Армієць ЗСУ Вадим Бурей про Білогорівку та як втратив обидві ноги під час ворожого обстрілу

Старший водій БРДМ розповів, що передчуття було ще раніше Про те, як втратив обидві ноги під час ворожого обстрілу розповів старший водій БРДМ розвідвзводу 16-го батальйону 58-ї бригади Вадим Бурей в етері проєкту "Хто з Мірошниченко" на "5 каналі". Згадаймо цей вересень і той трагічний момент, коли ви залишилися без ніг.. Ну скажемо так, він не був сильно трагічний. Ну можливо. Він просто повчальний, як для мене. Це було 17 вересня. Був вечір, десь 23 година. Якраз тільки помився в такій холодній воді, що аж зашквар був. Тільки я мав вкладатися, заходить наш комбат і каже: "Васильович є така проблема, наш течік броньований, який їхав за трьохсотими, попав у вирву і завис. Потрібно його або витягнути, або поїхати забрати трьохсотих". У мене ж таке відчуття сильне до поранених або до полеглих, що я поліз би навіть і до "вагнерівців" у спальню, щоб забрати своїх. І я кажу, не питання. А комбат каже: "от є БМП-1 і є мотолига, вибирай". Там мехвод відмовляється їхати, і там відмовляється мехвод їхати, бо там літає. Тоді я кажу, давайте я беру свого тараканчика. Він тільки місяць як відремонтований, ми його витягли з-під Лисичанська в Дніпро, з Дніпра на Харків. Купа грошей, купа ремонтів. Ну ми одягаємось із Толіком, сідаємо їхати. Проїжджаємо поворот на Зайцеве, поворот Іван-города. У вас не було ніяких передчуттів, що щось станеться? Передчуття було ще раніше. Я знав, що 5-та ротація для мене у Бахмуті так чи інакше буде кінцева. Це я вже розумів. Я бачив все менше і менше знайомих облич і була впевненість, що ось воно буде щось не так. Але не в цей день. Ми їхали спокійно, тихенько, ями, місяць. Ми з Толіком дивимось на дорогу. Ямки об'їжджаємо. І … страшенної сили удар. І це причому ми їхали 30-40 кілометрів на годину. Удар такий, наче я на швидкості за 100 у блок бетонний. Толік мене за плече смикає і каже: "ти як? Ми що кудись вдарились?". Кажу, ні. Дорога чиста, це щось не те. Руль уперся у стелю машини і мене там до броніка придавило сидінням. Я не міг поворухнутися і права нога боліла. Він помацав і чую крик: "Васильович ноги немає, що робить?". Я кажу…х….з тією ногою. Він переходить на другу сторону, відкриває двері і кричить: "тут теж майже таке саме обірване". А ви не відчували нічого? Ні, абсолютно. Болю ніякого не було. Він перетягнув мені другу ногу. Відтягнув від машини. Я попросив зарядити автомат. Пістолет поклав на бронік. Я вже зрозумів тоді, що якщо нас дістали у такій місцині, то вони гарно навчені і вони не далеко. Толік мене лишає і пішов. Скільки годин ви чекали на допомогу? Не знаю. Десь годину-півтори. Вас знайшли потім із гранатою в руці.. Я розумів, якщо потраплю в полон ніхто лікувати мене не буде. І це було б просто тіло їм для втіх, щоб позабавити своє збочене самолюбство, погратися з ножечком. І я цього не хотів. Єдине, на що у мене не вистачило сили, це провернути чеку.. А що це історія про "ноги "вагнерівців"? Я дістав цим лікарів Мечнікова. Вони мені кажуть – операція. Що будете робити, питаю. Вони там щось пояснюють, тут укоротимо, треба кістку, вони відломані.. Я кажу: "Бог ти мій, я скільки навоювався. Скажу хлопцям, вони притягнуть ноги "вагнерівців" чи того бурята".. А лікар питає: "і що, ми будем тобі шити волохаті ноги, вонючі.. Нічого, поставиш протези, гарні і красиві. І вони будуть гламурні". Ну якщо гламурні, то добре, кажу. Пофарбую у "фіолетове", як моя донька каже. У вас троє дітей? Синові 23 роки, Олесикові, він також воює. Макарушці 15 років, він дивиться за 5-річною Марійкою. Так що у мене родинне щастя вдалося. Продовжувачі роду є. Маленька донька, як все поламає також є. Будинок я збудував, садок посадив. От їй потрібно розвалити будинок, викорчувати дерева і насолити батьку на старості. А правда, що підете воювати, коли вам поставлять протези? Так. Це правда. Я телефонував і комбату своєму і начальнику штабу. Я хотів почути від них лише одне – так, ми згодні. Я розумію, що мене наша комісія, скаже, ви не готові чи не потрібні. Це наша держава, це її правила. Але кожні правила ми обходимо, тому як тільки поставлять мені протези, я нормально навчуся ходити, навіть з ковінькою, хоч трошечки і я зразу найду свій батальйон. Не гоже батькові сидіти дома, коли його син воює. Це поганий приклад. А якщо мій син дивиться, що його батько не відсиджується вдома в кабінеті, то я думаю він візьме з мене приклад. На початок повномасштабного вторгнення рф ви де перебували? 24 лютого ми були у Чернігові і коли почули про вторгнення (ред. – рф), то перші мої дії були, забезпечити родину продуктами, закупити їх. І об 11 годині для мене вже почалася моя особиста війна. При переїзді на мікрорайон велика самохідна гаубиця при повороті загубила гуслю і вона розкотилася. Солдатики стоять кліпають очима. Питаю: "ви куди?". Вони кажуть: "на Репки". І я під'їжджаю, намотую трос, підтягуємо гуслю.. Зробили. Потім я дружині спакував машину і кажу: "якщо що виїжджай на Київ". 25 лютого я прийшов у військкомат. На картонному папірці написали, що я здоровий. І 25-го я попав уже до "виговців". 26-го вже побув під літаками, під градами, під чим ми тільки не були.. А що на початках було найстрашніше. Питаю, бо про вас говорили як про людину, яка їде туди, куди ніхто не їде. Яка історія була найстрашніша? Не бояться тільки дурні. Або убогі. Я наче не дурний і не убогий, я все життя працював і я не боюсь. Але ж ви могли просто возити продукти.. Дружина так і думала. Я сказав, що я працюю на кухні і вожу хліб.. Я не пам'ятаю, хто сказав: "у нас страх виходить тільки від одного – страх померти". Якщо ти приймаєш невідворотне, що ти можеш померти, страх іде. І воно реально так. Багато разів стикався з такими людьми, які казали, що бояться. Чого ти боїшся, питаю? Я боюся, що уб'ють.. Но то коли уб'ють, то тобі буде вже байдуже, то чого ти боїшся. І я для себе чітко усвідомив, можливо я не приїду, можливо навіть не привезуть, можливо навіть не буде й останочків.., але це війна. Це я так чітко усвідомив, що увесь проміжок, де я воював, де я їздив, у мене була впевненість і інтуїція, що нічого не буде. А ось уже в Бахмуті, відчув що буде. Неприємний момент, це щоб мене не забрали, щоб лишився посеред поля – оце неприємний момент. Навіть, якщо ти не стріляв, навіть якщо не встиг нічого зробити для держави і загинув, ти достоїн того, щоб тебе повернули додому батькам. І тато, і мама прийшли б на могилку. Оце певно я так переживав. І переживав за батьків, бо вони (ред. – були) в окупації під Куп'янськом. І там так дивно було, але то ми розберемося, хто забороняв діду-бабі з двору виходити, хто доніс, що ми служимо. То дід із бабою там просиділи. Ну то, мабуть, хтось із місцевих… Таких випадків багато. Ви не повірите, але людей, яких ти вважав своїми товаришами, вони як ото Юда, продалися. За пару пакетів рису з росії… Розкажіть про Білогорівку.. там було дуже небезпечно, просто пекло.. Кожен малює свою картину. Насправді було цікаво. Насиченість подій. Тут командир батальйону, тут командир бригади, тут вище керівництво… і ти розумієш, що сиплеться команда одна, друга, третя. Ти по заводу літаєш, збираєш усіх. І потім коли вже приїжджаєш увечері, шукаєш спальник і байдуже мені ті обстріли. І тут кличе комбат Володимир Логуш і тихенько питає: "Чи зможете забрати командира РВП Олексія і Сергія Кудінова?". У нас же тоді не було планшетів. Дивишся карту і по ній орієнтуєшся… І він мені показує точку, а там супротивник десь до 500 метрів. То передова позиція їхня була. Я тиждень потому проходив там і якби ми трошки ближче підійшли або їх було більше, то нас би схапали. В результаті я їду з "Авером" і "Вікінгом". Приїхали, глушимо світло. Іду я, вони метрів за двадцять. Знаходимо ми Кудінова. Там поранення в ногу, в спину, під хребет, в руку. Забираємо. Я розумію, що до машини не донесемо. Спускаюсь по машину, забираємо, печемо по ямах назад. Привезли. А Льоша Забрамний там лишився. І я просив комбата довго, дайте мені його знайти. Він сказав: "ні". А потім, коли вже переправа була наша, то він каже – йдіть шукайте. Я пройшов вздовж річки, через ті окопи, де вони нас бачили, вийшов на Холм. Я йшов 12 кілометрів, щоб знайти хлопчину… Знайшли? Так. Я спустився нижче так метрів десять. Може, воно й соромно казати… я виплакався… Воно тяжко було усвідомлювати, що ось позаду тебе лежить дитина. Це було дуже тяжко. Я б радів якби я знайшов його живим. Військові кажуть, що росіяни не бережуть своїх так як ми. Вони навіть поранених не забирають? При Логушу це було перше завдання. Коли наші вже пройшли переправу, поставили спостережні мости, то комбат тоді нам дав завдання – пройти забрати своїх, визначити техніку і зброю, яку можна також забрати. І ми поставили медичку, взяли нашого пілота Жужика, який над нами прикривав коптером і ми носили своїх полеглих десь за півтора кілометра. Ми всіх знесли, загрузили. Потім почали лазити по техніці. Там БМП-2 стояла так на березі красиво. Ми лазимо біля неї. Коптер літає над нами і я по рації питаю: "Ну що, Жужик, гарний кадр?" А він каже: "Який кадр, мій коптер біля мене, я батарею міняю". Я питаю: "Жужик, а хто над нами?" А він каже: "Не знаю, Васильович, никайтесь". Ото нам тоді трохи мінами підсипали. Отака хохма була. І мене тоді зацікавили дві МТЛБ. Вони були незвичної конфігурації. Без пасажирського десантного відділення. Я коли заліз на одну, відкрив люк, там здоровезний барабан із десятком ракет. І я вирішив їх забрати ті "мотолиги". Роздягнувся, зняв бронік, залишив той пістолет нещасний і одну "мотолигу" вигнав. Її забрали. А по другій незручно було виїхати. Штурхався у тому лісі. Тихо, сам. Подивися кругом, нема нікого, ну поїхали… Цікаво було те, що перебіг подій був настільки капітальний. Так само мене примкнули до стугністів. Ось кажуть Адвокат, ось Лектор. Найди їм точку і ти відповідаєш за їхню безпеку. Знаходимо точку, а вона зрита усім: градами, вертольотами, усім. Питаю, скільки треба часу, щоб вам відпрацювати?. "4 хвилини" – кажуть. Адвокат ставить Стугну. Я вперше побачив, як вона працює. І мене дуже вразив другий чи третій постріл. Такі стовпи від них відходять буквою "Л" і він ракету проводив якраз між ними. І ось третій постріл, все зробили, згрузилися. Приїхали назад, вони показують відео. Ага… уперед… на тобі і переправа наша. У вас ось на одязі написано "смерть ворогам". Я уперше зустрічаюся з людиною, у якої війна забрала ноги. Які відчуття у вас до ворога, до російських солдатів? Що стосовно ніг, я не парюсь. Так, вони причетні до цього. Але, як кажуть, Боже, дякую, що забрав тільки ногами. А не забрав усього. Вони забрали лише третину мене. Нічого страшного. Я заберу у них з десятиною. Ви зрозуміли, чому росіяни так ненавидять українців? Чому вони готові нас убивати? Моральна складова, закладена у генетичному коді. Виховання. Знищена церква. Якщо людині батюшка скаже 10 разів не вкради або не вбий, бо це гріх. То вона десь на 11 раз щось в голові відкладе. Це зовсім інша раса, зовсім інші вірування, інші люди. Це убогі, як не розуміють елементарних речей. Я бачив, що вони тягнули в машинах. Вибачте, ну це в нас тільки хворі люди таке по смітниках роблять. Це реально просто хворі на голову. От і все. Розумна людина не може піти і ґвалтувати. Я розумію, що ти прийшов, як ворог, і бачиш у мені загрозу, але робити такі підлі речі. Це просто убогість. І на тому вже рівні, що вона не виведеться. Чим більше ми їх тут у чорнозем закладемо, тим більші урожаї наші діти будуть отримувати. І тим довше наші онуки проживуть без війни. А для вас ворог це лише путін чи усі росіяни? Вважати ворогом того убогого діда… Хай воно десь там лишається. Історія розсудить. Я вважаю, що вороги у нас уже в кожного родичі в росії. У мене – це у тата брат, який служить у росії, татова сестра, яка живе в росії і завідує червоним хрестом. Це мої брати, їхні вже діти, які у москві. Коли ми воювали біля Чернігова, то батькового рідного дядька дружина телефонує з Макіївки і каже: "Ось мого дениску забрали воювати під Чернігів, він "звільнить" вас".. А я кажу татові: "Добре, я тут його зустріну, хлопці викопають йому яму здорову". І він там наклав головою. Тобто загинув? Так… Іронія долі. Я рахую усіх цих своїх родичів ворогами, бо жодна людина не має права забувати, де заритий її пуп, де коріння. Ти сидиш там зараз у росії і боїшся вийти на вулицю, щоб не отримати повістку, щоб не загребли воювати. Ну, боже мій, тут увесь твій рід. І ти боїшся. Хай тремтять. Я не боюсь, коли ми зайдемо у москву. Я зайду за адресою, зателефоную у дзвоника і скажу: "Що, братушка, ну привіт". А коли вам поставлять протези? До речі чи в Україні? Багато варіантів є. Друзі пропонують за кордон їхати. Інші кажуть, що наша медицина досягла гарних успіхів у протезуванні. Я думаю, що спробую в Україні протезуватися. Це щоб було швидше. І не губитися. Переїду у Львів. Але потім, бо мої маленькі ніжки ще не зажили, вони бастують ще. У вас є побажання для українців зараз? Хто зневірився, хтось у піднесеному настрої. Щоб ви людям сказали? Господи, люди добрі, не гнівіть Бога. У кожного є прекрасна родина, прекрасний будинок, прекрасний садочок, прекрасні квіти… і це варто того, щоб його захищати. І чому усі думають, що оця орда нас чомусь переможе? Я не можу зрозуміти, хто вклав у голову, що вона переможе. Та ви гляньте, будь-який наш київський дворик, хоч він і загаяний десь, але він у сотні раз рідніший, ніж чужий. Ви повинні повірити в себе, люди. І сказати: "Я сильний, я можу". І хто такі росіяни? Це маленькі упирі. Ну ми їх все одно переб'ємо. Нині чоловік вже на лікуванні у Львові. Після лікування він навіть на протезах повернеться працювати водієм. Але їздити не має на чому. Зараз триває збір на нове авто для Васильовича. Залишилось зібрати 80 000 грн. Не будьмо байдужі! Посилання на Банку https://send.monobank.ua/jar/b6qYC1wa2 Приват : 5363 5426 0299 7455 Віталій Кобута PayPaI – itikitak@gmail.com Джерело: 0462.ua