Генерали не бігають – в мирний час це викликає сміх, а у військовий – паніку

Бути чи не бути – один із найдраматичніших монологів світової літератури. Але наша нинішня реальність перевершила всі класичні драми, і гамлетівське «бути чи не бути» тисячі українців приміряли на себе у контексті «бути чи не бути тут. Залишатися під обстрілами чи виїжджати?» Складність відповіді на це питання вимірюється цінністю не лише власного життя, а й цінністю життя людей, які поруч. За яких ти тією чи іншою мірою відповідальний. «Думки евакуюватися не виникало. Як я все це кину тут? У мене ж є відповідальність перед іншими. Хоча, звичайно, дуже переживав і за дружину, яка опинилася в окупації. Але змогла якось проскочити полями, виїхати – тоді вже і мені легше стало», — пояснює свій вибір член правління «Чернігівгазу» Сергій Лещенко. З першого до останнього дня облоги й бомбардувань Чернігова та окупації навколишніх сіл він залишався на робочому місці. Якщо точніше – жив у своєму кабінеті. Подушка та ковдра і досі лежать на дивані, про всяк випадок. У сусідніх кабінетах жили голова правління та інші керівники компанії. А технічний директор Сергій Савченко навіть встиг за час бойових дій «переїхати» — жартує: « У мене була наче двокімнатна квартира, бо в одному кабінеті я працював, а в іншому спав». Газовики, які працювали в місті під час бойових дій – слюсарі, зварювальники, водії – одностайні в думці про те, що якби керівництва не було на робочих місцях та й просто поряд, втримати газопостачання не вдалося б. «Який настрій був у тих, хто залишився? Всі були налаштовані на роботу. Ніхто не скаржився. Всюди, де треба було – виїжджали працювати, навіть де це здавалося неможливим. Це й мотивувало, давало віру в те, що все вийде і Чернігів та Чернігівщина вистоять. Я бачив, як люди разом тримаються, як працюють, як допомагають один одному. І комунальники, і медики, і військові, і волонтери. Було зрозуміло, що голими руками нас не візьмеш», — розповідає директор з безпеки Сергій Лещенко. Каже, і досі не віриться, що таке може відбуватися в цивілізованому світі. Коли бойові дії відступають навіть на десяток кілометрів, у людей починає притуплятися відчуття небезпеки, виникає думка, що ось-ось все заспокоїться, буде нормально. А насправді небезпека продовжує чатувати щомиті, і розслаблятися поки – недозволена розкіш. «Одним із наших завдань було і залишається збереження мереж та об’єктів на них, збереження життя наших працівників. Збереження документації і майна. Тому, звичайно, коли снаряди прилетіли в наші приміщення, ми разом з нашими слюсарями ремонтували. В таких випадках нема різниці, директор ти чи ні. Щодня були з колективом – не лише щоб знайти, де і як заправити спецтранспорт, забезпечити ремонтними та витратними матеріалами, а й просто поспілкуватися, підтримати один одного, потиснути руку і обняти. Це теж важливо, коли навколо стріляє і вибухає, нема світла і води, а при цьому потрібно продовжувати працювати. Голова правління, Алла Ярова, на себе і як керівник, і як жінка взяла ще й побутові питання, щоб працівники могли займатися роботою. І допомогу збирала і розвозила – і одяг нашим працівникам, і продукти харчування, і для військових речі, яких вони потребували. І під обстріли потрапляла разом з усіма — одного разу якраз коли везли з нею військовим каремати, спальники. Біля самої машини «прилетіло». На щастя, всі цілі залишилися», — пригадує Сергій Лещенко. «На територію підприємства і поряд декілька разів прилітало. У нас у дворі стоїть стара аварійна машина, «буханка». Замість музейного експонату, можна так сказати. Все думали її вже прибрати. Аж одного разу стоїмо, чуємо свист – міна летить. За звуком зрозуміло, що до нас летить. Ми за тією старою аварійкою сховалися. І дійсно – просвистіла і прилетіла поряд у двір. Хотіли вже виходити, хлопці кажуть – ні, чекайте, зараз ще одна прилетить. Тільки сказали – і прилетіла. Звідти я поїхав в управління ДСНС, бо у нас сталася пожежа на мережах, треба було виїжджати. Не встиг приїхати – і туди летить. Довелося побути під обстрілом двічі з інтервалом в 15 хвилин», — розповідає технічний директор АТ «Чернігівгаз» Сергій Савченко. Сергій Савченко каже, навіть думки не було поїхати – якщо технічний директор поїде, чому тоді хтось із технічних працівників має лишатися? В перший тиждень наступу на Чернігівщину працювали хоч і в посиленому аварійному режимі, але ще було світло, працювала техніка і телефони. Коли зникла електроенергія – почалися перебої зі зв’язком. Іноді через це переставав працювати номер 104, тому аварійні виклики приймали по мобільному, хто перший встиг – не лише диспетчери, а й директори чи голова правління. Потім почалися величезні проблеми з пальним, це питання вирішували з військовою адміністрацією – відкривали заправки, і там заправляли транспорт екстрених служб, в тому числі аварійні та ремонтні машини, екскаватори. Головними завданнями, каже Сергій Савченко, було не лише усунути аварії і провести ремонти під час обстрілів, а й звести потребу аварійних відключень до мінімуму. «Коли почали обстрілювати Олександрівку масовано — почалися масові пожежі. Все горіло – і хати у людей, і наші шафові пункти. Думали, як робити, щоб і відключити людей по мінімуму, і запобігти поширенню аварійних ситуацій. Бобровицю, Новоселівку, Подусівку по кілька разів запускали. Тільки відремонтуємо, пустимо газ – знов приліт і пошкодження. Але, мабуть, найскладніша ситуації була, коли біля Чернігова снарядом розірвало підземний газопровід високого тиску. Подзвонив оператор ГРС і сказав, що по ГРС росте витрата газу. Ми зрозуміли, що десь серйозно прилетіло, але ще не розуміли, куди само. Почали обдзвін об’єктів, щоб з’ясувати хоча б приблизно та відсіяти гілки, на яких це могло бути. Виїхали наші бригади вночі, знайшли розрив, тоді ж вночі локалізували. Працювали під перехресним вогнем фактично. А коли розвиднілося – доробили. Приймали там з головним інженером навіть не технічне рішення, а стратегічне, бо якби не знайшли спосіб перепідключення — увесь Чернігів був би без газу. Якби газопостачання міста зупинилося, повторно його запустити в тих умовах було б нереально. Коли світло зникло і котельні в місті зупинилися – теж складна була ситуація. Але жодного разу не було відчуття безвиході. Вихід знаходили. Запаси комплектуючих були на складі – аварійний запас, а також матеріали і деталі для виконання інвестпрограми, їх і використовували. Колеги з «Івано-Франківськгазу» передали нам хороші зварювальні апарати від закордонних партнерів. Одного разу лише було якось так, — добирає потрібне слово Сергій Савченко, — неприємно, чи що. Коли росіяни розбомбили автомобільний міст, єдиний шлях з Чернігова, і зі спілкування зі знайомим іноді складалося враження, що нас записали вже в «смертники». На питання, що давало сили в такій ситуації, технічний директор віджартовується про те, що генерали не бігають – бо в мирний час це викликає сміх, а у військовий — паніку. А також підтримка один одного: «Просто робили все, що потрібно було. Треба було відвезти бухгалтеру додому комп’ютер, щоб нарахували працівникам зарплатню – везли. Треба було сісти за кермо спецтранспорту – сідали. Я жив на роботі, а вдома, в тамбурі біля квартири, жили сусіди-пенсіонери. Завозив їм воду, хліб. В офісі нам голова правління їсти варила – суп якийсь чи борщ. А макарони ми вже і самі, чоловіки, могли зварити. Я навіть вінегрет готував». А родина та друзі директора з капітального будівництва, Дмитра Лахтіонова, готували їжу для військових. «Ми потім цю їжу розвозили. Хліб розвозили містом – нам доставляли, ми розвантажували і розвозили на місця. Поки вони варили їжу, ми варили «їжаки». Їздили на металобази, нам там безкоштовно давали матеріали, і ми з них робили ті «їжаки». Брали іноді наших хлопців, зварювальників, допомагати, бо одразу швидко потрібно було по 20-30 «їжаків» зробити. Коли світло зникло, на металобазі не працювали навантажувачі. То ми в руках вчотирьох носили 12-метрові швелери. Оце було важко. Довелося сісти за кермо МАЗа, щоб підвезти матеріали. Від генератора вмикали болгарку, зварювальний апарат, і робили. Потім треба було знайти, чим розвезти ці «їжаки» військовим. У нас недалеко від роботи стояли фури з Казахстану, які тут застрягли через війну, іноді далекобійники заходили до нас поїсти та попити. Один із них і дав нам свою фуру для цього — підняв тент, ми туди вантажили «їжаки» і возили. Найскладніше в напрямку ЗАЗа було довезти, коли були бойові дії», — розповідає Дмитро Лахтіонов. Коли він вирішив залишитися в місті, з ним залишилися і рідні та найближчі друзі. Тимчасово вони жили біля мікрорайону Бобровиця, який потрапив під безперервні обстріли і бомбардування. Там двічі зіткнулися з диверсантами: «У нас була рушниця для полювання, ми одного підозрілого чоловіка затримали і передали спецпризначенцям. Як з’ясувалося, він працював у Чернігові, на телефоні у нього була програма для передачі координат, була зброя. Згодом, коли там поряд ішли бої, ще троє прибігали з автоматами, у військовій формі, залазили на дах готелю. Тоді було незрозуміло, хто це, і що відбувається. А потім приїхали вже інші люди, все перевірили і спитали, чи були тут такі і такі, ми кажемо – були, показали, куди ті направилися. Як виявилося, на той момент наші хлопці цих диверсантів там вже «прийняли», запакували». Згодом, коли обстріли в тому районі стали безперервними, а дитина почала хворіти, Дмитрові довелося евакуювати свою родину з міста. Коли повертався до Чернігова, автомобільний міст уже був підірваний. Пробував переправитися човном, але місце для переправи вже теж стало недоступним. Поки шукав варіанти, як потрапити назад в місто, займався гуманітарною допомогою: «Для військових в основному. В Гостомель возили її, дуже швидко розвантажували – військові приїжджали, кажуть: «Хлопці, бігом нам перекидайте і їдьте звідси». Бо стріляло все навкруги. Їжу, амуніцію, прилади, каремати і все таке відвозили. Зрештою поїхав в бік Чернігова в об’їзд — полями якимись, селами, в зливу потрапив, все розмило так, що неможливо проїхати. Фактично навмання їхав, аж якраз там доробили тимчасовий міст. Я ним перший і в’їхав у місто – злетів колесами, але проїхав. А вже за пару днів там відкрили проїзд. Коли я заїхав у Чернігів, ще ніде нікого не було, проїздів не було, всюди завали. Але було зрозуміло – місто вистояло завдяки своїм людям». На питання, чому Україна переможе, ці чоловіки відповідають — 100% переможемо. Так, це затяжна війна, але, як казав головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний, ми не маємо права передати її нашим дітям. Україна переможе, бо у нас просто нема іншого виходу, і ми зараз все для цього робимо. Всі ми. Джерело: 0462.ua