Чернігів, місяць після оточення. Що згадують і чим живуть мешканці

Минув понад місяць відтоді, як російське військо відтіснили від Чернігова. У місті більше не чути сирен. Повітряні тривоги є, але система оповіщення перебита. Можливо тому люди, яким вдалося втридорога роздобути скло, не бояться лагодити вікна. Пише видання «Український тиждень». Жінка на клаптику руїни Валентина каже, таким був її перший спогад: Друга світова, їй два роки, вона у дворі родинного дому. Це двоповерховий довгий будинок на два ґанки між широких клумб. До будинку веде алея й широка піщана дорога. Дівчинка сидить у дворі й бачить літак. Можливо, подібне вона пізніше побачила у воєнних фільмах, але їй здалося, що літак знижувався. Далі — чорнота. Її дім у руїні, хтось тікає. Більше немає ні дому, ні батьків — лише дитячі будинки. У двадцять років Валентина отримала одноповерховий будинок при дорозі впритул до чернігівської військової частини, у якій працювала. Вона сама добудовувала кімнати. Для цього у відпустки й вихідні не вилазила із закордону — тягала великі сумки з речами на продаж. «Усе життя на сумках, чи б пак — сумки на мені». Її будинок тут добре знають. Жінка так любить клумби, що скопала й засадила квітами всю землю між тротуаром та дорогою. Люди, які виходять із тролейбусу, звертають увагу на її квіти. Вона старається саме для них. Її район почали обстрілювати в перші дні, щойно російські війська опинилися біля міста. Вранці 2 березня вона саме зварила суп і взялася смажити млинці. На хвилину вийшла до військового, який їв із банки холодну картоплю. Валентина запросила його поїсти гарячого, але він не мав часу. Жінка повернулася на кухню. Вона ще раз подивилася на вулицю і взялася знімати сковорідку, коли почувся удар. Дім хитнуло й він затріщав. Валентину щось вдарило по голові. У паніці вона провела рукою по обличчю — кров. Жінка кинулася до дверей. Їх вибило й вони застрягли в зруйнованому проході. Вона закричала: «Я тут! Я не можу вийти!». Її почули українські військові й взялися витягати через вікно. Тривав обстріл. Чоловіки взяли пенсіонерку під руки й побігли з нею до швидкої. Та саме забирала пораненого військового. Жінку посадили поруч і вона не вигадала нічого, окрім як узяти його за руку. Швидка підлетіла до найближчої райлікарні, але та вже була розбита. Вони кинулися в іншу. Валентину витягнули з дому, в чому вона була. У лікарні їй дали теплий светр. Вона ходить у ньому до сьогодні. Щось гостре розсікло Валентині щоку. Лікар, який її зашивав, помітив шрам на голові. Це шрам з того дня, коли літак вбив її батьків. Наступного ранку лікарняне авто збирало працівників на роботу. Водночас підвозили й пацієнтів. Водій помітив, що Валентина сидить у домашніх капцях, а на вулиці ще був мороз. Він вирішив везти її до самого будинку. — Де ваш дім? Валентина не одразу знайшла, що відповісти. Вона розплакалася: «А он той, якого немає». Купа цегли стала її домом. Деблокада Чернігів — здебільшого російськомовне місто, центр області, яка межує з Росією та Білоруссю. Звідси до Києва — щонайбільше дві години на авто з поміркованою швидкістю. У часи пандемії COVID-19 до міста переїздили навіть кияни. Місто мале, спокійне, доглянуте, з розвинутою інфраструктурою, свіжими ремонтами, дешевим житлом і постійним транспортом до столиці. Жити тут на київську зарплату — відчувати себе нестримно багатим. Однокімнатну квартиру можна орендувати за дві тисячі гривень. Тепер сто одна багатоповерхівка в Чернігові зруйнована вщерть. Ще пів тисячі пошкоджені вибухами та розривами снарядів. Загалом це тридцять сім тисяч квартир чернігівців. У місті мешкає близько 250 тисяч людей. Найбільше постраждала околиця. Російське військо оточило місто з усіх сторін і обстрілювало з довколишніх сіл, які окупували. Чи не найбільше постраждали головні в’їзди до Чернігова, де росіяни намагалися увійти. Вздовж такої дороги стояв і будинок Валентини. Всередині березня росіяни скинули бомбу на автомобільний міст, після чого Чернігів опинився у повній блокаді. У момент найважчих обстрілів у місті залишилося менше половини мешканців. Від обстрілів у Чернігові загинуло три з половиною сотні мирних мешканців. Ще більше людей померло від хвороб, браку їжі та догляду. Швидкі не могли дістатися у всі райони. Коли росіяни розбили комунікації, лікарям було все важче оперувати та виходжувати поранених і хворих. Втім, жодна лікарня роботу не припинила. Лікарі працювали в підвалах завдяки генераторам. Як і морг. Комунальники збивали труни з дощок, шукаючи допомоги серед місцевих тесль. Людей ховали на старому зачиненому кладовищі, тому що головний міський цвинтар безперестанку обстрілювали. Росіяни влучили навіть у церкву на кладовищі, де ховалися люди. Оля Палькова-Свірчевська волонтерить із початку війни на сході у 2014-му. Напередодні вона саме вирішила припинити. В Олі діабет і настав час подумати про себе та своїх рідних. У перші дні великого російського наступу вона продовжувала так думати. Аж поки не побачила із вікна, як тероборона копає окопи. Тоді вони з чоловіком узяли лопати й пішли на вулицю. Згодом вона, інші волонтери та влада поділили місто на сектори, щоб організовано доставляти воду та їжу. Нині, коли потреба в їжі не така критична, Оля з друзями повертаються до військового волонтерства. Не зупинялися й комунальні служби. Водопровід, газові труби комунальники ремонтували самі й під прикриттям військових. Декілька тижнів Чернігів жив без води, околиці — набагато довше. Питну воду розвозили комунальники, волонтери. У приватному секторі мешканці пустили людей до своїх колодязів. Технічну воду брали з двох міських річок. У річках також прали й милися. Коли йшли дощі, під будинками все було заставлено відрами та мисками. Багато хто й далі не забирає відер — про всяк випадок. На початку квітня, коли російські війська вибили, комунальники не могли сказати, коли впораються з розбитими насосними станціями, але нині вода повернулася у всі незруйновані будинки. Тепломережі ж пошкоджені настільки, що на повне відновлення можуть піти три роки. Комунальники в Чернігові нині сприймаються за таких же героїв, як мобілізований менеджер з Укрпошти, який збив літак над Черніговом, який бомбардував житлові райони в центрі. Нині про оточення й відсутність комунікацій нагадують саморобні туалети на вулиці та печі, складені нашвидкоруч із цегли. У таких люди готували їсти на цілі будинки. Для частини Чернігова — це й досі реальність. Міський голова все частіше звертається до центральної влади. Він пропонував скасувати на якийсь час плату за комунальні послуги, отримавши підтримку від держави. Або ж повернути громадський транспорт і зробити його безкоштовним, також скориставшись із держбюджету. Проте все це на рівні обговорень і його пропозицій. Чернігівці, які могли, однаково сплатили попередні комунальні. Громадського транспорту поки буде втричі менше — автопарки перевізників побиті. Нині Чернігів, доки транспорту немає, став веломістом. «Скоро відкриття» Лідія Кушнір закрила свій невеликий зоомагазин у перші дні, коли її район обстріляли, а вулиця перетворилася на лінію оборони. Залишки корму віднесла додому — у неї два дорослих та чотири маленьких спанієлі. Їжею для тварин жінка почала просто ділитися. А ще варити їсти для військових з її вулиці. Розвозити хліб та поранених. Разом зі своїми собаками вона допомагала шукати людей під завалами житлових будинків на вулиці Чорновола. Туди 3 березня росіяни скинули вісім некерованих ракет. Кількість жертв росла щогодинного — ввечері рятувальники сказали, що загинуло 47 людей. Кілька днів тому під завалами знайшли ще одну людину. Більшість загиблих просто стояли в черзі за їжею та ліками. Щойно росіян відбили від міста, рух зі столиці поновили через давно неремонтовану дорогу, звану в народі «старокиївською». Нею й поїхали перші вантажівки, завдяки яким почали знову відкриватися магазини й оживати бізнес. Ліда заносить до свого невеличкого магазину коробки, пачки з кормом, наповнювачі для котів. Люди вже чекають під магазинчиком. І без того маленьке приміщення виглядає порожнім, у порівнянні з тим, яким було до лютого. Ліда переживає, щоб сплатити оренду і знайти якісь собачі ласощі, які вона зазвичай дарує своїм постійним клієнтам. Нині такого небагато. Жінка планує повністю відновитися за кілька місяців. Вона одна з небагатьох, хто відкрився у довгому торговому ряду. Поруч із нею також запрацювала маленька кав’ярня. Її мали відкрити в березні, але через бойові дії табличка «скоро відкриття» провисіла до квітня. Сьогодні тут варять каву. Через сусідство, як і обіцяли, є знижка для людей із собаками. Малому бізнесу простіше відновитися, говорить Костянтин Іванов, президент Чернігівської торгово-промислової палати (ТПП). Маленький бізнес почав повертатися в перші ж дні. Уже за кілька днів після деблокади відкрилася перша кав’ярня. Скоро запрацювали СТО й перше кафе почало до кави випікати ще і хліб. Значна частина торгівлі в Чернігові працювала під обстрілами аж до зникнення електроенергії. Великі мережі магазинів водночас продовжували роботу на генераторах. Натомість майже всі великі підприємства зупинилися на час бойових дій, говорить Костянтин. За його словами, близько 90 % так чи інакше пошкоджені. Адже промзона традиційно розташовується на околиці, яку обстрілювали найбільше. ТПП уже побувала на двох десятках підприємств. Попри пошкодження, усі повертаються до роботи, хоч і не на повну потужність. «Хтось втратив сировину, хтось склади, хтось частину обладнання. Великий виробник туалетного паперу втратив основний виробничий майданчик і частину обладнання, але відновилися на меншому, вцілілому. Аграрії взагалі рухаються слідом за розмінувальниками — посівна йде». Були й окремі підприємства, які працювали, доки була електроенергія. Одне зі швейних перепрофілювалося на пошиття розгрузок для військових. Торгова марка консервів, яка мала сировину, припинила роботу лише 19 березня. «Економіка міста постраждала і продовжить страждати. Але нині працюють механізми дотацій від держави, які підтримають виробництва на якийсь час», — говорить Костянтин. Через те, що виробництва не працюють на повну, не всім людям вдалося повернутися на роботу. Робота часто вирішальний фактор — повертатися чи ні. До війни Анастасія С. працювала інженеркою-конструкторкою на великому чернігівському підприємстві, яке не хоче називати, аби не нашкодити іншим працівникам. Тиждень тому вони з мамою приїхали з евакуації до міста. Її мама повернулася на роботу на власне підприємство. З Анастасією ж робота призупинила договір. Для дівчини це означає залишатися без грошей. На її підприємство повернули лише 30% персоналу. «Я дуже хотіла лишитися. Тут мій дім, тут усі мої рідні. Але я муситиму поїхати шукати роботу за спеціальністю, щоби допомагати фінансово мамі та бабусі». Окуповані села У села під Черніговом росіяни почали заходити на початку березня. Окрім місцевих, там було й багато чернігівців, які 24 лютого вирішили, що за містом безпечніше. Це була помилка. Понад місяць приміські села провели в окупації. Чернігівське подружжя, яке просить не називати імен, приїхали в Іванівку до батьків. Росіяни увійшли до Іванівки 5 березня. Вони їхали центральною вулицею й розстрілювали хати. Центр горів три дні. Люди, які втратили будинки, переходили жити до інших. В одній хаті могло тіснитися до 20 людей. Багато померло від задухи й сердечних хвороб. Людей, розповідає подружжя, ховали у дворах. Виходити всі боялися. Декому доводилося просити дозволу у російських військових, щоби вийти у двір до туалету. У селі почали зникати чоловіки. Після того, як росіян вибили із села, декого, розповідають, знайшли мертвими. З отворами від куль у тілі. Люди ділилися їжею та ліками. Не милися, не перевдягалися. Селяни встигли вкрасти кількох свиней із ферми, перш ніж росіяни всіх свиней перестріляли. В інших селах російські військові так само розстрілювали худобу фермерів. Кілька вбитих свиней та засолене м’ясо відтермінували початок голоду в Іванівці. Усі речі, які хоч чимось нагадували військові, палили й закопували. Обшуки в будинках завжди були раптовими. «Нас витягали на вулицю без одягу в холод, ставили в шеренгу, до нас приставляли людину зі зброєю. У нас вдома знайшли військовий квиток мого брата. Його там у дворі завалили на землю, зв’язали й кудись потягли. Жінки з вулиці чотири години намагалися його відбити», — говорить жінка, ім’я просить не називати задля безпеки. Тут досі бояться повторної окупації. Нині в цих селах багатьом немає, де жити, немає роботи. Але люди говорять, що для того, щоби вони й далі лишалися, нині буде досить хоча би якось відновити житло. Нікуди йти Для молодих людей із Чернігова бажання повернутися залежить від того, чи вцілів їхній дім. Два райони міста цілком знищені. І якщо комусь є чим і що залатувати, то від будинків сотень сімей не лишилося нічого. Влада обіцяє поставити два модульних містечка. Але на них чекає більше людей, ніж буде місця. Тому молодші сім’ї виїжджають. Старші, особливо пенсіонери, не знають, як повернути все, що вони звели за життя. На модульні будинки чекає і Валентина, яка втратила дім із клумбами біля військової частини. Бойові дії вона пересиділа в друзів у селі, куди росіяни не дійшли. Кілька тижнів тому вона знову повернулася до зруйнованого дому й серед інших руїн зустріла сусідку. Та сказала, що в училищі неподалік є бомбосховище, де під час боїв тіснились разом триста людей. Нині в бомбосховищі залишаються з пів сотні людей, яким тепер немає, де жити. Вдень вони ходять до своїх будинків, намагаючись щось поремонтувати. Усіх їх об’єднує й те, що раз на кілька днів вони піднімаються на гору, щоби піти до адміністрацій та поліції й отримати якийсь папірець. Папірець, який дасть їм надію на повернення чи відбудову дому. І таких підвалів у Чернігові десятки. Це бомбосховище досі слугувало місцевим боксерам. Нині тут не тісно, а в кожного є ніби свій квадратик із ліжком із ковдр та пакетами з речами. На канатах рингу висять ковдри, одяг, простирадла. Люди, які живуть всередині рингу, завдяки цьому мають трохи більше приватності. У бомбосховищі життя вирує злагоджено. Є відповідальні за їжу, за приготування, доставку, є радіо, є старші й чергові. Валентина ще досі багато плаче. Вона тут новенька. Про ситцеві плаття, тюльпани, хризантеми й іншу зелень тепер вона повторює «любила». Усім її життям був власний дім. Тут, під землею, серед товстого бетону сховища, вона не знає, чи проживе довго без клаптика землі, який можна скопати від краю до краю. Источник: 0462.ua