Чернігівка Діна Вонг – журналістка у війську

Нещодавно ми відзначали День захисників і захисниць України. Ця назва дуже влучна і правдива, адже в українському війську зараз служить дуже багато жінок. Своєю службою і важкою працею вони на рівні з чоловіками наближають нашу перемогу. До вашої уваги інтерв’ю з чернігівською журналісткою Діною Вонг, яка зараз служить в ЗСУ. Вона стала на військовий облік під час зйомки сюжету для ТБ, тому деякі глядачі вважали, що це постановка. Коли прийшла пропозиція служити у війську, не вагалася ні хвилини. Нині Діна служить на сході України. Про українську армію з середини, про жінок у ЗСУ та багато іншого, дивіться у Великій розмові. «МЕНЕ ДУЖЕ КАРТАЛО ЗСЕРЕДИНИ, ЩО Я РОБЛЮ НЕДОСТАТНЬО, ЩО Я НЕ ПРАЦЮЮ ПОВНОЦІННО» — Діна Вонг, військовослужбовиця Збройних Сил України, відома чернігівська журналістка. Дуже радий тебе вітати! — Бажаю здоров’я! — Ти знаєш, це свого роду подія, яка у багатьох на вустах, те, що ти пішла до лав Збройних Сил України. Давай згадаємо, з чого все почалося? Певно, з того сюжету, коли ти розповідала, що жінки стають на військовий облік? Розкажи, як це було все. — Я думаю, що і ти пам’ятаєш, тоді якраз почалася інформаційна хвиля про те, що жінки можуть стати на військовий облік, і там потрібні жінки конкретних професій. Я подумала, що дуже гарний сюжет може вийти з цього, тим паче, що мені завжди була цікава ця тема. І ми вирішили його таки зробити, тобто пройти всю цю процедуру і стати на облік. Зрозуміло, що ми журналісти, можемо або стати, або не стати, головне показати. А я потім спитала у представників територіального центру, чи можу я стати по справжньому? Вони кажуть – можеш. І виходить, що я просто знімала те, як я проходжу всі ці етапи. Тобто, це було насправді. — Там же були звинувачення в популізмі, в хайпі? Стикалась ти з цим? Журналістка прийшла, на камери все так зробила – такі думки були, певно. — Мені здається, що популізм – трошки не про це. Я не знаю, які були думки у людей, можливо, такі і були, тому що мені писали, що я «циркачка, показушниця», щось таке. Але з іншого боку – це проблеми людей. Я вірила і вірю, що я зробила правильно.  В мене реально були такі почуття, що треба піти і стати. І чесно, я думала, що 24 лютого можуть і покликати, я була готова, але не покликали. — 24 лютого, і після того ці місяці повномасштабного вторгнення до Чернігівської області ти проводила не у війську, ти десь була в місті чи не в місті. Що тебе потім спонукало все ж таки піти до війська? — Кожне своє інтерв’ю в територіально центрі комплектування, перед тим, як вмикалися камери, я починала з того, що питала: де моя повістка? Мені там посміхалися. Чому пішла? Тому що, коли з’явилася можливість, я нею скористалася. Я сама для себе розуміла, що якщо я вже почала цю історію, то треба в ній іти до кінця. А цей кінець я маю на увазі – перемога. — Коротко, якщо є бажання, розкажи, як для тебе пройшли ці місяці блокади Чернігова? — Напевно, важко пройшло суто в емоційному плані. Я тоді була на хвилі постановки на військовий облік, це було десь 14-го лютого, недалеко до 24-го. Я думала, от зараз починається те, що починається, певно можуть покликати. В мене таке було сподівання, хоча люби Боже правду, тоді явно було не до цього. Мене дуже картало зсередини, що я роблю недостатньо, що я не працюю повноцінно. Просто так сталося, що повноцінно працювати я не працювала на той момент. І тим паче, що я була просто ведучою програм, на той момент у мене і посвідчення журналіста не було. Бо, коли ти робиш якесь розважальне шоу, і всіх знаєш, і тебе всі знають, то в принципі можна без цього обійтися. А потім, коли такі вже умови, то я б сама не ризикнула без посвідчення щось знімати або щось робити, тому що спитають, хто ти така, а в тебе немає документів. І я дуже себе картала. Не так я реагувала на те, що відбувається, як на те, що я щось не роблю в цей момент. — Тому ти згодом прийняла таке рішення чи надійшла пропозиція? — Надійшла пропозиція, я ж кажу, що як тільки я тримала цю пропозицію, я нею скористалася. — Якщо можна, розкажи загально де служиш, чим займаєшся? — Давай я відповім на це питання так: я служу у сухопутних військах, і в мене завдання пов’язані з інформацією.  - Абсолютно вичерпна відповідь, бо зрозуміло, що ніхто не буде називати частини і тощо. Тобто ти в займаєшся журналістикою, але висвітлюєш події, які відбуваються зараз на фронті? — Я б не називала це журналістикою, тому що зараз, коли я вже у статусі військовослужбовця,  я розумію, що мені було б дуже складно в цих умовах бути журналістом. Знаєш чому? Тому що журналіст має висвітлювати всі сторони конфлікту, і має надати право на озвучення думки іншої сторони конфлікту. А моя суб’єктивна думка зараз полягає в тому, що інша сторона конфлікту не має права на думку, у них є право на пакет. — Це скрізь, хто у нас із свідомих українських журналістів дає право зараз іншій стороні, агресору виказувати свою думку? Це абсурд. Звичайно ніхто так не робить. — Як у громадянина, в мене чітка позиція про те, хто є ворог і що з ним треба зробити. У мене є всі ці емоційні епітети, як можна їх описати і т. д. Як журналіст, тут треба себе трошки стримувати, в плані того, що у нас є і інформаційний фронт, як би до цього не ставилися. До речі саме у війську я зрозуміла, що інформаційний фронт таки є, багато що зараз вирішується саме в інформаційному полі. — Ти знаходишся в тих же умовах, як і інші бійці, ти на передовій? — Ні, я не штурмовик, але не можна рівняти напевно ті самі умови, тому що кожен військовослужбовець, який виконує певне своє бойове завдання, він не повторюється з іншими. Я так умовно скажу: є люди, які працюють в штабах, є люди, які працюють в окопах на передовій-передовій, є люди, які працюють близько до передової. — Ти близько до передової? — Можна і так сказати. Принаймні, була. «Я ЧУЛА ПРО ЦЕЙ СТЕРЕОТИП, ЩО ЖІНКИ ЙДУТЬ В АРМІЮ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВИЙТИ ЗАМІЖ» — Тоді загальна тема: жінки в Збройних Силах України. Як себе почуває жінка в ЗСУ? — Цікаве питання. Я, до речі, його очікувала, але мені складно на нього відповісти. Це питання полягає і в цивільній роботі. Якщо ти позиціонуєш себе, як жінка на роботі, то до тебе і будуть ставитися, як до жінки на роботі. Якщо ти позиціонуєш себе, як фахівець, в мене принаймні так було, я з сексизмом у цивільному житті не зіштовхувалася. Так само, коли я стала військовослужбовцем, то до мене ставилися, як до старшого солдата. Звичайно, так є оці моменти, мені один мій знайомий каже; коли жінка у війську, то у хлопців прокидається інстинкт, що вони в першу чергу мають захистити її. Щось таке буває. Але мені здається, що в принципі якогось особливого ставлення немає. — Ти кажеш фахівець. Все ж таки ти жінка з ефектною зовнішністю, з певною харизмою, там багато чоловіків неодружених, чоловічий осередок. Що, немає ніяких ознак уваги, як до жінки? Хоч шанувальників, листів, записок тобі, що такого немає нічого? — Знаєш, там не до цього як би. — Все одно, люди є люди. Ти відсікаєш, чи не стикалася з таким? — Я не стикалася. Відповідно, як ти себе позиціонуєш, так до тебе і ставляться. Можливо, у когось із дівчат були інакші історії. Я чула про цю думку, про цей стереотип, що жінки йдуть в армію для того, щоб вийти заміж. Можливо, хтось так і робить, можливо, ні. В мене зовсім інші мотиви, і відповідно я собі чоловіка там не шукаю. Якщо враховувати, що тобі руку подають, коли ти зістрибуєш з пікапу – це особливе ставлення, то можливо. Таке було. А казати про щось більш серйозніше, то ні. — Жінки в українській армії почувають себе комфортно? — Я знову ж таки не можу казати за всіх жінок, хоча з іншого боку, як тут можна говорити про комфорт? Мені нормально, я можу багато до чого призвичаїтися . Казати, що комфортно спати на лавці? Мені було норм, я змогла заснути на лавці, коли мені дозволили поспати, коли у мене був час на це. Я трошки розбалувана дитина, я звикла жити в своїй квартирі, так щоб на мене водичка гаряча капала згори, щоб не треба було щось гріти і т. д. Зрозуміло, що в умовах армії не завжди так буде, не завжди ти зможеш спати в комфортному ліжку. Розуміємо, що умови такі, і зараз йдеться не про комфорт, а йдеться про те, що треба робити свою справу. — Жінки в армії не є якоюсь окремою спільнотою? Вони окремо позиціонуються у тому ж побуті чи всі у війську просто військові і вони всі разом? — В тому підрозділі, в якому я, дівчата, як частина організму. Ми не є якоюсь окремою частиною, ми виконуємо свої завдання відповідно до того, які вони є і все. — Я робив інтерв’ю з військовослужбовицею, вона командирка, і вона розповідала, що їй дуже не вистачало, і їй була дуже доречна підтримка, коли жінки поруч. Вона командує чоловіками, але коли є ще і жінки, то вона відчуває комфорт і єдність, десь допомогти в чомусь. Є таке у тебе? — Можливо є таке. Не знаю, як на це відповісти, тому що я знаходжу підтримку у тому, що мені друзі мої пишуть. Взагалі, якщо казати про підтримку, то я надзвичайно багата людина, я так вважаю, бо нещодавно Наталя Рова робила збір на дрон. — «Дрон для Діни Вонг» – пам’ятають в медіа просторі це так. — Мені було ніяково, що на це збирають. Це був дрон не для мене, це дрон для підрозділу БПЛА, і коли там просто моє ім’я, мені було ніяково, якось незручно. А потім, коли люди почали скидати гроші, коли навіть цілі громади долучалися, я зрозуміла наскільки велика в мене підтримка. Я віддала цей дрон хлопцям, я розумію, що він буде виконувати бойові завдання, і це зброя. Але для мене це просто колосальний символ того, що люди про мене піклуються, мені так це приємно, я вдячна кожному! Іноді мені писали «вибач, я не скинув багато, я скинув стільки-то». Немає маленьких донатів, сьогодні ти скидаєш 10 грн, завтра 20 грн, потім знову 10. Головне не зупинятися, вся цінність в тому, що ти про когось думаєш. Я так рада, що про мене думає так багато людей, і так багато людей піклуються, це просто класно! — Це супер! І, звичайно, це більшість, але бувають такі коментарі… я вважаю, що вони неадекватні, але вони є. Наприклад, остання публікація, де ти з’являєшся на телеканалі «Новий Чернігів», то там були такі коментарі «чого вона вдягла форму взагалі, ха-ха-ха, смішно». Але, я так бачу, що тебе цей хейт не чіпляє, в тебе броня. Окрім бронежилету, який ти носиш там, ти ще маєш моральну броню, так? — Я раніше дуже реагувала на подібні коментарі. Але колись я проводила такий тренінг-не тренінг в молодіжному центрі про те, як боротися з хейтом. І я тоді розповіла про те, що мені дозволяє не реагувати на це. Знаєш що? У березні минулого року я зрозуміла, що можу померти. Я думаю, що всі, хто був у Чернігові зрозуміли, що так чи інакше це може з тобою статися в будь-який момент. І поки я сиділа у підвалі, я думала, якщо це станеться зараз, я ж думаю про те, що Я думаю про себе, а не те, що про мене думають незнайомі для мене люди. Можливо, вони взагалі уявлення не мають, що я за людина, але вони можуть написати мені гівно. В останню свою хвилину чи буду я брати це до уваги? Ні. В останню свою хвилину для мене важливо те, що я думаю про себе і те, що про мене думають люди, яких я люблю. І таким чином мені це допомогло взагалі не реагувати на будь-яку неконструктивну критику або на якісь образи. «Я ВДЯГНЕНА І НАГОДОВАНА, В МЕНЕ Є БРОНЕЖИЛЕТ, В МЕНЕ Є КАСКА, В МЕНЕ Є БЕРЦІ, ДО РЕЧІ ЦЕ ТАКЕ ШИКАРНЕ ВЗУТТЯ!» — Перебуваючи на службі, ти не пожалкувала про таке рішення? Не було таких моментів «чого це я в це встрягла»? Не пожалкувала, що ти пішла? — Давай починати спочатку. Я це не сприймаю, як щось таке – можеш зробити чи не можеш зробити. Я це сприймаю, як обов’язок. Я завжди апелюю, що у кожного громадянина України є не лише права, є і обов’язки. І обов’язки треба виконувати так само, як ти користуєшся правами. Я сприйняла це, як обов’язок, і тому подобається мені чи ні, я це роблю зараз, і я розумію, що в чомусь я корисна для своєї держави. А якщо я корисна, це круто, це мені навпаки дає сил. Казати подобається чи не подобається, не знаю, я зараз всім задоволена. — Що зараз відбувається навколо тебе в ЗСУ, яку армію ти бачиш? Це та армія, яку ми бачимо з медіа, тобто високий моральний дух, забезпечення? — Я дуже люблю казати, що тепер я частинка найсильнішої, найпотужнішої в світі сили. Я вважаю, що Українська армія саме така. Звичайно, я не буду говорити, що в нас все прямо ідеально, але це армія, яка міцніє, це дійсно потужна сила. Якщо говорити про забезпечення, я підозрюю, що у різних підрозділах по-різному, але я вдягнена і нагодована, в мене є бронежилет, в мене є каска, в мене є берці, до речі це таке шикарне взуття! Все чудово в плані забезпечення. — Ти багато бачиш бійців, ти, певно, їздиш по позиціях, то в принципі картина така ж сама? — Я бачу тільки тих, з ким я служу. Зрозуміло, що хлопці самі закуповують собі одяг додатковий, тому що держава тобі видає один комплект форми, коли міняється сезон тобі відповідно дають ще штани і т.д. Але хлопці купують самі собі форму додатково, тому що коли ти сидиш в окопі, тобі потрібен зручний одяг, і бажано його час від часу міняти, це все питання гігієни.  Я вважаю, що ми в цілому забезпечені, просто є такі потреби, як ремонт автівок, самі автівки. От автівок, можливо, не вистачає. — Це відома річ, що розхідний матеріал там це дрони і автівки. — Дрони – це взагалі… Як би ти обережно не сидів над цією пташкою, її можуть збити в кожний виліт.  Коли я говорила про забезпечення, я мала на увазі оцю всю базу: одяг і їжа, нас годують. — Моральний дух? Певно, що ти бачиш людей, які там з перших днів або ще з 14-го року. Як вони себе почувають? Певно, що дуже стомлені, це не те, що у нас в тилу кажуть «втомилися від війни», а там дійсно люди в такому навантаженні.  Як у них зберігається моральний дух? — Я припускаю, що вони дуже втомлені, але ті хлопці, з якими я служу, ніколи про це не кажуть. Військові про це не говорять, ті з якими я стикалася. Мені напевно пощастило, бо я служу з хлопцями, які самі пішли, їх не викликали до ТЦК, вони вирішили це самі, самі прийшли і сказали  «я готовий». Хтось, звичайно мав досвід служби в АТО, це люди, які розуміють, що таке війна. Вони мене дуже захоплюють, в них є такий внутрішній стержень, що ти прислуховуєшся до них, і вони багато чого вже бачили. Є хлопці, які пішли не одразу. В мене є побратим, який сказав, я подумав добряче, зважив всі за і проти і потім пішов. Тобто це було вже зважене рішення. Тому мені складно говорити про те, який моральний дух у всієї армії або в інших хлопців. Я розумію, що ті хлопці, з якими я служу, розуміють, що вони роблять і вони прагнуть перемоги, як власне ми всі. — Можливо є якісь цікаві історії про людей, які поряд з тобою, про якісь ситуації, які можна, не секретно розповідати? Що-небудь, що в тебе викликало захоплення або навпаки, якісь гострі відчуття. — Здоровенного щура бачила в бліндажі! Якщо говорити про почуття і захоплення, це історії, які не зараз, можливо потім, але не зараз, не в цей момент. А таке, щоб веселе, кажу ж бачила отакенного щура! — До речі про тварин. Це така шикарна історія про військовослужбовців і тварин, які до них приходять. Є таке в тебе? Я знаю, що ти шаленієш від собак. Ти їх любиш, я бачив це. — Так. В нас є хлопці взводу матеріального забезпечення, вони живуть в будиночку, і до них збігаються всі тварини, тому що до них завозять продукти, які вони потім нам розвозять і роздають. Там у них котики, песики, вони їх іноді підгодовують . — Бойові котики і бойові песики? — Не зовсім бойові, я б сказала. Ось я знаю історію, це хлопці не з мого підрозділу, а з іншого, які вивезли з зони бойових дій котика, і він тепер з ними живе, вони його годують, це їх бойовий кіт, він ловить мишок, все у них круто. — Чи є в тебе там вільний час, і чим ти займаєшся окрім того, що пишеш свою історію? — Знаєш, чому я навчилася в березні і чому я вчуся в армії: якщо в тебе є можливість їсти – треба їсти, якщо є можливість спати – треба спати, якщо є можливість купатися довго, як качечка – купайся довго, як качечка. «Я ПОЇХАЛА ДОДОМУ ПО ФОРМІ, І ПОКИ Я ДОЛАЛА ШЛЯХ, Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ЧОЛОВІКИ ВІД МЕНЕ ВІДВЕРТАЮТЬСЯ» — Я згадав, що нещодавно в тебе в соцмережах, та і зараз, певно, десь в сторіз миготить книга, де ти на обкладинці. Розкажи, що це, коли це і де це? — Ця книга була написана ще до моєї мобілізації. У березні минулого року мені написала упорядниця Орелі Броз, вона німкеня, що вона зараз намагається допомагати українським журналістам, і чи потрібна мені якась допомога. Вона випадково якось мене знайшла. І на той момент, я побачила це повідомлення вже пізніше, не в березні. Просто я побачила дату потім. Ми з нею сконтактувалися, і потім вона каже, що в неї є ідея зібрати книгу з листів українських жінок про те, як вони проживали оце повномасштабне вторгнення, як вони проживали війну. І тоді я написала історію про своє життя, свою історію про те, як я відчувала, проживала цей період після повномасштабного вторгнення і до моменту звільнення Чернігівщини. Один із моїх листів увійшов до цієї збірки. Там взагалі написали понад 38 українських жінок і жінки, які просто писали свої враження, це жінки з Америки, здається, там є американка, але я не буду казати точно. — Але ж на обкладинку потрапила саме ти! — Для мене це був подив! Але чомусь обрали мою фотографію. Мені фотографія моя не подобається, але я дуже рада, що там написано Чернігів. Для мене це внутрішня сатисфакція, що Чернігів знає світ, і знає про те, що відбувалося. — Є багато таких випадків, про це кажуть, що військові, коли з передової потрапляють до, умовно, тилової України, вони дуже яскраво виражаються, в них починаються внутрішні протиріччя, їх щось бісить. Зрозуміло що бісить. В тебе є такі відчуття, тебе щось бісить, коли ти приїжджаєш з передової? — Моє перше враження, коли я приїхала додому, то я просто кайфонула від того, що я вдома. Я була відсутня два місяці, але коли я приїхала, водночас ніби я і не їхала нікуди, а водночас ніби мене дуже довго не було. Але що мене здивувало, вийшло так, що я приїхала по формі і потім мені треба було знов поїхати, я не встигла перевдягнутись, бо треба було ще відео записати, всі ці подяки волонтерам і т. д. І я поїхала додому по формі, і поки я долала шлях від одного транспортного засобу до іншого, я зрозуміла, що чоловіки від мене відвертаються. Це мені прямо кинулося в очі, що ті декілька чоловіків, що я зустріла, вони просто відвернули голову в іншу сторону. — Їм соромно, що вони не там? — Я не знаю чому так відбувається. — Я чув таку думку від конкретної людини, конкретно про тебе, що коли він дивиться, йому соромно, що вона змогла, а він ні. — Не знаю, напевне. Я просто на це звернула увагу, тому що коли ти на Сході, там купа таких, як ти, тому що всі однаково вдягнені, і від тебе не відвертають погляд, тебе можуть з цікавості розглядати, дивитись з якого ти підрозділу, нічого такого, просто банальна цікавість. А тут мені це так кинулося в очі, я думаю, ну ОК. — Безтурботності є відчуття, чи в Чернігові вже після 19-го нема відчуття безтурботності? — Давай відверто, до 19-го ще доки я тут була, була безтурботність, люди почали жити тим життям, яким є можливість жити. Я не була тут після 19-го, я не знаю, як тут все змінилося, можливо людей поменшало на вулицях. Я вже й забула трошки, як воно було ДО. — В одному інтерв’ю з військовим, він сказав, що вийшов на Рокоссовського десь і дійшов кудись, і вже телефонує родичу, каже «забирай мене, бо я не можу тут іти, бо всі люди такі якісь веселі, безтурботні чоловіки». Не кидається в очі? — Просто кожна людина сприймає це по-своєму. Давай бути відвертими, що мене не було два місяці, а деякі хлопці не були вдома по рік, по півтора, і вони забувають взагалі, що таке може бути. І для них, зрозуміло, що це буде сприйматися, як щось інакше, щось незвичне. Зараз дуже багато говорять про те, що треба вже думати про те, як військові будуть повертатися. І так, це треба робити, це треба робити вже зараз, думати про те, що буде після перемоги, коли всі ці хлопці і дівчата повернуться додому! Мій знайомий, добрий друг був в АТО, і коли він повернувся, я одразу сказала, що я розумію, що я деякі питання тобі ставити не буду, я завжди готова тебе вислухати, якщо ти хочеш щось розповісти. Але взагалі я себе поводила з ним, як і зазвичай, я розуміла, що можливо є моменти, які будуть для нього складними. — Тобто це, можна сказати, твоя порада, якщо людина цивільна має діалог з військовим, який повернувся з бойових дій, то треба спочатку спитати, про що можна говорити. — Зараз, коли ти переозвучив цю мою пораду, я подумала про те, що у кожної людини є свій внутрішній такт і межа делікатності. Я звикла так спілкуватися, я не задаю некоректних питань, типу «А шо? А як? А скільки русні ти вбив?», щось таке. Я звикла такі питання не ставити, і можливо з моєї позиції все просто. З позиції іншої людини, яка звикла так запитувати, для неї буде щось складно. Я думаю зараз багато є можливостей для того, аби це питання вивчити і підготувати, це треба було вже раніше робити. Ясно, що всі ці люди повернуться героями, їх треба сприймати, як героїв, тому що це люди, які щось зробили. Якщо вони живі, якщо вони повернулися, то це люди, які принесли перемогу. І відповідно так само треба вшановувати пам'ять тих, хто вже не повернеться, вони теж принесли перемогу. Тому я не можу дати пораду, тому що я не психолог і не фахівець з цього питання. «МЕНЕ ДУЖЕ БІСИТЬ, КОЛИ ЛЮДИНА ПИШЕ «ДЯКУЄМО ЗСУ ЗА РАНОК», А ПОТІМ НАСТУПНА СТОРІЗ – ЯКАСЬ РОСІЙСЬКА ПОПСОВА ПІСЕНЬКА» — Там де ти проходиш службу і взагалі навколо тебе ще є випадки вати, або по типу «я вас туди не відправляв» чи якась така риторика. Кажуть, що місцеві жителі на Сході ще такі зустрічаються, залежить від географії певних населених пунктів. — Ти питаєш про Схід, так? З мого досвіду люди підходили і дякували мені. Було трошки ніяково, тому що я тільки приїхала і по факту нічого не зробила. Я була не одна, молоді люди стояли, а підходила жіночка і казала «ви молоді, ви не думайте про нас старих», «дякуємо за те, що ви робите». Я відчула такий момент, що я приїхала і треба говорити українською, і не скрізь реагують на це, іноді людина починає стушовуватись. Я колись у фейсбуці написала, що перше враження ніби ти направляєш на людину зброю. Але знову ж таки, це одиничний випадок, один мій досвід, який я сприйняла так, інтерпретувала так. Нам не казали, що нас туди не посилали і т. д., я цього не чула. Я знаю, що у мережі так пишуть, і повертаючись до питання про те, що бісить: знаєш, що мене дуже, вкрай аж вкурвлює, це коли в сторіз досі лунає російська музика. Мене це так бісить! Я колись навіть бачила рілс про будинок на Чорновола, сам розумієш, що там сталося. — Це про будинок на вулиці Чорновола? — Так. Я бачила рілс, де людина заходить в цей будинок, ходить, вся розруха ця показана, і це все під російську попсу. Там була жалісна така мелодія, і я думаю, це як? Це було як – ви спонсори цього, і я ставлю ще вашу пісню під цей відеоряд. Або, наприклад мене дуже бісить, коли людина пише «дякуємо ЗСУ за ранок» і т. д., а потім наступна сторіз і під цією сторіз знову якась російська попсова пісенька. Тут такий важливий момент: у нас в принципі можна слухати будь-яку музику, якщо ти в навушниках, але якщо ти транслюєш це із машини, якщо ти транслюєш це у соціальних мережах, то я вважаю, що це не норм. Це мене дуже злить. — Давай перейдемо на позитив щодо суспільства. Хоча тут теж дуже важлива твоя думка зсередини про підтримку, про волонтерство. Зараз волонтери в такому ж обсязі підтримують армію чи можливо, як кажуть, «люди стомилися»? -  Складно так узагальнювати. Я хочу подякувати Наталі Орловій, всім, хто їй допомагав там збирати нам на дрон, я дуже вдячна за те, що вона допомогла нам закрити рахунок на ремонт машини, один з багатьох. І до речі, коли вона висилала нам дрон, вона вислала ще пакунок з різними смаколиками, і там такі дрібнички, типу шампуні, гелі, такі побутові речі, шкарпеточки і все таке. І я коли це відкриваю, в мене такий дитячий якийсь захват, ніби я навчаюся, а мені мама з дому посилку прислала. От така згадка була. І це так приємно! Чесно кажучи, ми навіть не встигли сфоткатися з цією коробкою, тому що це все так розлетілося, і це приємно. Це відчуття того, що про тебе піклуються, що в тебе за спиною настільки надійний тил, тобі є куди повернутися, і люди про тебе думають. І скидали гроші люди, які напевно мене взагалі не знають, але я їм так вдячна! Вони вірять в наш підрозділ, вони вірять в мене. Я не можу навіть підібрати слів. Страшна ця фраза, але напевно так. В мене купа емоцій, і навіть будучи журналісткою, я не знаю, як їх висловити., але шалено вдячна всім, хто нас підтримав! — А дитячі малюнки як сприймаються військовими? — У нас в бліндажі були човники, які діти нам робили, вони там писали побажання. Дитячі малюнки завжди з нами. Їх хлопці забирають в окопи. — Це оберіг? — Це приємно. Для багатьох, особливо у кого є діти, вони розуміють, для чого вони це роблять. Ми коли бачимо дитячі малюнки, ми розуміємо, що робимо щось для того, щоб у нас було майбутнє, щоб у цих дітей було нормальне життя. «НІЧОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ПРОСТО ТАК, МИ ЗАРАЗ ЖИВЕМО В ЧАСИ, КОЛИ ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТРЕБА ВІДСТОЮВАТИ, ЗА ВОЛЮ І СВОБОДУ ТРЕБА БОРОТИСЯ» — Давай ще раз озвучимо, які основні потреби у військових від цивільних, в контексті волонтерства? — У кожного підрозділу по-своєму. Ідеальна схема це, коли є знайомий військовий, або підрозділ, з яким ви співпрацюєте, я маю на увазі волонтери співпрацюють, то вони питають: хлопці, що вам треба? Хлопці кажуть. Момент, з яким я стикнулася, у нас зараз активний збір на ремонт машин, і коли ми відкривали його, у мене була розмова з моїм побратимом, що «я не звик щось просити, мені не зручно». Але по факту машини – це чорні діри, хлопці вкидають туди всі свої гроші майже. Якщо машина ламається, тобі все одно треба виконати бойове завдання, тобі треба зробити все що завгодно для того, щоб її відремонтувати. Якщо машин ламається дві, то це вже проблема. Ми колись поверталися на базу і заглохли в лісі. Там треба було, щоб машина трохи охолола і потім ми поїхали далі. Добре, що це такого типу зупинка, така поломка, а якби вона взагалі стала? Там ситуація така, що приліт може бути в будь-який момент. Може не конкретно по тобі, бо там є багато різних точок, з яких ведеться наш вогонь, і відповідно може прилітати туди, а тебе просто зачепить, ти ж ніколи не знаєш, як воно буде. — Що ти відчула в той момент, коли стала в лісі, машина заглохла, і ти розумієш, що о-оу..? — Думаю, що зараз щось будемо вирішувати. — Знову конструктив. Паніки нема? — Так, а що панікувати? Який сенс паніки? Паніка – це найгірше, що може бути. Звичайно, я не стикалася з ситуаціями, з якими стикалися інші військовослужбовці, але я вважаю, що коли ти не панікуєш, в тебе більше шансів вижити. — Я думаю, що під час нашої сьогоднішньої великої розмови ми почули багато цитат, які треба викарбувати окремо «Цитати від Діни Вонг», бо дійсно це дуже прості такі рішення певних проблем. Хочеться почути ще одну головну цитату, коли перемога за твоїми відчуттями? — Коли ми її здобудемо. Знаєш, коли кажуть «от, скоріше б перемога, скоріше б перемога», тут головне: що ти робиш для того, щоб вона настала? Нічого не відбувається просто так, ми зараз живемо в часи, коли ти розумієш, що свою незалежність треба відстоювати, за волю і свободу треба боротися, що нормальне життя, таке нормальне звичайне життя треба повернути. І до цього треба докладати зусиль. Нажаль так сталося, що ми в таких обставинах, але в нас немає іншого вибору. — Все ж таки, ми йдемо до перемоги чи в Росії більше ресурсів, Росія більше і все, приреченість? — Цікава в тебе теза. Коли мене теж запитували про книжку, було питання про те, які шанси в України на перемогу і т. д. В мене власне тут одна коротка відповідь, що Україна переможе. Я іншого варіанту не розглядаю. Для мене в ідеалі, щоб Росія була законсервована, бажано, щоб вона взагалі розпалася і стала небоєздатною, недієздатною, щоб вона була підконтрольна. Зрозуміло, що коли ми переможемо, не факт, що це не повториться. Вони можуть накопичувати сили. — Як це було весь час. — Так, це весь час, це наша історія. І напевно, що місія наша, як України, це контролювати. Тому що так сталося, що вони наші сусіди, і це наша пряма загроза, і, як виявилося, ця загроза реальна. Тому для мене перемога – це коли Росія буде підконтрольна, розпадеться, коли всі держави, які хочуть, я сподіваюся, що вони хочуть здобути свою незалежність, право розвиватися тим вектором руху, яким люди, які там живуть, хотіли б розвиватися. — Це окрема така величезна тема. Ми періодично торкаємося її в інтерв’ю з тими людьми, які знають ситуацію в тих же Бурятіях і інших. Незрозуміло, чому вони зараз так поводяться. — Мені зрозуміло чому. Тому що потужність Росії у тому, що у них гарна пропаганда. Вона настільки вибудована ще з моменту імперії, Радянського союзу і досі там настільки промиваються мізки людям, що, напевно, в них ці мізки вимиваються геть, що вони без них живуть. — Я думаю, що ми певний час своєї історії теж мали нагоду на собі це відчути. — Але з іншого боку бачиш, ми все одно змогли цьому протистояти, бо мені здається в нас трошки інший менталітет, і попри все у нас все розвивалося всупереч Росії. Навіть якщо брати часи імперіалізму, якщо говорити про музику, в нас музика створювалася всупереч, це була потужна музика, так само і мистецтво, і якісь просвітницькі рухи, це все було всупереч. І це особливість нашого народу, мені здається. — Дякую тобі, Діно, за таку змістовну велику розмову! Чекаємо на твою книжку після перемоги. І хай це буде якомога скоріше! — Сподіваюся на це.   Спілкувався: Іван МатвєєвОператор: Павло Мельник Джерело: 0462.ua