Іван Леньо: “Спочатку заходить “русский мир”, а потім прилітають ракети”

Напочатку лютого на Чернігівщину з благодійними концертами в підтримку ЗСУ завітав гурт “Kozak System”. Не зважаючи на дуже щільний графік та постійну зайнятість, лідер гурту Іван Леньо знайшов час поговорити з нами про його особливе ставлення до Чернігова, основні уроки, які містянам слід винести з війни, а також поділився роздумами про ідеальну Україну майбутнього. — З Черніговом вас пов'язує багато важливого, і ви чимало допомагали мешканцям міста та області в найтяжчі для нас місяці повномасштабної війни. Можете поділитися спогадами з того періоду? — Чернігів для мене — майже друга Батьківщина, яку я добре знаю й люблю. Тут народилася й виросла моя донька. Я був свідком еволюції Чернігова — довоєнного та воєнного. Це прифронтове місто лише дивом і мужністю захисників уникнуло окупації, що нависала над ним. Безперечно, це залишило відбиток на свідомості та в пам'яті чернігівців. Це місто завжди дуже спокійне, виважене, культурне, хороше. Я завжди казав, що в Чернігові добре народжувати, ростити та навчати дітей, бо він безпечний і дуже людяний. Власне, він таким і залишився. Але страх, який охопив чернігівців в перші місяці війни, думаю, не вівітрився й до сьогодні. Пам'ятаю, як ми супроводжували волонтерську допомогу, везли їжу в Новоселівку, якщо не помиляюсь… Дорога, якою добиралися, була небезпечною, на той час мости зруйнували. Залишався єдиний шлях: через понтон, через ліс. Туди боялися їхати цивільні, але я був разом з патрульними і ми обстежили дорогу, щоб не натрапити на міну. Це село бомбардували з літаків 500-кілограмовими фугасними бомбами. Ніколи не забуду те моторошне видовище: все навкруги абсолютно зруйноване, жодного неушкодженого будинку, незрозуміло, як в цих руїнах хтось міг вціліти. Та коли ми заїхали до центру села, на мої радість та подив, звідкись, я не знаю звідки, почали з'являтись люди, і їх було багато. Але вигляд у них був ніби з апокаліптичного фільму. Ці люди пережили бомбардування, сидячи в підвалах, багато хто з їхніх близьких загинув. А в тих, кому вдалося вижити, були абсолютно темні, чорні обличчя, наче з картин Босха. Це неможливо забути. Вони оточили нас, стан у людей був… навіть не можу підібрати слів, щоб описати, як сильно вони були шоковані тим, що довелося пережити. У Чернігові в дім Маланчиних діда й бабусі прилетів снаряд. Дідусь отримав контузію, але, слава Богу, обійшлося без серйозних ушкоджень. А дача, на якій ми любили зустрічатися, коли я приїжджав з Києва, повністю зруйнована, як і всі дачі цього кооперативу, що знаходиться на виїзді з міста. Але маю й світлі спогади з того періоду. Пам'ятаю, як одного дня зателефонував В'ячеслав Чаус і запитав, чи є в мене можливість заїхати на “Укрпошту”, забрати там марку “Русский военный корабль, иди нах*й” та привезти її до 17:00 в Чернігів. Якщо я зможу це зробити, вона буде погашена, і Чернігівська область першою отримає цю марку й зможе надсилати конверти з нею. Тоді мені допоміг патрульний поліцейський, людина, яка з перших днів війни й досьогодні — разом з чернігівцями. Це В'ячеслав Скоряк, мій друг, у війні 2014 року — воїн 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Від початку повномасштабного вторгнення він був у Чернігові, робив свою роботу, допомагав людям евакуюватися, ризикуючи власним життям. Тож ми встигли цю марку вчасно привезти та погасити на фоні зруйнованого готелю “Україна” біля пошкодженої обстрілами будівлі чернігівської “Укрпошти”. — Яким ви бачите місто після перемоги? Які основні трансформації мають відбутися з чернігівцями, щоб ніхто більше не міг сказати, що “Чернигов — исконно русский город”? — Єдина відмінність Чернігова від умовної Вінниці в тому, що область межує з окупантом. А, значить, пильність громадян має бути вдвічі посилена. Мені здається, що крапки в цій війні не може бути. Ми, очевидно, виженемо ворога за межі наших кордонів, заберемо український Крим. А далі потрібно побудувати належний захист: залізобетонну стіну не в буквальному сенсі, а саме в мілітарному. Головне, щоб через цю стіну не змогли не лише пролетіти ракета чи пройти ворожий солдат, а й просочитися російська дезинформація, пропаганда, і те, що називається “русский мир”. Тому що спочатку заходить “русский мир”, а потім прилітають ракети. Чернігівці ще за радянських часів відчули на собі цей “русский мир”, бо чимало містян бували в росії, або їхні родичі працювали там. Так чи інакше, це залишило якісь спільні враження. І оцього треба позбавлятися якнайшвидше. Всі ми маємо усвідомити, що ніяких зносин з ворогом бути не може ніколи, і маємо передати прийдешнім поколінням: російська імперія має бути знищена. Якщо не нами, то нашими дітьми та онуками. Щодо трансформацій, то вони вже відбуваються. Те, як окупант поводить себе з українським народом, ні в кого не залишило ілюзій. Це ніякий не братній народ, це звірі, убивці і ґвалтівники. Вони прийшли не захоплювати наші території, а вбивати українців. Їм не потрібні наші землі, ім потрібні наші душі і наші голови. Наше бажання жити в ЄС, бути повноправним членом НАТО їх настільки дратує і дає розуміти, що їм цього не світить ніколи, що вони через заздрощі реально готові нас вбивати. І це ми маємо розуміти. Тому важливо не залишити жодних шпарин, через які “русский мир” міг би якось просочитися в Україну. Бо якщо він почне заходити, зрозуміло, що він це почне робити з прикордонних областей. — Ви навчалися у Воронежі і мали можливість зсередини побачити, що таке росія. У чому полягають основні відмінності між нами та ними? — Головна і ключова відмінність українців в тому, що вони — народ, який зберіг свою історію і свою мову. У цього народу є те, що називається життєвий шлях. Є спільний егрегор, є спільна мета і є почуття родини. Цього всього немає у ворога. Тому що такої нації як росіяни не існує. На сьогодні ця територія населена великою кількістю народностей, які з 1917 року були перетворені на рабів імперії, і оте утворення, яке зараз заходиться у нас по сусідству, це, скоріше, просто скупчення якихось різних видів людей, об'єднаних спільною ідеєю: знищувати все навколо себе. Ц абсолютна орда, яка і живе за принципом орди: щоб всім було гірше. Плюс у них в головах — каша з різних ідеологій, все це замішано на так званому християнстві, хоча їхні вчинки говорять про зворотнє: вони жодного відношення до християнства не мають. І найголовніше: вся ця територія тримається руками нащадків КДБ та НКВД. Це силова структура в масштабах країни, тоталітарна держава, в якій неможливий розвиток особистості. Ми радикально інші. Ми сповідуємо свободу слова, повагу до особистості, приватної власності. Це ті засадничі цінності, якими живе європейський світ, чого немає в росії. Повага до батьків, соціальні ліфти, соціальні інституціїї, які у нас хоч з горем пополам, але працюють, і ми намагаємося покращувати стан речей в цій галузі. У них цього абсолютно нема, бо це не правова країна. У ній 30 мільйонів людей користуються вуличними туалетами, тому не дивно, що всі ці буряти та інші народності, які зараз вооють з українцями, абсолютно нецивілізовані. І як раз от оця прірва в цивілізаційних цінностях і відрізняє нас від них. — Хто такий, на вашу думку, патріот України, та який він? — Патріот України — це громадянин своєї держави, для якого цінності держави та народу вищі, ніж власні. Це особистість, яка усвідомлює, що повноцінно розвиватися вона може лише разом зі своїм народом. Це людина, яка добре знає і цінує свою історію, добре знає українську мову і намагається вдосконалювати свої знання. Це людина, яка бачить перспективи свого розвитку в контексті розвитку своєї країни. Це громадянин, небайдужий до будь яких соціальних процесів, в першу чергу, політичних, і тих, які дають йому особисті права і свободи. Це людина, яка прокинулась не тільки як споживач, але й як творець, як той, то усвідомлює та розуміє, що від нього залежить дуже багато. Гасло “Україна — це я” — це і є гасло патріота. — Патріотичне виховання дітей: чому це дуже важливо для нас завжди і особливо зараз? Як прищеплювати дитині любов до України та сприяти її усвідомленню себе українцем? — По-перше, батьки мають усвідомлювати місце своєї країни в історії. В Україні нині — пікова форма супротиву українців проти одвічного ворога. Тобто розвиток дитини відбувається в контексті усвідомлення того, де ворог, хто ворог і як з ним боротися. Боротися з ним можна на багатьох фронтах, і кожен із них дитина має знати. Для того, щоб відбутися як українець, в першу чергу треба зрозуміти твоє ставлення до ворога. Н може українець любити свою країну й продовжувати розмовляти мовою ворога. Це оксюморон, абсурд. Не може українець любити українські пісні і паралельно слухати шансон, який заходить через інтернет з ворожої території. Не може українець любити Шевченка і паралельно любити Достоєвського. Не може українець бути вихованим на працях Сковороди і паралельно слухати Дугіна. Дуже важливий фундамент — це усвідомлення, хто є ворог і хто є ти, яким чином ти маєш бути захищений від усього ворожого. Зрозуміло, що базовими цінностіми є мова, культура, історія і згадати тут можна Тараса Григоровича, який сказав: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”. Тобто це про відчуття себе в контексті європейської спільноти, світових трендів, конкуренці. Розуміння того, що потрібно відстоювати свої права — теж одна з базових цінностей, що роблять з нас цивілізованих людей. Дитина має любити свою країну. Для цього треба багато подорожувати з нею, багато читати, показувати переваги того, що є в українців, і вказувати на вади, які також є в українців, для того, щоб могти їх викорінювати. — Зараз багато політиків та людей, які мають суспільний вплив, маніпулюють поняттями “на часі” і “не на часі”. Як зрозуміти, що дійсно на часі, а що може почекати? — Ну взагалі сам термін “не на часі” таки існує. Поки країна веде кровопролитну війну, захищаючи себе від потужного ворога з чисельною армією та ядерною зброєю, певні речі, що об'єднують українців в цій боротьбі, мають бути недоторканними. Думаю, кожен повинен особисто визначати межу, за яку не можна заходити. Ніяких універсальних формул тут не існує. Якщо під час війни, наприклад, хтось виявив мародера, або хабарника, або людину, яка краде гуманітарку, не думаю, що слід зволікати з покаранням, захищаючись фразою “не на часі”. Завжди на часі карати таких людей. Якщо ми говоримо про “розгойдування човна”, це теж існує як явище. Візьмемо, для прикладу, мовне питання. Воно немов булава: якщо сильно розмахувати, то можна нашкодити. Звісно, кожен українець має розуміти, що рано чи пізно в цій країні всі мають розмовляти українською. Яким чином підштовхнути людей до персональної еволюції та надихнути їх на це? Це дуже тонка крига, треба бути обережним. Явище, яке я називаю “фаріонщина”, не повинно існувати. Це дійсно не на часі, як і усі перебільшення: вони тільки шкодять, а не допомагають. Є в Україні чимало очевидних проблем: судова гілка влади, п'ята колона у Верховній Раді в лиці партії ОПЗЖ. Є ряд політиків та бізнесменів, які не мали би вже на сьогоднішній день, на 12-му місяці війни, функціонувати в цій країні та щось вирішувати, бо вони є відвертими посібниками окупантів. Але вони чомусь продовжують існувати. Як з такими боротись? Потрібно боротись. Просто оця межа, про яку ми зараз говоримо, достатньо варіативна. Це треба вирішувати інтуїтивно, памятаючи, що перебільшивши можна нашкодити. — Який головний урок ми маємо винести з цієї війни? — Головний урок, який мусить винести і кожен українець, і цілий народ, і держава Україна: ніяких зносин з росією не може бути більше в жодних життєвих площинах. Ні в політичному плані, ні в економічному, ні в культурному. Ніколи, ніде, ніяк. Це базово, раз і назавжди. Гасло “Геть від москви!”, яке колись озвучував Віктор Ющенко, має бути законом та керівним вектором поведінки будь-якого українця. Якщо ми зможемо зрозуміти і осягнути, наскільки це важливо, я думаю, що це буде головний урок, який ми вивчимо на майбутнє. Другий урок — тримати своє, поважати своє, плекати своє, розвивати своє. Сюди входить і культура, і економіка, і мова, і розвиток в контексті ЄС та НАТО. Сьогодні унікальний час для цього, нам заздрили би абсолютно всі ті українці, які поклали свої життя, свою творчість, свої сили на те, щоб Україна по-справжньому стала незалежною. Слово “Незалежність” тягне за собою запитання: а від кого, власне, залежність? І тут треба розуміти, що одвічним ворогом, від якого були залежними українці, є російська імперія. — Якою ви бачите ідеальну Україну майбутнього? — По-перше, незалежною. В контексті європейських народів та цінностей, які сповідує цивілізований світ. Сподіваюся, що кожен українець винесе уроки з цієї війни і закарбує їх у собі та передасть своїм дітям, онукам, правнукам: ніяких стосунків з людьми, які називають себе росіянами, у нас бути не може. Тому що ці люди – вбивці українського народу. Україна моє бути правовою державою, де розвиваються технології, де цінується інтелект та інтелектуальна власність, де людям, які створюють робочі місця, допомагають, де кожен українець любить і цінує свою історію, мову. Україна, яка хоче бути кращою, ніж вона була за часів рабства у російської імперії. Вільною і в буквальному сенсі слова і в метафоричному. Свобода персоналії, свобода розвитку, повага до ближнього, розвиток власної культури — всі ці цінності і будуть давати нам майбутнє. Спілкувалася Ольга Мелашенко *  *  * Приєднуйтесь у Viber та Telegram до спільноти "Чернігівський Фонтан", де тільки найактульніші новини та історії нашого міста. Джерело: 0462.ua