Десять днів Тетяна прожила в бомбосховищі в Чернігові. Жінка шкодує, що не прислухалася до інтуїції

Жителька Корюківки Тетяна разом із чоловіком 24 лютого поїхали в обласну лікарню на обстеження. Проте війна перекреслила їхні плани. Які випробування випали на долю подружжя та як їм удалося вирвалися із заблокованого Чернігова, Тетяна розповіла виданню «Сусіди.City». Ранок 24 лютого Тетяна за рік святкуватиме золотий ювілей. За плечима значна частина життя, і усі ці роки вона живе в Корюківці. Тут народилася й закінчила школу. Вивчившись на швачку, за деякий час повернулася в дорогі серцю краї. Побуткомбінат — фактично єдине місце її роботи. Своєю фанатичною любов’ю до шиття «заразила» і єдину доньку. Нині її 29-річна Руслана має власну сім’ю, подарувала батькам двох чудових онуків. Однак оселилася молода родина у Сновську, звідки родом зять. Начебто й не далеко, якихось три десятки кілометрів розділяють рідню, та все ж не поруч. Чоловікові Тетяни на 24 лютого призначили обстеження в Чернігівській обласній лікарні. Чекали на нього пів року, бо черга. Напередодні, 23 числа, зателефонували в медичний заклад, уточнили, чи все залишається в силі. Відповіли, щоб обов’язково приїжджали. Забронювали місця на вранішню маршрутку, котра відправляється від фабрики шпалер о 6.25 і курсує через Олександрівку. Нічого не підозрюючи, всілися на свої місця. Хіба що помітили, як люди стривожено перешіптуються та безперестанку дзеленчать мобільні телефони. Потім подзвонила Руслана і першою повідомила жахливу звістку: росія напала на Україну. Маршрутка як натоптана. Загуділа новиною мов бджолиний вулик, однак ніхто й не думав виходити. Водій теж мовчав. Уперше щось клацнуло в моїй голові: «Може, не їхати?» Проте озвучити свої думки не наважилась. Так довго чекали на можливість пройти обстеження, не поїдеш — коли знову попадеш? З усього бусика лише одна жіночка скасувала поїздку та попросила зупинитися за Олексіївкою. Пасажири маршрутки мовчки продовжили подорож. Чернігівська лікарня виявилася зачиненою Доїхали до обласного центру нормально. Правда, бачили, як великі черги автівок вишикувалися на автозаправках. Дісталися громадським транспортом лікарні. До дверей поліклініки — а вони зачинені. Нумо стукати. Вийшла жіночка, каже: «Ніхто не працює. Війна! Їдьте якнайшвидше додому, все буде потім». Уже пізніше Тетяна випадково дізнається, що того дня і в той самий час біля обласної лікарні перебував її знайомий із Корюківки. Чоловік приїхав власною машиною, міг би забрати їх із чоловіком. Та не судилося побачитися. Подружжя вирушило на автовокзал. На пероні стояв заповнений людьми «Еталон» з табличкою: Сосниця-Чернігів. З хвилини на хвилину мав відправлятися. Знову щось клацнуло у голові жінки: «Сідай і їдь!» Запитала у водія, чи є місця. Той сказав — лише стоячі, проте може забрати. Жінка не наважилася, бо спина сильно болить, як витримати дорогу. Пішли з чоловіком усередину вокзалу, бо надворі дуже холодно було. Народу повно, багатьох людей повиписували з лікарень, у студентів скасували навчання, кожен поспішав додому. Взяли білети на рейс об 11 годині. Згодом стане відомо: хто виїхав на годину раніше, зміг дістатися домівки, проте корюківчанам не поталанило. Маршрутка довезла пасажирів до блокпоста в Новоселівці. Довго стояли в черзі, з’їхали на узбіччя. А дорогою все йшли й ішли наші танки. Хто з водіїв заблокованих автівок ризикнув об’їхати блокпост вуличками приватного сектору — проскочив. Розповідали потім, що мчали під звуки пострілів. Та наші герої змушені були повернутися на вокзал. Кошти за білет водій віддав, лише по десятці взяв за те, що прокатав до передмістя й назад. Чули, як йому начальство телефоном скомандувало поставити бусик у гараж, а самому йти, куди схоче. Безвихідь Спочатку подружжя стояло у приміщенні автовокзалу — все ж тепліше. Інколи виходили надвір посидіти на лавочці, щоб трохи розвантажити ноги. Близько 13 години всіх із помешкання «попросили». Пояснили, що це стратегічний об’єкт і можуть бомбити. Тоді вже добре десь бахкало. Сходили в АТБ за харчами й рушили в залізничний вокзал. До них пристала дівчина з Корюківки. Бідолашна, теж стала заручницею обставин. Ближче до вечора й там об’явили, що зачиняються. Сказали йти у бомбосховище. — Десь перед «танком» знайшли укриття, — каже Тетяна. — Це були дві невеликі кімнати, досить впорядковані. Людей, правда, туди набилося багатющо. Чернігівці приходили зі своїми ковдрами, подушками, термосами, чайниками. Перебували там до ранку. Один хлопчина дав нам стільчик. Але чаю так ніхто й не запропонував. 25 лютого О 8-й ранку корюківчани вийшли зі сховища. Надворі холоднеча, їсти хочеться. Та всі магазини виявилися зачиненими — Уявляєте, лише ятка із квітами працює. Наче на зло. Ні кави, ні чаю ніхто не продає. Про нас турбувалися рідні, шукали, хто б міг прихистити в Чернігові. І такі містяни знайшлися, аж на вулиці Бойовій. Пішли туди пішки. У трикімнатній квартирі мешкали четверо осіб, а з нами стало — шестеро. Зовсім чужі люди, та з якою добротою поставилися до нас. Дали одяг, капці, нагодували. А мені, пам’ятаю, тоді понад усе хотілося гарячого чаю й помитися! Однак спокійно перебувати у квартирі її мешканці вже не могли. Що три години — тривога, тож доводилося постійно спускатися в підвал. Гучні вибухи було чути в різних місцях обласного центру. 26 лютого Тетяна згадує, що того дня вони саме повернулися з укриття у квартиру. Ледь устигла вставити в розетку зарядний пристрій для мобільного, як відчула, що їхня дев’ятиповерхівка начебто почала рухатися. Жах, який усіх охопив, не можна передати. Висотний будинок добряче струсонуло від ударної хвилі, бо неподалік стався сильний вибух. Ми зрозуміли, що треба шукати надійніше укриття, ніж просто підвал. Зрештою, знайшли його в одній зі шкіл. Спочатку там перебувало близько 170 людей, але незабаром їх кількість подвоїлася Кожен облаштовував собі якесь спальне місце, бо розуміли: тут ми надовго. Потім почалися проблем із харчами. У магазинах, куди зрідка наважувалися вибігати, майже нічого не було. Розмітали з полиць усе, що можна було покласти до рота. Тетяна розповіла, що інколи навідувалися у свій будинок, щоби помитися та приготувати якусь їжу. Їхні рятівники ділилися з ними всім, що мали. А що було в міській квартирі? Овочі зберігали на дачі, великих запасів харчів вдома не робили. Спочатку їли тричі в день, потім — двічі. Гроші були, рідні кинули на картку, та купити за них було нічого. «Віддаси чотири сотні, — зітхає жінка, а в торбинці — лише печиво, чипси, сік. Хіба цим наїсися?» На допомогу людям прийшли волонтери й бійці територіальної оборони. Десь уже за три дні вони почали розвозити по укриттях харчі. Це були різні молочні продукти, лимонади, хліб тощо. — Люди були такі дружні! Ділилися усім, ніхто не гріб для себе. Така їжа, як чай, кава, печиво стояли постійно. Кожен підходив, готував собі й іншим. Проте ніхто не нахабнів. Декотрі ходили в супермаркет з тачкою, набирали продуктів, а потім, за цінами, що вказані у чеку, люди їх розбирали. П’ять діб не виходили з укриття Жінка каже, що обстріли Чернігова посилювалися. Нових людей, котрі приходили до їхнього бомбосховища, почати більш ретельно перевіряти — остерігалися диверсантів. Після 21 години нікого не впускали й не випускали. П’ять днів ніхто нікуди не виходив. Було світло, вода, туалет. Прожили в укритті до 6 березня. А в Чернігові загалом провели десять днів — На одинадцятий день телефонує донька Руслана. Каже якийсь чоловік виїжджатиме з Чернігова своєю автівкою 6 березня о 6-й ранку. Для вас є два місця. Рішення прийняли миттєво: будемо вибиратися. Дорога життя Подружжя йшло пішки до Шерстянки. Вибухи лунали й зовсім близько, і трохи далі. Бачили розбомблені багатоповерхівки, побиті машини. У легковику, що на них чекав, сиділо двоє чоловіків і двоє дітей. Вирушили в бік Куликівки. Та на блокпосту їх зупинили. На той час на цьому автошляху вже вишикувалася довжелезна черга з автомобілей. Нам сказали повертати назад. Але ми наче заклякли на трасі. З горем пополам нас все ж пропустили, та від’їхали недалеко — втрапили у «корку» Вони простояли на дорозі понад дві години. Хтось не витримав і поїхав назад. Потім хлопці на блокпосту сказали, що пропустять 15 автівок. Наші були серед цих щасливців. По куликівському мосту не їхали, а летіли! У Куликівці місцевий чоловік сів за кермо й довіз нас до переправи через Десну. — Нам пощастило, що він погодився своїми шляхами-доріжками нас доправити до річки, бо інші 7 км долали туди пішки. Машину довелося лишити у місцевих, а човном, куди садили по чотири людини, переправлятися на інший бік. Там уже чекав зять зі Сновська. Забрав усіх. Ближче до 14 години прибули в Корюківку. На щастя, у наших нових знайомих у Чернігові квартира лишилася неушкодженою. І вони живі й здорові. Дуже хочу поїхати та віддячити якось за їхню доброту й турботу. Зовсім чужі люди, знайомі моєї сестри, а виявилися такими доброзичливими, фактично врятували нас, надавши прихисток і поділившись усім, що в них було. Після «блокадного» Чернігова я зовсім по-іншому ставлюсь до сигналу повітряної тривоги, бо знаю, що за цим може слідувати. І щодо «гуманітарки» в мене своє бачення. Вона має діставатися лише тим, хто її дійсно потребує. Ті, хто знає, що таке голод і спрага — мене зрозуміють. А ще, переконана жінка, треба радіти кожному мирному дню. Та всім без винятку щодня робити внесок у нашу перемогу. Джерело: 0462.ua