Альбіна Зуб, яка останнім часом живе в Чернігові, згадує із болем в серці той день 24 лютого.
— Чоловік пішов на роботу рано вранці. О 6 годині йому подзвонив Сергій (син Альбіни, який служить в армії. — Авт.) і повідомив, що в Мелітополі вже тривають обстріли. Близько 7 ранку чоловік мені подзвонив і сказав це саме. У мене почалась паніка. Одразу кинулась дзвонити сину, але довго не могла додзвонитися. Врешті, Сергій взяв трубку і попросив нас, щоб ми ховалися. На той час у Чернігові вже теж були вибухи.
Альбіна не кинулась до сховища, як радив їй син, а навпаки пішла на роботу. Вона працює продавцем у продуктовому магазині.
— Які тільки страшенні були в нас черги! Люди гребли все, що було. За годину з магазину зникли крупи, консерви, олія, туалетний папір та все інше. О 14 годині пролунала сирена. Тоді ми зачинили магазин і побігли додому. Через півтори години знову було оголошено тривогу. Ми з чоловіком схопили сумки і побігли до підвалу. Але нам не вистачило там місця. На Чернігів полетіли гради. Я не знаходила собі місця, мене тіпало. Три дні ми жили де попало. А потім нас забрали у сховище, де знаходився загін прикордонників. Так, у сховищі нас було 61 людина і три собаки. Першу ніч ми спали на голих піддонах. У підвалі було дуже волого і холодно. Але потім чоловіки поставили “буржуйку”. За кілька днів потепліло.
А десь 6 березня у сховищі зникло світло. Згодом знайшли генератор, його вмикали за графіком вранці та ввечері через брак пального.
— Що ви їли?
— В перші дні виникла велика проблема із хлібом. Певний час хлібзавод не працював, бо не було світла і води. Але згодом, коли роботу закладу взяла під свій контроль Люда Хаценко, хлібом жителів міста забезпечували безперебійно. Насправді логістику так було продумано, що хліб був і в цивільного населення, і в тероборони, і у військових. Дівчатам, які жили з нами у сховищі, довелось стати волонтерами. Марина Шуляк возила їжу, одяг, взуття, засоби гігієни. Альона Вонарх на авто таксі під обстрілами возила обіди з їдальні для всіх нас включно із військовими. Ми всі безмежно вдячні цим людям за допомогу у жахливі часи.
Поруч із підвалом, де ховалась 61 людина, коїлось таке. Фото Альбіни Зуб
— Що відчували, сидячи в підвалі цілодобово?
— Перші тижнів два плакали.
Настало моральне виснаження. А потім адаптувалися. Багато розмовляли. Я щодня ходила додому годувати кота. Інколи з пів дороги верталась назад через обстріли. Інколи взагалі через вибухи доводилось сидіти весь день у сховищі, не виходивши нагору. Оце були важкі дні — час дуже довго йшов. А одного дня я принесла з дому гітару. То ми там з хлопцями навіть грали-співали, бувало.
— Що видалось найжахливішим?
— Дуже злякались, коли поруч із нами скинули надпотужну бомбу — нас тоді з піддонів сантиметрів на 10 підкинуло. Загалом на психіку так вплинули вибухи, що ми й тепер боїмося грому, звуків, розумію, якими нестерпними для нас будуть тепер салюти.
— Чи не було бажання виїхати з Чернігова?
— Нам багато хто це пропонував. Запрошували й до Сосниці. Але ми твердо вирішили, що із свого міста нікуди не будемо тікати. Тим більше, що поруч із нами були прикордонники, яким ми повністю довіряли своє життя. Слава Богу, що Чернігів вдалось відстояти. Тепер ми спимо вдома у своїх ліжках. Ніколи не забудемо людей, які прожили з нами в одному сховищі довгих 46 днів і поріднилися.
Джерело: Сосницька незалежна газета "Час", від 02.06.2022 р.
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
