І досі радію, що 1 вересня мені не треба до школи. В жодній якості.
Хоча нічого поганого там ні зі мною, ні з моєю донькою не відбувалось. І часто були хороші, нормальні люди навкруги. Як і в будь-які системі.
Але 1 вересня – свято?! Серйозно? Та ладно. А що святкуємо?
Так, я знаю вже зараз купу непоганих шкіл і пристойних спеціалістів – від директорів і до керівників позакласних гуртків. Але вони скоріше виключення з правил, аніж правило.
Країну врятує лише освіта. Просвітництво. Розумні і добре освічені громадяни. Яким точно тяжко буде втюхати нісенітниці, які продовжують втюхувати медведчуки-портнови-ківи-кравчуки-зеленські.
Пам’ятаєте, як ми всі сміялись над зарплатами для вчителів в 4 тисячі доларів? Так, немає змоги платити такі високі зарплати. Так, вчительські кадри викликають багато питань. Так, інші категорії теж потребують високих зарплат. Так, в країні, де бізнес відсотків на 60-70 в тіні, важко зробити реформи і вкладати кошти в довгу.
Але якби слуги хоча б не знівелювали одну із найбільш вдалих реформ – реформу освіти, — ціни б їм не було.
Ми маємо відсталу систему освіти. Практично на всіх рівнях. І не розповідайте мені, що наші діти виграють олімпіади і вступають до всесвітньо відомих вишів. Виграють і вступають. Знову таки, попри систему. Завдяки колосальній підтримці батьків – і фінансовій, і моральній. Завдяки серйозній додатковій роботі в цьому напрямку.
Колись мені розповідав чоловік олімпійської чемпіонки Надії Олізаренко Сергій, теж бігун, як на чергових змаганнях він пробіг свою дистанцію і посів 2 місце. Коли організатори подивились, в яких бутсах, виробництва СРСР, він біг, вони були шоковані: як ти взагалі міг бігти в такому взутті?!
Отак приблизно і у нас з успішними освітніми кейсами. Проти вітру. Попри пручання системи. У стопудових бутсах.
Українці роз’їхались світом. І ми з вами маємо можливість читати, як функціонують школи від Польщі і до Австралії. І ми програємо за багатьма напрямкам і параметрам. І, сидячи в Києві чи Одесі, заздримо звичайній сільській фінській школі.
Я жодним чином не хочу нівелювати зусилля гарних профі в освіті. Але вони теж біжать у бутсах, долаючи систему. Часто ціною власного здоров'я.
В Киргизстані є Американський університет, куди їдуть вчитися з усього світу. І це дає колосальний поштовх до розвитку. А у нас? Могилянка і УКУ. Вони прекрасні. Але це все. І так роками.
Зараз всі готуються до місцевих виборів. В програмах знову буде суцільне бла-бла-бла. Як завжди. Буде багато про економіку. І нічого про освіту. Жодного слова про місцеві театри. Чи про музеї. Не кажучи вже про книгарні і бібліотечні хаби. От побачите. Наче економіка, достаток, добробут мають з’явитися самі по собі. На гроші із коронавірусного фонду.
А тим, кого виносило і виносить на печерські пагорби і не потрібні освічені люди.
Тупими керувати легше.
освіта 1 вересня Зоя Казанжи
