— У коридорі, біля дверей уже два роки лежить спортивна сумка з речами мого чоловіка. Речі складаю за сезоном. Зараз там шорти, футболки. Мильно-брильне. Як тільки мені повідомлять, що Руслан уже на рідній землі, відразу побіжу до нього, — каже 38-річна Тетяна Мозоль, дружина військовополоненого нацгвардійця. — Не раз купували і клали туди улюблені цукерки Руслана. Діти, час від часу їх під’їдають. Доводиться купувати нові.
1. Зміна триває більше 30 місяців
42-річний Руслан Мозоль — чернігівець. Багатодітний батько: старшій доньці Анні 21 рік, меншій Ангеліні вісім. Синочку Артему чотири рочки.
— Руслан уклав контракт у 2014 році. Служив у Національній гвардії, охороняв Чорнобильську атомну станцію. До того працював у Чернігівському слідчому ізоляторі, — каже Тетяна. — Десь за місяць до вторгнення Руслан постійно мені говорив: «Таню, збери дитячі речі, закупи підгузки, їжу, воду на випадок війни. Підготуй документи. Щоб усе було під рукою». Найменшенькому нашому було півтора рочки, середній — п’ять. Я не поспішала тоді. Не вірила, що почнеться війна.
15 лютого 2022 року бачилися востаннє. Руслан поїхав на зміну, на ЧАЕС. Чекала його через тиждень, 22 лютого. Але не приїхав напарник, і Руслан залишився на службі. Так що його зміна триває й досі. Більше 30 місяців.
Чорнобильську атомну станцію росіяни захопили 24 лютого 2022 року близько дев’ятої години ранку, у перший же день повномасштабного вторгнення. «Російські військові вивезли з території Чорнобильської атомної електростанції, яку займали понад місяць, обладнання на суму близько 135 мільйонів доларів», пише американське видання The Washington Post.
31 березня через територію Білорусі Руслана Мозоля, сержанта, та ще 167 нацгвардійців вивезли в Росію, у містечко Новозибків Брянської області.
— Перед самим вторгненням, опівночі, Руслан мені подзвонив. На високих тонах диктував: «Збери речі. Іди до батьків, вони тобі допоможуть», — зітхає Тетяна. — Близько четвертої ранку 24 лютого Руслан знову подзвонив: «Почалася війна»… А через кілька годин сказав, що їх взяли в полон.
Облогу пересиділи в підвалі кумів у мікрорайоні Астра. Без світла, води, опалення. Готували їжу на грубці на вулиці. У нашій квартирі на п’ятому поверсі з трьома дітьми було б важко.
— Як часто вдавалося поговорити з чоловіком?
— Інтернет був слабкий. Але старався дзвонити по відеозв’язку, щоб побачити дітей. Так було до 8 березня. Зранку Руслан привітав зі святом. Увечері того ж дня сказав, що завтра забирають телефони. І, дійсно, мобільний зв’язок з чоловіком обірвався.
Згодом нацгвардійцям дозволили дзвонити лише зі стаціонарного телефона в Славутич, так само на стаціонарні. Чоловіки придумали схему. Дзвонили рідним товаришів на звичайний телефон, ті набирали зі свого мобільного дружину чи матір з Чернігова і телефон підносили до слухавки. Вмикали гучний зв’язок. Так і спілкувалися двічі на день. Короткими фразами по кілька слів. Телефон стаціонарний був один. Усі хотіли подзвонити додому.
— Востаннє розмовляли з Русланом увечері 30 березня. Встигла сказати, що старша донька виїхала з Чернігова і вже в Чехії. Живе там і досі. Потім я дізналася, що 31 березня всіх чорнобильців посадили до автозаків і повезли, — каже дружина полоненого.
30 червня 2022 року Тетяні Мозоль подзвонили з «Міжнародного Червоного Хреста» (МЧХ). Підтвердили, що Руслан у полоні в Російській федерації. У серпні 2022 року родини полонених нацгвардійців почали отримувати від рідних листи. Тексти були однакові, наче написані під копірку.
— Почерк чоловіка впізнала одразу, — розповідає Тетяна. — На невеличкому білому аркуші написано: «Я жив, здоров. Со мной все хорошо. Мозоль Руслан Петрович». Підпис і моя адреса. Конверт чистий, жодних штемпелів. Біло-сині лінії і напис RUSSIAN POST. Безплатно, — тримає тремтячими руками лист жінка. — Як сказали потім, передали його нам через «Червоний Хрест». Де і як утримують наших рідних, стало відомо через місяць, у вересні. Тоді з полону повернули перших «чорнобильців».
Виявилося, півтора року нацгвардійців тримали в буцегарні Новозибкова Брянської області. Потім розділили. Частину відвезли у Володимирську область, інших — у Тульську. Руслан потрапив у Володимирську.
— Він і зараз там?
— Відвезли в колонію міста Алексєєвка Білгородської області. Чоловіки, яких обміняли, розповідають, що в Алексєєвці трохи кращі умови утримання. Деякі навіть поправилися за три тижні перебування там на п’ять-дев’ять кілограмів. Хоча прийом (перший день у тюрмі. — Авт.), як і всюди в Росії, важкий. Били струмом та палицями, катували.
Станом на початок вересня в російському полоні ще 76 нацгвардійців зі 168.
2. «Любимо, чекаємо вдома»
— «Міжнародний Червоний Хрест» відвідує нацгвардійців у полоні?
— Знущання, тортури, катування в російських тюрмах та СІЗО, голод, холод наших полонених вони наче не помічають, — обурюється дружина. — Писала чоловіку багато паперових листів. Передавала через «Червоний Хрест». Жоден не дійшов за ці два з половиною роки. Це підтвердили звільнені хлопці, які були з ним в одній камері.
Представники «Червоного Хреста» якось мені сказали, що відвідували Руслана. І передали від нього трохи усної інформації. Руслан питав, як ми, сказав, що дуже сумує та любить. Той чоловік з «Червоного Хреста» запитав, чи буду я зворотній зв’язок давати? Звичайно, буду! «Не хвилюйся, вдома все гаразд. Усі живі. Ми тебе любимо і чекаємо».
Побратими з камери кажуть, що Руслан сильний. Дуже схуд. Щоб швидше йшов час, займається спортом. Качає прес, віджимається, розтягується. Спортсменом не був. Удома міг займатися на дитячому майданчику, коли діти поряд гуляли.
Крайні обміни були 24 серпня, 13 та 14 вересня. Сподівалася, що там буде і мій чоловік… Немає… Але ми продовжуємо вірити і чекати.
Про обміни, як правило, рідні полонених спочатку дізнаються з російських соціальних мереж чи телеграм-каналів. Передивляються сотні фото ледь не щодня, аби отримати хоч якусь звістку. Де він? З ким? У якому стані?
— Як саме росіяни повідомляють?
— Вони про своїх кажуть: «Завтра 95 (наприклад) семей станут счастливыми». Тоді ми розуміємо, що стільки ж і наших хлопців може бути поміняно. Як правило, міняють один на один. Але Віктора Медведчука (кума Путіна) поміняли на 15 захисників «Азовсталі».
Не було і дня, щоб діти не питали про батька, коли він повернеться. Середній пояснюю, що тато в полоні у росіян. Не відпускають, тримають. У 2022 році, у перший день народження без тата, запросила для Ангелінки ростового ведмедя. Пояснила, що то від батька їй подарунок. Усе допитувалася, як це тато їй не може подзвонити додому, а ведмедику — так.
Син ще не розуміє, де батько. Запам’ятав по військовій камуфляжній формі. Біг до всіх чоловіків у формі і кричав: «Та-а-а-то!» А потім бачить, що не він, хапає мене за ногу і плаче. Артем щодня питає: «Де тато? Коли повернеться?»
Рік тому синочок пішов до дитячого садка. Діти казали, що в нього немає батька, бо його забирає тільки мама чи бабуся.
Тоді Артем став брати фотографію тата і всюди носити її з собою в садочку — їв, спав, гуляв на вулиці, показував: «Це мій тато». Таким чином у три рочки доказував усім, що тато є.
«Один із факторів порушення прав військовополонених — заборона спілкування з рідними»
Дмитро Науменко, правозахисник, голова чернігівської ГО «Март» впевнений, що Росія грубо порушує норми Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.
Конвенція регулює питання щодо харчування, умов та місць утримання військовополонених, до яких належать і нацгвардійці з ЧАЕС. Їх не мають права утримувати в місцях позбавлення волі для засуджених за кримінальні злочини. Військовополонених повинні утримувати в окремих будівлях.
— Після того, як наші хлопці вертаються з російського полону, ми фіксуємо, що їх утримували разом з кримінальними злочинцями, — каже Дмитро Науменко. — У СІЗО чи колоніях різного режиму. І суворого зокрема.
Ініціатором створення Женевської конвенції був «Міжнародний Червоний Хрест». Їм мають надати доступ до українських військовополонених: право відвідувати їх, перевіряти умови утримання. Дмитро Науменко каже, що зібрав багато свідчень наших військових, які повернулися з полону, що «Червоний Хрест» взагалі не володіє інформацією про них. Або отримує викривлену інформацію напряму від РФ чи їх військових формувань.
— Немає поки що покарання чи відповідальності за невиконання норм конвенції. Складно притягнути державу РФ. Багато воєнних злочинів (тортури, катування) масово фіксуються українською стороною під час обмінів. У більшості випадків тіла мають ознаки насильницької смерті, — каже правозахисник. — Військовополонені за нормами міжнародного гуманітарного права мають імунітет комбатанта. Тобто їх не мають права засуджувати за участь у бойових діях. Тому стали придумувати «воєнні злочини» проти цивільного населення. Типу наші військові стріляють у бік цивільних об’єктів, мирного населення. Максима Буткевича, правозахисника, журналіста, теж було засуджено нібито за те, що він у Донецькій області, підконтрольній РФ, з гранатомета вистрілив по будівлі з цивільними. Мовляв, загинули люди. Хоча насправді в ту дату, яку йому інкримінують, він був у відпустці в Україні. Йому дали 13 років суворого режиму.
З наших військових російська сторона вибиває зізнання про ці надумані «злочини». Обіцяють, що поміняють після обвинувального вироку. А насправді залишають і далі відбувати покарання.
Якщо ж говорити про Україну, то наша країна дотримується всіх норм міжнародного права. Я знаю про відкриття третього окремого табору для російських полонених. Уже навіть створили окрему посаду — омбудсмен по захисту прав полонених РФ. У Чернігівській пенітенціарній академії є курс по документуванню воєнних злочинів. Студентів готують до роботи в таборах для полонених.
Утримання російських полонених в Україні під пильною увагою міжнародних організацій. Чого не можна сказати про РФ.
Часто українців утримують за 10 тисяч кілометрів від дому і далі. Що унеможливлює будь-які контакти з рідними.
Силами правозахисників створена інтерактивна мапа місць утримання наших полонених, цивільних і військових.
Один із факторів порушення прав військовополонених — заборона спілкування з рідними. Про це свідчать ті, хто повернувся. Навіть якщо листи дозволяють, там загальні фрази: «Жив, здоров», без будь-яких дат чи вказання міста. Переписка перечитується адміністрацією.
За Женевською конвенцією передбачено лікування, створення лазаретів і передача посилок. Знову таки, наші військові не отримують належного лікування. Тих військових, які знаходяться в полоні з пораненнями, піддають ще більшим тортурам. Не надають медичної допомоги.
— Українці обурюються, що росіян тримають у полоні, як у санаторії. Від’їдають собі тут пики, одягають їх.
— Не дивлячись на відношення РФ до наших полонених, Україна має виконувати норми міжнародного гуманітарного права. Також на утримання російських військовополонених Україна отримує гроші від міжнародних партнерів. Грантову допомогу. Тому вони контролюють правильне використання коштів. Є права людини, які українці не повинні порушувати. Ми не маємо опускатися до рівня країни-агресора і виглядати злочинцями, — впевнений Дмитро Науменко.
* * *
За повідомленнями Координаційного штабу з питань військовополонених, з початку повномасштабного вторгнення вдалося провести 57 обмінів і повернути з російського полону 3672 українців.
Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
