4 лютого відзначають Всесвітній день боротьби з раком. Як повідомляє Міністерство охорони здоров’я в Україні за перший рік повномасштабної війни онкологічний діагноз отримали 93 тис. людей, померли від раку 39 тис. Реальні цифри можуть бути більшими, адже частина території країни окупована, також багато людей виїхало за кордон.
Міністерство охорони здоров’я та ТСН до Всесвітнього дня раку зібрали історії людей, які пройшли шлях від встановлення діагнозу до ремісії й зараз живуть повноцінним життям. Про те, як у героїв діагностували рак, хід лікування, складнощі з якими зіштовхнулися та що їм допомагало триматися і вірити у зцілення — читайте в історіях.
Тетяна Літус, ужгородка, 27 років. Приборкала неходжкінську лімфосаркому
— Скільки себе пам’ятаю, я завжди була активною: танці, велосипед, волейбол. А у 19 років у мене почала боліти нога. Я ходила від лікаря до лікаря, але ніхто не міг встановити діагноз. Так минуло 4 роки, а болі нікуди не зникали, навпаки, стан погіршувався, нога все важче згиналася.
Пригадую, як звернулася до травматолога. Він направив мене на МРТ, де й виявили онкологію. Про це лікар сказав на прийомі… Здалося, що земля йде з-під ніг. Таке могло статися з будь-ким, але не зі мною!
Після біопсії кістки встановили, що це неходжкінська лімфосаркома. Направили до Києва в Інститут раку на додаткове обстеження. Додому я повернулася з усіма документами, мала почати лікування, але боялася його, як смерті. Вирішила: скільки житиму, стільки житиму. Почала займатися самолікуванням. Спершу навіть бачила покращення, але потім стан погіршився.
Так я втратила два роки. Навколо коліна почали з’являтися пухлини, а я все ще була нажахана попередніми візитами до лікарів, коли онкологи коментували мій стан, як дуже слабкий, сумнівалися, що витримаю лікування.
З липня-серпня 2019 року я вже невпинно кашляла, багато спала, моє лице почало атрофуватися і я не могла добре вимовляти всі звуки, гірше чула на одне вухо, очі червоні з полопаними капілярами, все більше пухлин навколо коліна. З вересня я вже не могла ставати на ногу, тому чоловік купив милиці. У жовтні 2019 року сталася кровотеча з пухлини, я втратила близько 2 л крові. На швидкій потрапила до лікарні, де змогли нормалізувати мій стан. Рівень гемоглобіну був 32 г/л. Далі – численні переливання крові.
Якось чоловік вивіз мене на кріслі колісному в коридор. Я гортала стрічку Інстаграм, де мені трапилася на очі сторінка дівчини-моделі з ампутованою кінцівкою, але на протезі. У голові промайнула думка: якщо заради спасіння життя я маю піти на це, то я готова! Наступного дня під час перев’язки лікар сказав, що треба ампутувати ногу і я маю це прийняти. Очима пішли сльози, я кивнула. Мене почали готувати до операції.
День Х. Ампутували нижню кінцівку і … я відчула полегшення, стало легше дихати. Ніколи не забуду втомлені очі лікаря. І завжди буду вдячна йому за збережене життя. Вже після лікар розповів, що без ампутації серце не витримало б навантаження і мене б не стало за кілька днів.
Після ампутації було встановлено точний діагноз: В-крупноклітинна неходжкінська лімфома. Кістка не була зачеплена.
Почалося відновлення. Спершу – сильні фантомні болі, але сил давала робота. Я повернулася до виготовлення керамічного посуду. А за три місяці у мене виявили метастази в чотирьох місцях, призначили хімієтерапію. Уже вдруге земля йшла з-під ніг. Розуміла, що піду на лікування, але боялася більше, ніж ампутації.
Знайома порадила: уявляй, що хімія тебе зцілює, а не вбиває. І так на кожну процедуру я ходила в гарному настрої. Після першого курсу хімієтерапії були хороші результати, яких лікарі очікували аж після третього. Між другим і третім курсом я знову потрапила до лікарні. Цього разу через кровотечу в шлунку, знову гемоглобін – 32 г/л, а стан, як за крок до смерті.
Випадіння волосся не було стресом для мене, бо то ніщо, коли порівнювати з ампутацією. Між п’ятим і шостим курсами хімії ми з чоловіком поїхали на моє перше протезування. А після шостого я увійшла в довгоочікувану ремісію. Сил було мало, але крізь лікування я стала на протез за вісім місяців після ампутації, це саме співпало з пандемією коронавірусу.
Я мріяла, що встану на протез і одразу поїду на веліку, але з високою ампутацією, як у мене, це було нереально. Тому цілий рік я вчилася заново ходити, спершу на протезі з двома милицями, потім з однією і тільки через пів року я відпустила обидві милиці. Все дуже поступово. Аби навчитися ходити, треба не боятися падати. А коли падаєш, то треба вміти вставати. Падала я багато, не перелічити. Але кожне моє падіння, якщо і було жахаючим збоку, то не для мене. Я групувалася, як кішечка, і падіння були безболісними. Після року на механічному протезі я перейшла на мікропроцесорний, на якому ходжу і зараз.
Ці роки – це роки нових умінь, випробувань і життя. Було багато сліз і сміху. Це той шлях, який зробив нас лише сильнішими. Кожен особливий зі своїми шрамами. І своїх я не соромлюся!
А цей рік наповнив нашу сім’ю великим щастям, про яке ми з чоловіком мріяли. Нещодавно ми стали батьками чудового хлопчика. Життя продовжується, головне його цінувати крізь все тяжке, що нам дається. А дається лише те, що ми можемо винести. Найголовніший урок для мене: вчасне обстеження і лікування може врятувати життя. Не варто цим нехтувати. І моє улюблене правило трьох «Н»: Нема Нічого Неможливого
За ці роки я навчилася ходити, їздити на велосипеді, вставала на борд, плавала, вчилася водити машину «на механіці» – однією ногою на три педалі. Будьте всі здорові
Олена Момоток, 22 роки, мієлодиспластичний синдром
— У мене була підозра на гострий лейкоз. Та цей діагноз не підтвердився і через деякий час нам повідомили про мієлодиспластичний синдром – це коли кістковий мозок працює неправильно і виробляє клітини крові, які нездатні виконувати свої функції.
Перше, що я побачила після того, як лікарі озвучили діагноз, налякану маму. Мій тато посивів за одну ніч.
Тоді я думала, що рак – це вирок і всі, хто хворіє на нього, помирають. Але зараз знаю, що є діти і дорослі, яким вдається вилікуватися і жити повноцінним життям.
На початку я перебувала на лікуванні у Рівненській обласній дитячій лікарні, згодом – у Охматдиті. Тут мені робили пересадку кісткового мозку та кілька курсів хімієтерапії. Донором-рятівником була моя старша сестричка. Це легка, безпечна й безболісна процедура, аналогічна донорству крові. Моя сестра Таня швидко відновилась, зараз вона вже стала мамою. Зараз уся наша сім’я: батьки та дві сестри є в реєстрі донорів. Ставати донорами важливо, адже це про порятунок життів. Чим більше зареєстрованих потенційних донорів – тим більше шансів у пацієнтів на одужання.
Загалом моє лікування зайняло понад два роки.
Як вже я дізналась пізніше, у моєму випадку лікарі давали дуже мало шансів на одужання. Але разом із тим, я ніколи не опускала руки, я бачила, скільки віри у моїх рідних, односельців, друзів, і я розуміла, що не можу здатись. Найбільше я боялась не виправдати надію тих, хто вірить у моє одужання.
На додачу, поруч зі мною у відділенні онкогематології були справжні друзі, я навіть закохалась у стінах лікарні.
Я приборкала рак, переїхала з Рівненщини у Київ, працюю педагогом. А ще у вересні 2023 року одружилась.
Наразі пишу книгу про період лікування, аби підтримати тих, хто має онкодіагноз.
Потрібно пам'ятати, що онкологія – це не вирок, а лише період, який зробить тебе сильнішим. Адже чимало онкозахворювань виліковні!
Ірина Кабанова, інвазивна карцинома правої молочної залози
— Тема раку у нашій родині майже завжди була актуальною, на жаль. На рак хворів мій батько, рак був і у моєї мами. А ще у сестри та тітки. Тому я чудово розуміла, що одного дня рак може з’явитися і в мене. На щастя, пройшовши разом з рідними не один раз шлях від виявлення раку до його виліковування (або невиліковування) — я знала точно — рак не такий страшний, якщо діагностований на ранніх етапах.
Саме тому щопівроку я ходила на консультацію до лікаря, робила УЗД молочних залоз, здавала аналізи. Я взяла ситуацію у свої руки і дуже пильнувала. Тому коли в один день після чергового обстеження у моєї лікарки я почула: «Знаєш, Іро, щось мені не подобаються ці ущільнення, треба робити мамографію», — я не відчула шоку, страху чи здивування. Так, було прикро. Але я була впевнена, що мій рак виявили на початках, а тому все буде добре.
Мені зробили мамографію і біопсію, які підтвердили, що у мене доброякісне новоутворення та відкладення кальцію у м'яких тканинах молочної залози. Для перестрахування я вирішила зробити додатково ще інший вид дослідження — трепан-біопсію — і отримала такі ж результати. Тому я у доброму гуморі та з позитивним настроєм лягла на операцію з видалення новоутворення. Але далі історія пішла не за моїм планом.
Після операції я прокинулася й одразу зрозуміла, що очевидно в її ході виявили ще щось. Бо крім частини на молочній залозі мені видалили ще й лімфовузли під пахвою. Прийшов хірург і сказав, що мій рак — злоякісний. Їм вдалося видалити пухлину 2-го ступеня, далі — хімієтерапія та опромінення.
Лікуватися я вирішила у приватному медзакладі, хоч спочатку одразу пішла державну лікарню, де лікувалися мої батьки. Пам’ятаю, як зайшла туди і мене одразу накрило емоціями й споминами про той час, як лікували тата та маму. Я зрозуміла, що ці емоції і спогади нікуди не подінуться, мене це бути з’їдати та забирати сили. Так я вирішила йти в приватну лікарню, в якій успішно пройшла лікування родичка моєї близької подружки.
Я почала хімію – 16 курсів. Потім кожного дня протягом 25 днів проходила опромінювання. Це був найтяжчий та найтемніший період всього мого лікування. Щотижнева хімія, після якої було погано і фізично, і психологічно. Поміж курсів я сиділа вдома. Очікувано почало випадати волосся. І ці зміни у зовнішності дуже вдарили по мені.
До раку я понад 20 років працювала у великій міжнародній корпорації, у мене успішна кар’єра, я колесила у відрядження всією країною, проводила зі сцени тренінги на 500-1000 людей. І увесь цей час я була неодмінно з укладкою, мейком, у красивій сукні — такою я себе бачу і відчуваю. Під час хімії, вже без волосся, мені снилося, що я на сцені, у розкішній синій сукні, зелених сережках, з красивим волоссям. Було дуже тяжко бачити зміни. Майже 2 місяці я нікому нічого не розповідала, це було важко, бо людина не може сама приборкати цю страшну хворобу. І мене прорвало!
Так, всі мене підтримали — мої колеги чи не щотижня надсилали мені величезні букети, керівники спілкувалися зі мною майже щодня, мої друзі, ті що змогли знайти в собі сили, теж були на телефоні постійно. Звісно — мій чоловік, який возив мене по лікарнях, мій син, який не давав мені розкисати. Моя сестра, яка теж хворіє вже 13 років на цей недуг, також підтримувала мене. Без допомоги рідних, кумів, друзів, які вже як родичі, та колег мені було б у десятки разів важче боротися.
На щастя, зараз я в ремісії. Я вийшла знову на роботу, яку люблю і від якої кайфую. Я знову серед людей. Пам’ятатиму все життя, як мене зустріли в перший робочий день після хвороби — зібралася вся компанія, навіть корейське керівництво, мені подарували квіти, було багато слів підтримки, радості, що я повернулася!
Людям, які зараз борються з раком, хочу сказати дві речі: не втрачайте надії та беріть ситуацію у свої руки — чітко встановіть свій діагноз, знайте протоколи лікування, знайте свої права на лікарняні та встановлення інвалідності.
Якщо так сталося – не опускайте руки, знайдіть справу, яка відволікатиме від хвороби (я вчила англійську мову). Попри все намагайтеся стежити за зовнішнім виглядом (перука, макіяж) – бо від цього залежить і психологічна складова. Боріться з наслідками хімії, ведіть здоровий спосіб життя, займайтеся спортом.
А всім іншим людям моя порада — хоч трохи стежити за своїм здоров’ям, проходити обстеження за віком, а якщо у близьких родичів був рак — то контролювати свій стан з подвійною силою.
Велика подяка моїм лікарям: Навроцькій Світлані Юріївні, Пухлікову Олексію Олександровичу, Скомороховій Татьяні Володимировні, Курочці Дарині Григорівні, Сивенюку Сергію Вікторовичу, Добреву Вадиму Дмитровичу, Савченко Ліні Василівні.
Антон Гарбар, 23 роки подолав лімфому Ходжкіна
— У підлітковому віці у мене діагностували лімфому Ходжкіна ІІ ступеня. Тоді діагноз прозвучав як вирок. Ні батьки, ні я не розуміли що буде далі.
За 2 роки до діагнозу у мене збільшились лімфовузли, аналізи були в нормі, тому медики нічого не запідозрили. Мені ставало гірше, і лише після того, як взяли біопсію, ми дізнались про онкозахворювання лімфатичної системи.
Родом я з містечка Клевань на Рівненщині, тому лікувався у Рівному. Зі мною на цьому шляху була чудова лікарка Любов Краков’ян, яка радила, допомагала, підтримувала. Для мене це було важливо. Я бачив, як медики борються за моє життя, як рідні та близькі підтримують мене і просто не мав права опускати руки.
Лікування тривало понад пів року. За цей час я пройшов чотири хімієтерапії. Було складно вірити у те, що ти сам одужаєш, але коли поруч така підтримка, то здатись неможливо!
Зараз я навчаюсь в університеті в Києві, розвиваю власну справу – є розробником чат-ботів, займаюсь спортом, беру участь у марафонах на підтримку онкохворих дітей.
Тому для тих, хто почув про онкодіагноз, хочу порадити сприймати це як власний марафон, не падати духом і обов’язково вірити лікарям.
У жодному разі не втрачайте дорогоцінний час на пошуки нетрадиційних методів лікування. Наразі медицина настільки швидко розвивається, що кожен може одужати!
Галя Кушнір, 23 роки подолала лімфому Ходжкіна III ступеня
— Про онкохворобу я дізналась під час навчання в університеті. Відчула, як мені стало важко дихати, різко втратила вагу. Я звернулась до лікарів і вони поставили діагноз — запалення легень. Певний час мене лікували у моєму містечку, але згодом, коли в легенях почала збиратись вода, направили у Рівне.
Коли я зайшла в палату онкогематологічного відділення, побачила дівчинку без волосся. Я дуже злякалась, далі було багато сліз: моїх, батьків, близьких. Навіть коли медики взяли біопсію лімфатичного вузла, я до останнього сподівалася, що все-таки вони помиляються.
Мені поставили діагноз — рак лімфатичної системи (лімфома Ходжкіна). Я була в розпачі, не вірила що рак виліковний, оскільки мій дідусь помер від раку. Я бачила, що від раку помирають, і думала, що зі мною буде так само. Я просила, щоб мене забрали додому, що я хочу спокійно померти.
Але завдяки медикам, батькам, які мене переконали, я розпочала лікування.
Під час курсу хімієтерапії почало випадати волосся, довелося підстригти голову налисо. Пам‘ятаю, той вечір я проплакала до самого ранку. Довго не могла дивитись на себе в дзеркало
Початок лікування був дуже тяжкий: як фізично, так і морально! Після “хімії” з'явився стоматит, постійно боліла спина, я два тижні провела в колісному візку, бо не могла ходити. Після третього блоку хімієтерапії потрапила в реанімацію в тяжкому стані. Але, дякувати Богу, в реанімації чудо-лікарі мене витягнули з того стану!
Загалом я лікувалась 1 рік і 4 місяці. У нашому відділенні ми були ніби одна велика та дружня сім’я. Ніколи не забуду наші вечірні посиденьки, підтримку лікарів та медсестер, які допомагали долати труднощі. Не забуду, які круті свята для нас влаштовували волонтери. Від них було дуже багато підтримки. Усі ці люди – це надзвичайна сила, яка не дозволила мені здатись.
Не можу передати ці емоції та відчуття, коли дізналась, що я подолала рак. Я була дуже щаслива! Дякувала Богу та лікарям, що зберегли моє життя.
Під час реабілітації, яку проходила після хімієтерапії, я познайомилась зі своїм чоловіком. Він не злякався, що я хворію, і завжди був поруч! Ми багато чого пройшли разом!
Хочу сказати тим, хто хворіє, що рак – це не вирок! Зараз я дуже люблю своє життя, ціную всі моменти. Тому раджу у жодному разі не панікувати, коли дізналися свій діагноз. Так, спочатку емоції можуть бути різні, але врешті-решт потрібно усвідомити, що успішних історій лікування є багато. Медицина не стоїть на місці, і ви маєте шанс вижити. Я – яскравий приклад! Цю боротьбу у своєму житті я вже пройшла – і приборкала рак!
Олександра Рибак, 25 років, приборкала гострий лімфобластний лейкоз
— Я завжди була активною, багато займалась спортом, плавання було частиною мого життя. Однак, у певний момент я відчула, як у мене сильно почали боліти ребра, з’явилась втома. Я звернулась до лікарів. На той момент мене запевнили, що це від тренувань і скоро все пройде.
Я відчувала, що щось не так, і через 6 місяців ми знову пішли до лікарів. І так розпочався складний і непростий період боротьби з онкохворобою. Три роки тривала моя боротьба з раком: півтора року лікування в лікарні, ще півтора року я приймала “суху” хімію, тобто препарати для хімієтерапії у формі таблеток.
З самого початку я була налаштована боротись і не дозволяла думати, що щось може піти не так. Однак були і хвилини відчаю. Коли довелось обрізати волосся і я довго не могла дивитись у дзеркало, коли на вулицях ловила на собі погляди інших людей. Але я мала сильну підтримку. У стінах лікарні я познайомилась з багатьма чудовими людьми: лікарі, волонтери, медсестри. Деякі дівчата, які лікувались разом зі мною, стали моїми подругами. Ми спілкуємось та підтримуємо один одного й досі. Усі ми стали мамами – це ще один доказ того, що навіть рак не є перешкодою до материнства.
Я б сказала, що боротьба з онкохворобою – це як плавання у відкритому океані. Поки ти гребеш – ти на плаву. А ще головне — мріяти! Любіть, посміхайтесь, обіймайте! І головне: дбайте про своє здоров’я, вчасно обстежуйтесь, бо час у лікуванні раку — це вирішальний фактор.
Андрій Пузьо 22 роки, приборкав Лімфому Ходжкіна ІІІ ступеня
— У підлітковому віці в мене збільшились лімфовузли. Спочатку ми не звертали на це уваги. Думали, можливо, це наслідок звичайної застуди і все пройде. Через деякий час односельчанка порадила мамі “прогріти” їх. Ми не знали, що цього робити у жодному разі не можна. На наступний день лімфовузли змінили колір, збільшились та стали твердими.
Далі було обстеження в лікарні. За кілька днів мені зробили гістологію. Так я дізнався про свій онкодіагноз – лімфома Ходжкіна.
Далі було 6 блоків хіміотерапії. Загалом лікування зайняло більше ніж 2 роки.
Лікуватися від раку важко. Ти потребуєш максимальної витримки та віри, що все вийде. До того ж рак – хвороба стереотипів і нескінченне поле роботи для знахарів, гадалок і псевдолікарів. Для тих, хто лікується чи нещодавно дізнався про онкохворобу, раджу звертатись до лікарів та стежити за здоров'ям. Дуже важливо, аби люди зрозуміли, що боротися з раком початкової стадії значно легше, аніж із задавненими формами. Саме тому головне – вчасно прийти до лікаря.
Своє майбутнє я вирішив присвятити медицині і допомагати людям, адже стільки добрих, щирих, тих, що вірили в мене, були на моєму шляху лікування. Тепер я працюю медбратом-анестезистом у Волинському перинатальному центрі. І зараз мені так хочеться, аби кожен, хто почув діагноз "у вас рак", не опускав рук, не зневірювався, а робив все для того, аби якнайшвидше розпочати лікування та боротьбу за життя.
Скаковець Анастасія, 31 рік, приборкала Лімфому Ходжкіна, IV ступеня
— Наприкінці 2022 року я дізналась про те, що у мене рак. На момент, коли захворіла, годувала дитину грудьми. У грудях відчула невеличке ущільнення, але подумала, що це пов’язано із лактацією і за кілька днів усе пройде.
При цьому відчувала втому, сильно потіла уночі, але постійно знаходились причини, чому це може бути. Проте одного ранку прокинулась із сильним набряком обличчя. Я зрозуміла, що треба йти до лікарів, проте не запідозрила нічого поганого. Так я потрапила у лікарню, де медики повідомили мій діагноз – лімфома Ходжкіна 4-го ступеня.
Далі було непросте й довготривале лікування – понад рік лікувалась у відділенні гематології та трансплантації кісткового мозку Київського обласного онкодиспансеру. За цей час я отримала 8 курсів хімії та 18 сеансів опромінення. У проміжках між курсами їхала до додому, до маленької донечки. Вона була моїм найбільшим стимулом подолати хворобу.
Мені було складно прийняти діагноз, розповідати про нього рідним та друзям. І це напевно було моєю найбільшою помилкою. Мовчати не потрібно. Рак – це не про смерть, а про розуміння простого факту – чим раніше хворобу виявити, тим краще.
Звичайно, кошти на лікування – це важливий момент. Діагностика, консультації, аналізи – все це вартує грошей і немалих.
95% мого лікування оплачено державою. Дуже рідко доводилось купувати певні ліки. Я відчуваю неймовірну підтримку лікарів – це моя друга родина! Я й досі з ними на зв’язку. Зараз я у ремісії, через 6 місяців у мене додаткові обстеження. Тепер я насолоджуюсь своїм материнством та впевнена, що все найкраще попереду!
Тетяна Клочкова, 69 років, знаходиться у ремісії. Діагноз: рак грудей
— Певний час я відчувала біль у руці, грудях та плечі. Однак, думала, що це наслідки ковіду і скоро все мине. За деякий час вирішила піти на огляд до лікаря. Це був приватний медцентр, де мені зробили мамографію і сказали: “Все гаразд, ідіть додому!” Виписали ліки для спини, гель та масаж.
Далі ставало гірше, моє самопочуття погіршувалось, тож я пішла до іншого лікаря. Так дізналась, що в мене рак.
Почалось лікування у Міській клінічній лікарні № 4 у Дніпрі. У вересні 2023 року мені зробили мастектомію – операцію з видалення тканини молочної залози. Результати томографії та гістології показали, що я в ремісії, і наразі я продовжую хімієтерапію, яка знижує ризик рецидиву.
Я проживаю непростий шлях, але тут зі мною багато чудових медиків! Закликаю жінок обстежуватись, вчасно проходити мамографію, огляди в лікарів. І навіть якщо ви дізнались про свою хворобу, зробіть усе, щоб вийти переможцем у цій боротьбі й жити щасливо далі.
Попри повномасштабну війну в державі діє програма медичних гарантій, що покриває основні види діагностики та лікування раку. Міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко розповідає, що для пацієнтів послуги з лікування раку повністю безоплатні, їх оплачує медзакладам Національна служба здоров'я України. Держава покриває усі найважливіші види медичної допомоги на кожному етапі лікування, зокрема консультації лікарів, проведення лабораторних та інструментальних досліджень, оперативні видалення онкоутворень та відновлення після них, хімієтерапевтичне та радіологічне лікування та супровід в амбулаторних або стаціонарних умовах, а також препарати, необхідні для лікування. Ліки та медичні вироби, що необхідні для лікування онкологічних хвороб, закуповуються централізовано. В 2023 році Медзакупівлі України придбали майже 100 різних препаратів та медичних виробів для безоплатного лікування онкологічних хвороб у дорослих пацієнтів. Загальна вартість цих товарів – понад 2,1 млрд грн. Крім цього, на 400 млн грн придбано препарати для лікування дітей, що мають діагноз “онкологія”.
Дитячий лікар-онколог Дана Бокій, завідувачка онкологічного центру Рівненської обласної дитячої лікарні
— Епідемія ковіду, війна – все це знизило рівень виявлення раку на ранніх стадіях. Люди менше звертають увагу на своє здоров'я та відкладають профілактичні огляди. Але важливо розуміти, що чим раніше ми виявимо рак, тим більше шансів його вилікувати: і в дітей, і в дорослих.
Деякі види раку можна діагностувати на ранній стадії, коли лікування буде значно ефективнішим. Для цього є методи, які можуть виявити онкозахворювання на ранній стадії, задовго до появи будь-яких симптомів. Це називається скринінгом раку. Переважно це неінвазивні методи, що не потребують значного часу, підготовки, вони безоплатні та безболісні. На такі скринінги легше наважитися, ніж на, скажімо, бронхоскопію чи біопсію. Такі дослідження вам може рекомендувати лікар, навіть якщо у вас немає жодних симптомів.
Також важливо пильнувати будь-які зміни в тілі. Слід одразу звернутися до лікаря, якщо ви відчули:
- ущільнення грудей
- збільшену родимку на шкірі
- збільшені лімфовузли у вас чи у дитини
Також важливо звертати увагу на такі ознаки:
- поява на тілі синців незрозумілого походження, зокрема на таких ділянках тіла, якими складно вдаритись;
- асиметрія частини тіла – ніг, обличчя, що означає зростання пухлини;
- пухлина на якійсь ділянці тіла;
- регулярні підвищення температури без видимих причин;
- різке схуднення, блідість;
- сильні кровотечі навіть при найменших подряпинах і порізах;
- постійна швидка втомлюваність, головний біль і ранкове блювання протягом тижня – двох;
- порушення ходи в дитини, особливо це помітно, якщо дитина вже навчилась впевнено ходити;
- біль в кістках;
- збільшення лімфатичних вузлів;
- збільшення розмірів живота (внаслідок збільшення печінки та селезінки);
- довго лікуються будь-які інфекційні та вірусні захворювання (бо немає імунітету – імунодефіцит);
- геморагічні висипання на шкірі.
Джерело: 0462.ua
