Богдана Федун: «Перемога – це не лише вихід на кордони 91-го року»

Чернігівка Богдана Федун доволі довго жила та навчалася у Парижі. Разом з українською письменницею Іреною Карпою влаштовувала українські заходи. Працювала помічницею французької депутатки. Після повномасштабного вторгнення в Україну постійно перебувала в ефірі французького ТБ, де боролася з російською пропагандою. Зараз дівчина повернулася до України. Співпрацює з філософом та режисером Бернаром Анрі Леві та колишнім генсеком НАТО Андерсеном Расмуссеном. У цій великій розмові ми говоримо з Богданою про Францію і французів, про їх ставлення до України і до війни з Росією, про чернігівські політичні сварки, про наших людей і нашу Перемогу. — Богдана Федун. І знову ж таки, я не знаю, як одним словом тебе представити. Громадська діячка, амбасадорка України на французькому телебаченні, і багато-багато всього, про що, я сподіваюся, ти розкажеш сама. Привіт! — Привіт! — Останній раз ми спілкувалися в Парижі в Люксембурзькому саді. Ти тоді навчалася в Парижі, і ми спілкувалися про навчання українських студентів у Європі. Пройшло 5 років, контексти геть змінилися. Тож давай поговоримо. По-перше, ти вже не живеш у Франції? — Я вже не живу у Франції, і в мене було в перше в житті, я була така щаслива з лютого місяця і, напевне, по липень я була лише в Україні. Я була в Києві, я була в Краматорську, я була на півдні України під Миколаєвом, була у Львові. Тобто була лише в Україні. Це чудове відчуття – повернутися додому, правда. «НЕМАЄ НЕГАТИВУ, Є ПРОСТО ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ: ОК, ЦЕ ФАКАП, НУ І ЛАДНО – ПІШОВ ДАЛІ» — Давай трішечки згадаємо, чим ти займалася у Франції. Спочатку ти навчалася. На якій спеціальності? — Після закінчення Першої школи, я поїхала навчатися. Спочатку в мене були human studies – це література, історія, гуманітарні науки. Тобто, я вивчала французькою мовою філософію Ніцше, Арестотеля, Платона. Потім географія, французька література, історія. І саме географія і французька історія мені дали поштовх потім їхати вивчати право і політологію. Таким чином все моє життя закрутилося навколо цих тематик, і зараз я продовжую працювати за моєю спеціальністю. — Ти у Франції не асимілювалася, не стала парижанкою. Хоча, в принципі, ти могла би нею стати. Ти займалась просуванням української культури ще до повномасштабного вторгнення. Ви приятелюєте з письменницею Іреною Карпою, так? — Так. Парадоксально, але в 2014 і десь по 2017 рік, в мене з оточення було 90 % французів. Тобто, я асимілювалася прекрасно, я співаю французький шансон, я знаю усі їх правила від аристократичних сімей, яким чином треба поводитися за столом. З Іреною Карпою ми познайомилися, коли я прийшла в культурний центр, там де вона була першим секретарем в Посольстві України у Франції, відповідальна за культуру і культурні івенти, які навколо України відбувалися. Я просто прийшла і сказала: «Ірено, я знаю, що треба допомога, я хочу якось допомогти». І вона почала мене включати в різноманітні проекти: то перекладати, то щось організовувати, то комусь писати. І воно якось закрутилося, і ми дружимо вже 6 років. Це моя подружка. — І також згодом у Франції ти пішла до політичних кіл, можна сказати, ти була помічником депутата, так? — Так. Така от місія кожної людини, яка вивчає політологію і себе поважає, піти стажуватися помічником депутата. І я поставила собі таку ціль, я подивилася, хто чим займається, і знайшла людину українського походження, з Одеси. Вона єдина українка, яка була у Французькому парламенті, її звали Валерія Фор-Мунтян. На одному з івентів я підійшла до неї і кажу: «Я хочу у Вас постажуватись. Яким чином це можна зробити?». Вона каже, ну надсилай. — Ти сама підходиш до людини і кажеш «Так, давай!». І це працює? — Так. В будь-якій сфері, в будь-якій професії, якщо ти сам не будеш цікавитися чимось… Ну, нас 4 мільярди, хто буде знати, якщо ти сам себе якось не зацікавиш, яка саме тематика тебе цікавить? — І це може бути такий меседж для всіх молодих людей, які нас дивляться, що треба заявляти про себе. — На останньому семінарі нам розповіли, що у людини за день є 60 тис. негативних думок – це дуже багато! Особливо у жінок. Ми починаємо казати «в мене не вийде», «це так не спрацює», «це не може бути таким чином». Я себе ловлю на цих думках, і якось їх вивітрюю з голови, намагаюся. Насправді це дуже важливо, це є частиною самоконтролю. Треба давати собі шанс! Кожний твій досвід є твоїм життєвим шляхом, тобто немає негативу, є просто життєвий шлях. Ок, це факап, ну і ладно, пішов далі. «ФРАНЦУЗИ КАЗАЛИ, ЩО МИ НЕ ПРОСТОЇМО БІЛЬШ, НІЖ 4 ДНІ» — На той момент: є дівчина Богдана Федун, яка вже вивчилась у Парижі і асимілювалася до суспільства, має роботу непогану, широке поле діяльності, і починається повномасштабне вторгненя Російської Федерації. В Чернігові родина… Як в твоєму житті цей момент настав? Що сталося в той момент? — 6-та година ранку. Мені телефонують – почалося. А що я можу зробити? А я нічого не можу зробити. Яким чином? Логістику забезпечити? Так. Три місяці майже безкінечні, які позривали маски з усіх, тому що в момент, коли прилетіла ракета в готель «Україна» і зник зв'язок з усіма, ти не розумієш, що робити, паніка. То вже ти розумієш, хто тебе підтримує, а хто ні, хто поруч, і хто ні. Дуже багато всього. Я не пам’ятаю, насправді, що відбувалося в той момент. — А що відбувалося у французькому суспільстві, яка була позиція, які думки тоді були? Що казали французи? — Що ми не простоїмо більш ніж 4 дні. А потім це змінилося на один тиждень, а потім це змінилося на два тижні. Тобто нам давали якийсь термін. У них оця пропаганда з Радянського союзу. І до речі, західне суспільство, хто військові, приймали рішення по створенню міжнародних інституцій, вони боялися саме того, що громадськість буде думати, що вони не зможуть протидіяти Росії. Тобто те, що Україна зараз робить – вона протидіє цій «педарації», яка в очах західного суспільства непереможна. Ми багато чого робили. Так як моя депутатка була головою групи дружби «Франція-Україна», то за нами були і евакуація, і прийняття біженців, і ухвалення потрібних рішень в парламенті, і комунікація, і гуманітарна допомога. Вже після того, як моя мама після 7 годин дороги Чернігів-Київ через поля змогла виїхати, вона приїхала до мене. І в травні місяці мій друг француз говорить: я буду їхати в Україну, я кажу: я з тобою. — Чекай, це ми вже перескочили. Ми знаємо, що у Франції, у Парижі дуже багато багато росіян, там дуже велике російське лобі, там ще, напевно, з тих хвиль еміграції біло-гвардійської. Так, можливо, деякі з них ліберальні. Та що казати, посеред Парижу біля Олександрівського мосту стоїть православний храм величезний. Наскільки важко було там доносити якусь позицію, чи вдалося донести французам якусь позицію про Україну? — До 24 лютого було важко донести свою позицію. Та її просто не слухали. «Та ладно, що ти! Все буде добре, нічого не станеться!» А після того вони ж змінили абсолютно свій підхід. Тому що все починається від аналітики, що відбувається серед суспільства. І після повномасштабного вторгнення мене запросили на телебачення. Кажуть, можеш прокоментувати? І з 28 лютого я почала 4 чи 5 разів на тиждень по три-чотири години на різних каналах робити ефіри. — Тут і розкривається термін «амбасадорка України у французькому медіа»? — Так, я намагалася боротися з російськими інформаційними установками. З тим, що якісь військові генерали, які останнього разу були в Україні до розвалу Радянського союзу або в 2000-х, розказували, що це братські народи, про якихось філософів, які написали книжки, і все їхнє життя було призначене для того, щоб розказувати "Росія — велика країна". Треба було оце все присікати, це дуже багато енергії, багато ресурсів, тому що тобі треба контролювати себе, тому що це західне суспільство, воно не буде реагувати на твою овер-емоційність і на якусь недипломатичність. — Тобто, сказати там в ефірі "руській корабль, іди на…" – не катить? — Ні, там вже потрібна аргументованість, за що я вдячна своєму хрещеному Сергію Леп'явко, і за освіту, яку мені дала мама, тому що це все ми проговорювали в родині. Що прабабуся та прадідусь мали книжки на полиці, які були заборонені, і вони просили у мами, щоб вони ховали книжки, які проукраїнські. Ми все одно спілкувалися українською мовою завжди в родині. Тому це все далося в знаки. Плюс, знаючи, що твій хрещений з першого дня пішов воювати, твій один троюрідний брат з 2014 року воює, і він пішов одразу воювати. Інший брат воює також з 2014-го, і ще члени родини, воно дає тобі сили і розуміння, що ти робиш, і на чиєму боці правда. Все було якби на картинці, скажемо так. — У Франції багато так званих «хороших руських», які типу «нас це не цікавить», «Путін поганий» і т. д. — Воно в них викривається все одно. Ти не можеш ніяким чином триста років історії зняти, це неможливо, це всередині їхнього нутра. Російська пропаганда, російські ліберали, це також набирає обертів у французькому суспільстві, які підтримуються білими руськими, які ж «проти війни». Але вони не сприймаються українським суспільством, і слава Богу! Але вони намагаються свої наративи просувати. — Ти відчула, що вдалося щось змінити? Бо на прикладі того ж Макрона, він спочатку телефонував Путіну, а потім все ж таки змінив свої вектори, і начебто вони підтримують Україну. Так само твоя робота на цих ефірах принесла якісь плоди? — Зважаючи на інтенсивність певних дискусій, які ми мали на підтримку суспільства, на кількість повідомлень, які я отримувала і до цих пір отримую, так, воно змінило сприйняття. Я вважала, що я свою роль зіграла, тому що я була спокійною людиною, яка знала, за що вона топить, яка пояснює цим всім в обличчя коректно «ні, чувак, це все не так!». Воно змінило, зробило свій вклад. Змінюватися воно буде, як завжди, з еліт, коли вони будуть розуміти. Оце от сталося з Макроном. У французькому суспільстві, особливо серед президентів є оця «традиція», що треба розмовляти з російським президентом. В них є така традиція, що діалог треба зберігати. І після того, як неодноразово ці розмови зводилися на «0», вже почало доходити до Макрона, що з терористами перемовин не ведуть. Він навіть всередині його політичного кола піддавався критиці, тому що, якщо ти сьогодні розмовляєш з російським президентом, ти будеш розмовляти з Алькаїдою. Тобто ти даєш легітимність автократичним державам і терористичним державам. Це не є ОК, якщо ти президент Франції, такої демократичної і ліберальної країни. Це взагалі не Ок. «МОВА, ХОЧА Б В ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ, МАЄ ВЕЛИКЕ ЗНАЧЕННЯ – ЯК Я МОЖУ ПОЯСНИТИ ФРАНЦУЗУ, ЯКИЙ ПИТАЄ, А ЧОГО ВИ СПІЛКУЄТЕСЯ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ?» — Добре, політикум зрозуміло, журналістське коло зрозуміло. А просто суспільство? Змодулюймо ситуацію: громадянин, або скоріше громадянка України зараз в Парижі дістала український прапор на вулиці. Простий француз, який підійде, що він скаже? — Ми з вами! On vous support! On vous suiter! Вони згуртувалися. Перше, що я зробила 24 лютого, я обдзвонила своїх українських подруг, вони зібралися всі в мене. Я розуміла, що дуже важливо бути разом, тому що це стрес. А гуртом і батька добре бить. Згодом вже і мітинги були організовані, всі ми ходили під російське посольство. Все це продовжується до сих пір, і це не може не радувати. Так, є моменти, коли набагато менше людей, але все одно підтримка існує і вона продовжується. І якщо ми зараз про мовне питання згадаємо, це також важливо. Як я можу пояснити французу, який питає, а чого ви спілкуєтеся російською мовою? Я не знаю, що йому відповісти, я кажу, я не спілкуюся російською мовою, але багато хто в Україні спілкується російською мовою. Мова, хоча б в публічному просторі має велике значення! Хоча б, тому що я, коли йду по вулицях Парижа, мені не хочеться комусь врізати реально, за те, що він спілкується російською. — Ти вирішила зараз покинути Францію? Чому? Там же підтримують, там багато роботи, там треба продовжувати працювати. — Я вирішила покинути Францію – і це було прекрасне рішення! Тому що я вважаю, що моя місія там закінчена. Поки що. Тому що я зробила все, що я хотіла там зробити, що було в моєму уявленні. Я попрацювала в парламенті, я була в одній із країн, там, де російська пропаганда дуже сильно діє і досі, я зробила свій вклад. Але з України їде дуже багато молодих талановитих людей. Немає людей, які можуть запустити важливі дуже процеси, які знають як це відбувається в міжнародному, європейському суспільстві. Я вважаю, що тут робити зміни зсередини зараз набагато важливіше ніж бути там і доводити якимось дядькам і тітонькам, яким чином треба думати. Ні, треба формувати думку тут, треба працювати з суспільством тут, із процесами, які відбуваються всередині країни. — Чим ти стала займатись, коли повернулася сюди. Почнемо з того, що ти певно допомагала комунікувати чернігівським органам влади з французькими делегаціями, бо відомий факт, що французи хочуть підтримувати Україну і зокрема Чернігівщину. — Саме так. Коли був такий розподіл на регіони, яка країна буде допомагати і сприяти відбудові, після звільнення певних територій, саме Чернігівщина була обрана Францією. І регіон Іль-де-Франс (Париж і периферія) із головою Валері Пекресс сприяли тому, щоб відбудувати Чернігівщину. Посольство також неодноразово підтримувало і досі підтримує контакти з міською владою і з обласною владою. З самого початку було важливо встановити цей контакт і якось сприяти комунікації. — Тобто ти займалася саме тим, що наводила ці комунікації між адміністрацією і французами? — Саме так. Я сподіваюся, вони були продуктивні. «ТАМ ВСІ МАСКИ ЗРИВАЮТЬСЯ, КОЛИ ТИ СПІЛКУЄШСЯ З ЦИМИ ЛЮДЬМИ, З ЦИВІЛЬНИМИ, З ВІЙСЬКОВИМИ, ТИ РОЗУМІЄШ, ЧИМ ВОНИ ЖИВУТЬ» — Хто такий Бернар-Анрі Леві, і що ви робите разом з ним? — Це французький філософ, який підтримує Україну з 2014 року. Якщо ви загуглите, ви побачите його відомий спіч, який він зробив на Майдані на підтримку Українського суспільства. Неодноразово він з 2014 року їздив на лінію зіткнення, на лінію фронту. Його діяльність висвітлювати події в Україні на міжнародній арені і так само згуртовувати однодумців навколо себе для того, щоб підтримувати Україну. Він дуже багато допомагає армії – це факт. На мені була вся комунікація з військовими підрозділами, з тими, хто нам давав дозвіл, з міністерствами. — Куди ви їздили, по бойових позиціях чи по зруйнованих містах? — В рамках створення його фільму ми їздили на звільнені території Харківщини, це вже другий фільм, який він робив і випустив в лютому цього року. Ми були в Херсоні через 4 дні після його звільнення, ми відчули ще цю ейфорію, радість людей, які були мега-щирі від того, що їх нарешті звільнили від Росії. Ми були на Російських позиціях в Чорнобаївці, ми були в Куп’янську, ми були в Лимані, ми об’їздили все. Це такий досвід. Зараз мене багато хто питає, навіщо ти туди їздиш? Як не їздити, там всі маски зриваються, коли ти спілкуєшся з цими людьми, з цивільними, з військовими, ти розумієш, чим вони живуть. Нам жити з цими людьми, з цими двома-трьома мільйонами, які будуть брати участь в бойових діях. Ми маємо знати, як з ними спілкуватися, як їх підтримати, що казати, що не казати, як себе поводити в певних ситуаціях. Це наша відповідальність, тому що вони зараз там віддаються, платять страшну ціну, а ми маємо підготувати їм тил надійний. — Результатом цих поїздок став фільм, так? Взагалі, фільми європейських режисерів, наших документалістів, вони мають значення, несуть якусь місію для Європи, для світу? — О, так! Я раніше була впевнена, що потрібно публікувати інформацію і одразу. Але в тому, що зараз відбувається інформації надзвичайно багато, і ми всі бачили, як росіяни намагалися продвинути оці їх пропагандистські фільми про Маріуполь. І ми розуміємо, що такого буде ще багато, тому нам дуже важливо готувати, збирати правду, якісний продукт, і його потім презентувати, обробляти і з цією інформацією працювати. Шон Пенн приїжзжає регулярно, купа інших різноманітних режисерів і акторів. Це все наша культура, наша пропаганда в гарному сенсі. — Це меседж, який ми маємо донести світу в противагу цій російській машині пропаганди, в яку вкладаються тони грошей. Вони там роблять цей фільм про Бучу англомовний, типу «правду» розповісти. Ми маємо щось протиставити. — І ніхто крім нас цього не зробить. І нам не потрібні спецефекти, тому що у нас, нажаль, бери і знімай. «УКРАЇНА БУДЕ В НАТО, ЯКЩО НА ЦЕ БУДЕ ПОЛІТИЧНА ВОЛЯ, А ЯК МИ ЗНАЄМО, ПОЛІТИЧНУ ВОЛЮ МОЖНА ЗМІНИТИ, ТОМУ ВСЕ В НАШИХ РУКАХ» — З Андерсом Расмуссеном у вас є співпраця. Як так сталося, і що ви робите з колишнім генсеком НАТО? — Ой, я така щаслива, що я зараз з ними працюю, ти навіть собі не уявляєш! Це сталося насправді у вересні минулого року. У мене було чотири співбесіди, я вже не могла просто! Але все було успішно, і мене взяли в команду колишнього генерального секретаря НАТО, прем’єр-міністра Данії, кар’єра якого є насправді натхненням для багатьох політичних ліберальних діячів. Він економіст, який має бачення, яким чином цей світ має функціонувати. Після закінчення його каденції генерального секретаря НАТО, він створив свою компанію, яка з 2016 року співпрацювала з Україною в різних проектах, включаючи протидію дезінформації. І документ, який був презентований на Вільнюському саміті, я гордо можу сказати, що це моя команда, які працювали все літо над гарантіями безпеки. Це 10 пунктів, яким чином Україна має функціонувати щоб мати змогу в майбутньому протидіяти будь-якій агресії, яка може статися. — Україна буде в НАТО? — Україна буде в НАТО, якщо на це буде політична воля. А як ми знаємо, політичну волю можна змінити, тому все в наших руках. — Участь України в НАТО – це вже гарантія неповторення цих сценаріїв з боку Росії? — Я не можу цього коментувати, я не знаю. — А відчуття чисто людське? — Я вважаю, що нам треба щось нове. Це моя особиста думка. Нам треба все-таки включати інші держави, які на момент створення НАТО не мали такого розвитку, який вони мають зараз, і такого геополітичного значення. Тому нам потрібно думати над чимось новим, стійким, але з точки зору чи НАТО є протидією Росії – так, це досі червоний прапор для них. — Хоча в часи Єльцина, здається, або в перші часи Путіна були такі наративи, що Росія теж буде приєднуватись до НАТО, але то було певно давно і неправда. — З історичної точки зору це все було закамуфльоване продовження пацифікації Заходу, який думав, що не зможе протидіяти Росії. Просто ця пропаганда, яка використовувалася в Радянському союзі, вона продовжила своє використання і в Росії, і ця димова завіса, яка затьмарювала очі різних західних політичних лідерів, вона призвела зараз до таких наслідків. — Тобто, простими словами можна сказати, що вони не намагалися стати нормальними, а прикидалися для того, щоб відродити «совок». — Так. — Повертаючись до міжнародної спільноти, на твою думку, які головні меседжі Україна має давати світу? — Зброя. Дайте нам зброю для перемоги. Західний світ не допустить того, що Росія виграє, це факт. Але для того, щоб у України було майбутнє, треба вже готуватися зараз по всьому: енергетика, відбудова. І добре, що ми не одні, в нас дуже багато міжнародних партнерів, які вже працюють в цьому напрямку. Але майбутнє в України є! Нещодавно Тімоті Снайдер, який володіє такою прекрасною українською мовою, зробив класне інтерв’ю, в якому він розповідає про те саме, що Україна зараз бореться за фундаментальні цінності цивілізованого людства. «ДЛЯ МЕНЕ ПЕРЕМОГА НЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ ПРОСТО ВИХОДОМ НА КОРДОНИ 1991 РОКУ, ПЕРЕМОГА – ЦЕ ВІДБУДОВА, ЦЕ ЗНИЩЕННЯ КОРУПЦІЇ, ВКЛЮЧНО З НИЗЬКИМИ ШАРАМИ» — Повертаємося на чернігівську землю. Чернігів: погляд з боку. Ти була в Європі, як тобі взагалі Чернігів, ситуація тут, і зокрема ці політичні моменти, які зараз відбуваються? — Чернігів – це для мене дім, я не можу об’єктивно аналізувати. — Ти не можеш дивитися збоку французькими очима? — Ні. — Ок, тоді конкретно, ця ситуація в чернігівському політикумі. Вочевидь, це ненормально під час війни? Як на це дивляться європейці? — Це смішно абсолютно. Це дуже негативно впливає на наш імідж перш за все. Чуваки, у вас війна, а ви тут вирішуєте свої особисті справи? Що це взагалі? Якщо люди думають, що як раніше цього ніхто не помічає, це неправда. Зараз все прозоро, будь-які конфлікти – вони всі помітні. Я не знаю, що відбувається всередині, за цими кімнатами таємними, мене це просто не цікавить, але зовні це негативно виглядає. Це негативно впливає на наш імідж, як країни, яка об’єднана заради підтримки тих, хто віддає своє життя. — Плануєш повернутися до Європи, до Франції? — Наразі ні, немає бажання. — В Україні яким бачиш своє майбутнє? В політику не хочеш? Чим плануєш займатись далі? — Ні. Зараз не на часі. Я планую реалізувати всі свої цілі, які в мене в голові щодо тієї посади, яку я зараз займаю. В нас дуже круті зараз проекти, про які я не можу говорити. Але ви скоро побачите їх, і це реально круто. Я дуже щаслива, що «we can change the world»! Я б хотіла реалізувати все це, тому що це не є спринт, це марафон. У мене тут родина, я хочу мати можливість всіх бачити, хоча ми зараз рідко бачимося саме з моїми братами, зрозуміло з яких причин, але вони моє натхнення, я б навіть так сказала. — Так як ми підійшли до цього питання, наприкінці якраз хотів про людське. Як ти переключаєшся, чим ти захоплюєшся, хобі якісь, звідки ти енергію черпаєш? — З людей. Мене вони дуже надихають. Людська енергетика, така от щирість, вона потужні батарейки дає, це мій акумулятор. Мені кажуть – ти божевільна. Але побачиш цих людей, які як бджілочки працюють, то відчуваєш себе також цією бджілочкою, яка працює в своєму вулику, для того, щоб робити його ще більш красивим, це дуже круто. А так, я малюю, на фортепіано граю. Я перетягнула своє фортепіано, і це була найкраща ідея просто! Квіти я не вирощую, на город також не ходжу, але бачитися з людьми і якась творчість – це надає енергію. — По відчуттях, скоро перемога? — Ну, а що таке перемога? От що для тебе перемога? — Це глобальне питання, це не лише, щоб вони відійшли. Але це я тебе запитав! — Для мене перемога не закінчиться просто виходом на кордони 1991 року. Перемога – це відбудова, це знищення корупції, включно з цими низькими шарами. Це дуже важливий складник, але для того, щоб цього не будо, треба систему також змінити, треба закони перероблювати, треба налаштувати свій оборонно-промисловий комплекс. В нас масштабний потенціал, вся зброя, яка зараз випробовується в Україні, вона має також і свої недоліки, які треба вирішувати. І Українські інженери, і військові зараз є таким вкладом надзвичайним для майбутнього розуміння, як себе захищати. Тобто оце все для мене є перемога. Щоб ці ветерани не стояли в черзі без ноги, з якимись осколковими пораненнями тебе виписали і довідки не робили. Це використання часу з якоюсь метою, робити речі для суспільства, оце от і є перемога для мене. Це величезна робота! — Це глобальна штука, але здається, що після війни ми не будемо такі, як раніше. — Ми вже не такі, як раніше. — Не може ж стати так, що все, перемогли і повернулися в цей світ з корупцією, «ватою», і іншими речами? — Ми зараз бачимо, що люди не толерують взагалі те, що відбувається. І це добре. Система «Прозоро» існує з 2016 чи 17-го року, ми лише зараз дивимось, які там публічні закупівлі і нам це не ОК. Хоча раніше ми на це не звертали увагу. Зараз ми платимо дуже велику ціну, щоб так просто повернутися в те, що було раніше. Для мене це зрада. — Дуже така філософська у нас з тобою розмова. Дякую тобі за те, що ти займаєшся тим, що ведеш в майбутнє людей навколо себе. Бажаю втілення всіх проектів, бажаю, щоб швидше всі люди, з якими ти комунікуєш зрозуміли, що відбувається в Україні і разом прийшли до якогось позитивного майбутнього. — Дякую тобі за запрошення. Сподіваюся, що в нас ще буде таке інтерв’ю. — В Люксембурзькому саду! Спілкувався: Іван МатвєєвОператор: Павло Мельник Джерело: 0462.ua