Журналістка з Новгорода-Сіверського у березні цього року десять днів лікувалася від коронавірусу в інфекційному відділенні місцевої лікарні. В якийсь момент їй наче хто наказав: візьми ручку і запиши все, що побачиш. Свої спостереження вона надрукувала у районній газеті «Сіверський край»
Передісторія
Десятого березня, коли в поліклініці Новгород-Сіверської міської лікарні працювала бригада з обласного центру, вакцинувалась від COVID-19 і я. Запропонували — погодилась з радістю, з надією на те, що отримаю шанс уникнути пошесті.
Ускладнень від вакцини не боялась аніскілечки — лякав сам коронавірус із його «бонусами». На першому етапі, коли вакцинували здебільшого медиків, було передбачене щеплення й публічних людей, у т.ч. журналістів, які «відроблять» надану їм пільгу своїм прикладом.
Після щеплення розповіла про свої враження Чернігівському Суспільному та читачам «Сіверського краю». Нічого лихого чи тривожного в собі назавтра й надалі не відчула. Але 17 березня піднялась температура, з’явився невеликий кашель.
ПЛР-тест на COVID показав позитивний результат. Тиждень лікувалась амбулаторно, під наглядом сімейної лікарки. Але раптово стан погіршився і я потрапила до інфекційного відділення з пневмонією.
24 березня
Перше враження в палаті — настирний гул: працювали аж три кисневі концентратори. «Боже, — думаю. — Як тут спати? Як спілкуватись?». Безпомилково визначаю: мої «однопалатниці» немісцеві. Надія з Коропа, в ній відразу видно жінку вимучену. Тітка Оксана — з Вишеньок. Моя ровесниця Ніла — з Вільного, що теж на Коропщині.
Так само з Коропа Тетяна Василівна, найстарша з-поміж усіх нас. А Катя (вона шабалинівська) — ось уже два тижні лежить ничком під маскою. Мабуть, непритомна, — розказують мені про шосту в палаті. Страшні муки терпить.
Катю дуже жаль. Медсестри без своєї уваги палату надовго не залишають. То гепарин у животи, то крапельниці, то доливають дистильовану воду в концентратори, то забір аналізів
Несподівано заходить жінка з палати, що навпроти. Привітавшись із землячками, простує до вікна. «Ти ж не в себе вдома! — роблять їй зауваження. — Так я ж по ділу! — перебиває гостя. — Тут, кажуть, з вікна видно сірий чотириповерховий будинок. За нього, кажуть, зайти — і видно магазинчик. Треба попроситись. Невже не пустять?
— Господи! І тут до тебе не дійшло, наскільки ти хвора й для інших небезпечна! Марш до себе!»
Що настав вечір, помітили не стільки за темрявою за вікном, як за новою зміною, котра заступила на чергування. Раз по раз вмикається світло: медсестри з ін’єкціями гепарину для всіх, по черзі — крапельниці. І знову: «Готуйте, наші хороші, животики». І гудуть, гудуть концентратори, разом з киснем підтримуючи життя моїх сусідок. І задуха, неймовірна задуха.
25 березня
Хтось декламує: …Пробиваєш кирзою ту некошену гущу, як в часи мезозою серед первісних пущ. Ріки в’ють вужами. Цезій гусне в крові… Здригнулася — та це ж я, виявляється, кричу. «Міряємо температуру! Беріть градусники!» Повертаюсь у реальність, певно, температурю, бо таке жахіття приверзлось.
«Буду їсти!» — голосно та рішуче сказала тітка Оксана. І всі коропчанки сприйняли це повідомлення як велику радість. Хтось навіть зааплодував: «Браво!». «На поправку, значить! А що тобі принести з холодильника? — запитуємо. — Та булочку з водою».
Джерело: сайт "Сусіди Сіті"
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
