«Серед поранених були цивільні й військові»: історія 17-річного хлопця з Корюківщини, якого війна застала в дитячій лікарні у Чернігові

Війна застала на той час 16-річного хлопця з Корюківщини на лікуванні в Чернігові. З перших днів рідні вже не мали змоги забрати його додому, в село Охрамієвичі. В’ячеслав був у лікарні, коли рашисти нещадно бомбили Чернігів. З персоналом, який залишився з хворими, майже поріднився, пишуть «Сусіди.City». Про те, якими були для юнака, що опинився далеко від дому, перші дні повномасштабної війни. Лікарня. Операція. Війна В’ячеслав Бойко з Охрамієвичів потрапив на лікування в хірургічне відділення Чернігівської обласної дитячої лікарні 22 лютого. Двадцять третього йому зробили операцію, а 24-го зранку по всьому місту вже несамовито вили сирени. — Коли залунали сирени, всі дуже насторожилися, — згадує В’ячеслав. — З Польщі мій старший брат Дмитро одразу написав: «У вас що, війна почалася?» Я одразу в Інтернет — правда. Медпрацівники повідомили, щоб брали теплий одяг, речі першої потреби, їжу та воду й спускалися в підвал. У моїй палаті було п’ятеро дітей, з яких двоє після операції, і мама одного з пацієнтів. Усі, хто міг, виїхали в перший день. Я був єдиним пацієнтом на все відділення, бо мене вже не могли забрати. З персоналу — завідувач відділення Сергій Ярославович Ярмак, двоє лікарів-хірургів: Олександр Сергійович Хорошок і Анатолій Миколайович Вороченко та дві медсестри: Анна Денисенко й Ксенія Ульяничева. З Ксенією були ще її маленька донька й бабуся. Анна та Ксенія були й за санітарок, і за роздавальниць. Таким колективом ми жили в лікарні довго. Пізніше до нас долучилася молодша медична сестра Наталія з дочкою Катею й онучкою Вікою. А під кінець мого перебування в лікарні прийшла роздавальниця. Хлопець розповідає, що перші дні ще ночували в коридорі, за необхідності спускалися в підвал. В укритті було комфортно, поки працювало опалення. Коли ж ворог почав бити по ТЕЦ, тепла не стало. Вантажним ліфтом спустили в підвал ліжка, матраци, подушки та ковдри, обігрівач і чайник. Ще було світло. Коли його не стало, запустили генератор, щоб проводити операції. В’ячеслав розповідає, що лікарі працювали в таких жахливих умовах, що навіть уявити складно. Було, що операції завершували при ліхтариках. У підвалі від холоду не рятувало нічого. Коли стихало бомбардування, можна було піднятися у відділення, щоб поїсти. А коли почали надходити поранені, їжу тільки отримували «нагорі» і несли «вниз». Особливо багато було постраждалих, коли влучили в одну з міських багатоповерхівок. Серед поранених були цивільні й військові. Я бачив їх, усіх у крові, багато хто в шоку. Це дуже страшно. Але найстрашніше — поранені діти — В`ячеслав Бойко — Пам’ятаю, хлопця, мого ровесника, який вийшов з під’їзду в магазин і в нього влучив осколок, — каже В’ячеслав. — І хлопчика приблизно семирічного віку, який ішов із батьками містом, коли їх накрило ракетами. Малому травмувало живіт і ногу. Коли дитина отямилася, то побачила закривавлених батьків. Особливо тяжким був тато. Всі дуже хвилювалися за того чоловіка. Добре, що він вижив. Медсестра Анна постійно перебувала біля хлопчика. Він просив її: «Тримай мене за руку, не відпускай, мені страшно!» І вона не відходила від тої дитини. Потім у приміщенні з першого по четвертий поверх повибивало вікна. Такої сили були удари, що не витримували металеві батареї. Підвал. Сюди, в лікарняне укриття, приходили вже й мешканці міста, ночували всі разом і допомагали одне одному. Коли почалися дощі, у підвалі стало сиро й холодно. І лише в окремі дні, коли за вікном світило сонечко й не вила сирена повітряної тривоги, можна було полежати на ліжку в палаті та погрітися. В’ячеслав тільки тоді зрозумів, що можна безмежно радіти сонцю. Як сім’я Батьки та рідні В’ячеслава Бойка місця собі не знаходили в Охрамієвичах. Їхній син і онук перебував під жахливими авіанальотами ворога, а вони не могли його забрати з небезпечного міста. Відмовлялися й волонтери, які пізніше об’їзними шляхами вивозили людей з Чернігова. Річ у тім, що у В’ячеслава не було паспорта, а тільки фото документа. Бо, оформивши сина в лікарню, мама забрала паспорт додому. Рідні плакали від безпомічності. Їх постійно телефоном заспокоювала медсестра Анна, яка запевняла, що В’ячеслава ніхто не покине, що там, у лікарні, вони всі — разом. Була одна надія на телефонні розмови. Коли зв’язок зник, а з ним і будь-яка інформація, В’ячеслав дуже хвилювався за своїх рідних у селі, а вони ще більше за нього. Завдяки братові Дмитрові з Польщі, хлопець дізнався, що з сім’єю все добре, просто немає зв’язку. Від серця відлягло, коли за декілька днів почув голос маминої сестри, тітки Галини, яка десь упіймала нестійке з’єднання і змогла першою додзвонитися після телефонного «затишшя». В’ячеслав розповідає, що в лікарні годували, як могли. Усі ділилися між собою власними харчами. Коли не стало світла, завідувач відділення привіз з дому триногу й казанок — готували на вулиці. Власною автівкою завідувач із медсестрою їздили за продуктами, речами найпершої потреби, гігієнічними засобами для хворих і медпрацівників — В`ячеслав Бойко Хлопець каже, що під час перебування в лікарні, здобув ще одну родину. З особливою теплотою згадує медсестру Анну Денисенко, яка у В’ячеславові по говору одразу впізнала земляка. З’ясувалося, що вона родом з Менщини. Анна була йому як мама. Як міг хлопець допомагав їй і воду носити, і їжу роздавати. Коли всі були зайняті, гуляв з дітьми медпрацівників: 6-річною Лізою, донькою медсестри Ксенії, і 5-річною Вікою, внучкою молодшої медичної сестри Наталії. Коли було спокійно, вигулював Аниного мопса, завдяки якому всі впізнавали пацієнта з Корюківщини. Усі стали однією родиною. — Поки я там був, персонал працював беззмінно і без вихідних, у таких тяжких умовах, що важко передати, — розповідає В’ячеслав. — Для мене всі вони — справжні герої! Люди, які не кинули своїх пацієнтів, не евакуювалися самі, щоб рятувати інших, наражаючи себе на небезпеку. Вони не просто виконували свої професійні обов’язки, а робили значно більше для пацієнтів. Я їм усім дуже вдячний. Додому Рідні забрали В’ячеслава з лікарні тільки 7 квітня, тільки-но з’явилася така можливість. До цього хлопець лікувався в медзакладі лише один раз. Свій другий візит, який тривав 43 дні, запам’ятає на все життя. Як і своїх рятівників — персонал хірургічного відділення Чернігівської обласної дитячої лікарні. В’ячеслав каже, що пропонував тоді землячці-медсестрі Анні вивезти її до рідних на Менщину, але вона відмовилася. Сказала, що не може покинути свою роботу, що допомагати людям — її обов’язок. Виїжджаючи з Чернігова, В’ячеслав повірити не міг, наскільки зруйноване передмістя. В очах і досі одна з розбомблених хат і стара жінка, яка просто стоїть і дивиться на купу побитої цегли, що донедавна була її оселею. Удома на В’ячеслава з нетерпінням чекали рідні. Усі — зі сльозами від довгожданої зустрічі. Його лікарняна родина теж дзвонила й писала: як доїхав? Хлопець обіцяв провідувати їх, коли буде в Чернігові. Джерело: 0462.ua