговорено. Тим більше, що зараз взагалі війна. Про що тут можна взагалі розмовляти?
«А Ви знаєте цю жіночку, що з Вами фотографувалася? Вона ж з родини Бандерів.»
— Мюнхен. Могила Степана Бандери. Розкажи цю історію, як ти хотів туди потрапити.
— Я хотів потрапити, тому що ота людина з Росії в коментарях сказала «їдь за ногою». І я поїхав за ногою. Але тоді ноги в мене не було, протезування не було ще. А потім Новий рік і 1 січня – День народження Бандери. І от жінка мене повезла, на могилі зібралося дуже багато народу, чоловік 30, може 50. Там взагалі не буває такого, щоб на могилі Бандери нікого не було. Я був єдиний на колясці, і до мене жіночка підходить літня і каже: — А Ви теж боронили Україну?- Так.- А можна з вами сфотографуватись?- Та звичайно. Давайте сфотографуємось.
І от я з цією жіночкою сфотографувався, ще хтось сфотографувався зі мною, а потім до мене людина підходить і каже: «А Ви знаєте цю жіночку, що з Вами фотографувалася? Вона ж з родини Бандерів.»
Отак. У Степана Бандери було 2-є дітей. Старша донька, Наталка, вийшла заміж за пана Андрія Куцана, але у неї онкологія була, вона десь в 40 років померла, але ж залишила двох дітей. Цих дітей виховувала панна Іванка, яка стала дружною пана цього Андрія. Вони її навіть мамою називають. Цей онук Бандери Орест і ще є його сестра – вони теж в Мюнхені мешкають. З Орестом я знайомий. Пан Андрій в тому році помер, і зараз опікується могилою єдиний родич – цей Орест. Я поспілкувався з цією панною Іванкою, ми поїхали, вона на машині, вона літня вже жінка, але вона сідає за кермо, одягає шкіряні такі перчатки і їде. Ми поїхали в кафе, на місце загибелі Бандери, а потім приїхали до пана Андрія.
— Це зять, виходить?
— Так, людина 90 років знає 7 мов, він написав дуже багато книжок.
— Тобі подарували навіть книжку та фотографію з родинного архіву?
— Так, це саме пан Андрій підписав цю книгу. «Почитайте про Бандеру! Це з мого особистого архіву». І подарував з особистого архіву цю фотографію.
— Це унікальне фото, ми бачимо, що Степан Бандера і його родина десь в горах. Альпи наче.
— Так, це в Альпах вони переховувались. Там він навіть підписав з того боку, хто там зображений.
Я думаю, нащо ця книга буде в мене лежати, і ніхто її в мене не буде бачити. Я зв’язався з директором нашого Чернігівського історичного музею, Сергієм Лаєвським, і кажу: «Я хочу подарувати це музею, якщо є у вас експозиція».
— Твоє ставлення до особистості Степана Бандери, і чи змінилося воно зі знайомством з родиною?
— Ставлення у мене подвійне, як, мабуть, і в більшості істориків. Я не обожествляю цю фігуру, але ж і не знижую його ролі для України, бо саме він боровся саме за «незалежну окрему державу». Він навіть сам мінявся: Бандера 36-го року, Бандера 41-го року і Бандера вже 53-го року – це зовсім різні люди. Там і зовсім інші труди. І тому я задавав питання онуку Оресту: «Чому ви не хочете перенести сюди могилу Бандери?» А він каже: «Тут таке відношення, ми не розуміємо. Тут немає єдиної думки щодо постать Бандери навіть зараз».
— Я думаю, що зараз чимдалі, тим більш однозначна думка формується без російської пропаганди, яка в принципі побудована на тому, що ми фашисти-бандерівці.
— Так, це для них головне питання чомусь – Бандера.
— Та розповідають же люди навіть в селах у нас, що ці молоді 18-річні російські солдати кажуть: «Ось ми приїхали, де тут Бандера? Ми хочемо знайти Бандеру!» Це ж треба, що їх так тіпає!
— Бандеру не знайшли, а бандерівців багато стало.
— В тебе був шанс залишитися в Мюнхені?
— Мені дуже приємно тут знаходитися в Чернігові, тут мої корені, я Мюнхен не розглядаю на постійне місце проживання.
«Я іду в шортах і кажу: «Я теж пірат. Мене звуть Джон Сільвер!». Вихователь каже: «Привіт, Джон Сільвер!» І всі діти: «Привіт, Джон Сільвер!»
— Чим плануєш займатися тут?
— У мене є дуже багато питань по протезуванню. Вчора прочитав, що прозвучала навіть цифра в 60 000 ампутованих. У нас в Чернігові я так і не знайшов жодної інформації скільки у нас взагалі таких.
— Це одна з твоїх місій зайнятись ветеранами?
— Так.
— Тоді поговоримо про проблеми реабілітації. Що не можна казати військовому пораненому, що дратує?
— Для мене взагалі немає ніяких перешкод. Я сам себе називаю «Я інвалід!» Я сам дружині часто кажу: «Я інвалід, я не можу цього зробити».
— Ти маєш почуття гумору для себе.
— Це є. Це такий більше чорний гумор. Хлопці-ампутанти, з якими я дуже багато спілкуюсь, теж кажуть, що немає ніяких перешкод майже у жодного. «Але шуткувати на ці теми, – вони кажуть, – краще будемо ми, ніж про нас».
Дітям взагалі подобаються протези, це рве їх на частини. О! А що це? Рота відкриває, а його мама за руку тягне, каже: «Не треба так туди дивитись». Влітку я в шортах ходжу.
— Дядько-термінатор.
— Дядько-термінатор, так. Я якось у Німеччині йшов, там був якийсь дитячий садок тематичний, і діти були піратами. А я теж іду в шортах і кажу: «Я теж пірат». Мене звуть Джон Сільвер!» Вихователь каже: «Привіт, Джон Сільвер!» І всі : «Привіт, Джон Сільвер!»
— Що б ти порадив хлопцям, які опинилися в такій ситуації?
— Спілкуватися. Треба тільки спілкуватися, не треба залишатися наодинці. У мене так вийшло, що я випав з цього поля спілкування хлопців з ампутаціями, які тут залишилися, а я там був. Але ж є інтернет. Я знайшов дуже багато друзів, ми спілкуємося, є люди, які навіть ведуть свої блоги на ютубі. І треба спілкуватися! Не треба зациклюватися і думати, що щось не те, і щось не так. Сказати, що це легко – пересуватися на протезі – ні. Як я вже кажу, мені потрібно це місто вивчати по-новому вже: як мені зараз з протезом дійти до того чи іншого місця, я не знаю. І якусь лампочку вкрутити я не можу, я не можу просто залізти на табурет.
— Щодо нашого міста. Це ж називається інклюзія. Як тут взагалі, багато перешкод в громадському транспорті, в переходах?
— В громадському транспорті я, слава Богу, ще не їздив. Але перешкод дуже багато. Треба дивитися не навколо себе, а під ноги. Є ж вимоги до магазинів пандуси ставити, але ж я бачу, що деякі ці пандуси зробили під 45 градусів і отакі от маленькі. Ну як туди заїхати? А це для оцих органів, які контролюють, і все. Ці пандуси саме для них виконали. Тобто не для нас, ампутантів, не для нас це. Це для галочки якоїсь. Але, я думаю, ми і цим займемось.
«Совок треба прибирати. Не подобається мені совок»
— Літературна діяльність. Що плануєш? Читаючи твої нариси у фейсбуці, то там на багато книг вже вийде.
— Зараз, по-перше, це книга про БУР, бо я винен пацанам саме тим, які загинули там. Там загинули люди, яких я дуже чудово знав. Одних по війні, інших і по війні і до війни. І я вважаю, що я винен. І винен тому, що ці хлопці – вони нічого не отримували. Ми зараз спілкувалися з цими хлопцями, коли я повернувся, я у них питаю, чи можна твоє прізвище включити в книгу, чи позивний якийсь. Вони працюють, як і працювали, наче війни не було. Ми зробили свою чоловічу справу, захистили, когось вбило, когось не вбило, але ми знов працюємо, як і працювали, все.
— Тобто у них ні УБД, нічого?
— Нічого нема! Та хоча б дали цю медаль за оборону Чернігова. Не треба може і ніяких УБД, бо це потрібно може й не тобі, а твоїй дитині, яка буде в школі казати «а мій тато теж», твоїм онукам. Хоча б оцю медаль, яку вже всі отримали, тільки не ці.
Потім в мене є задум другої книги. Я вже теж почав її писати, і багато вже написано, яка називається «Історія України від пана Андрія». Це його історія життя, як пан Андрій каже, як близько трьох мільйонів українців опинилися там.
І третя книга – це великий роман, але може ще суспільство до нього не дійшло, а може я ще не дійшов. Це великий роман на зіткненні усіх жанрів, які є: там і детективи, і історичні, і любовні, і саспенс, і все-все-все. Роман про Чернігівщину 1918-го року.
Казка в мене ще написана. В мене дуже багато всього. Але втілення зараз кіно у нас не на часі. У нас все зараз не на часі, крім війни. Я от зараз лежав у шпиталі, хлопці скаржаться, хлопці з ампутаціями, звичайні чернігівські хлопці.
— Про Шпиталь ти теж зробив кілька нарисів критичних.
— Так. Не все там так погано, але ж совок треба прибирати. Не дуже подобається мені совок, ми вже його переросли, це вже треба від нього відмовлятись, і якось по-іншому все.
— Ми не лише відмовляємося, ми з ним б’ємось. Бо совок іде звідти, Путін хоче його відродити. Це абсолютно точно.
— Головне в нас самих ці «графіни» умовні прибрати, а поставить нормальне.
— Враховуючи те, що ти кажеш, що з хлопцями спілкувався, погані настрої, як ти відчуваєш, і взагалі, ти віриш в нашу перемогу?
— Так. Але я не можу для себе сформулювати, що це таке для нас «перемога»? Чи звільнення до кордонів 91-го року, чи віддати Крим, чи якась ще жертва? Я не можу для себе сформулювати, що таке «перемога». Вже зрозуміло майже всім, що Україна буде. Вже з тієї сторони ніякої перемоги не буде, бо Україна буде, бо є українці, я побачив, вони по всьому світу, вони завжди будуть.
— Який би ти хотів дати меседж всім, хто нас зараз дивиться, тим, хто живе цивільним життям, тим, хто боронить Україну зараз? Що б ти хотів сказати?
— Все буде добре. Я хотів би сказати, що найголовніше в Україні і для нас найголовніше – це люди. Якщо з тобою поруч люди, і їх багато, то ми завжди переможемо. Бо люди – це перемога, перемога вже тут, всередині. Ми відстояли Чернігів, відстоїмо Україну, відстоїмо все! Коли поруч з тобою люди, не страшно, ти не сам. Боятись краще з кимось. І там на фронті, на нулі, там завжди є люди, завжди хтось підтримає, не треба нічого боятись. І в нас, в кожній людині частина Бога, то ти ніколи не залишаєшся сам, ніколи.
— Дякую за цю дійсно велику розмову! Читаємо фейсбук, чекаємо на твої літературні твори.
— І на перемогу. І перемогу літературну, і перемогу нашу.
Спілкувався: Іван Матвєєв
Відео: Павло Мельник
Джерело: 0462.ua
