Настоятель храму Михаїла і Федора Олег Сіренко: «Державі потрібна церква як духовна основа»

30 років тому в чернігівському храмі Михаїла і Федора (нині він належить ПЦУ) відновили службу Божу та активне життя церковної громади. Збираючись на розмову з настоятелем цього храму о. Олегом Сіренком, я планувала розпитати його про те, чим сьогодні живе громада, як вистояла під час облоги Чернігова російськими військами, чи веде волонтерську діяльність. Одне слово, мала в голові певний шаблон інтерв’ю. Однак наша розмова з настоятелем пішла зовсім не за шаблоном. «Людину змінює зустріч з Богом» – Панотче, вітаю Вас із ювілеєм – 30-річчям з моменту відновлення духовного життя храму! Розкажіть, будь ласка, що зараз у ньому відбувається? Чим живе громада? – Тривають богослужіння тощо. Щодо соціального служіння церкви, волонтерства – нехай його оцінюють ті, для кого це робиться. Я вважаю, нам варто говорити про те, чому ми сюди прийшли, у цей храм, чому ми все це відроджували. — Так, давайте поговоримо! — Коли Україна стала незалежною державою, можна сказати так: цю незалежність нам Бог подарував, бо вона не здобувалася такою ціною, як у інших народів – кров’ю, революцією. Але то була ще не справжня здобута незалежність, бо не було у нас церкви, духовної основи. І це треба було розуміти, а люди цього не усвідомлювали. Колись наш патріарх Філарет – він завжди для мене залишиться патріархом, наставником – казав так: нам як церкві визнання не потрібне. Христові не потрібно було , щоб його визнавали. Боялися фарисеї, що у них владу заберуть. Тому вони і збурилися. А хто владу роздає? Диявол. Тому зрештою і розіп’яли Христа. Тож як церква визнання ми не потребуємо. А от самій державі церква потрібна як духовна основа. Навіть необхідна. — А можете пояснити цю думку на якомусь прикладі? — Ось простий приклад. Найтяжча хвороба в нашій державі – корупція. А як її подолати? Багато хто говорить, що треба зробити ще більш жорстоким покарання. Однак Євангелія розповідають нам про одного митаря – Закхея. Це колаборант нашою мовою, адже він збирав податки для римлян, тобто для поневолювачів. Мало того, він ще й ошукував людей, вимагав хабаря. І от раптом повз нього проходить Христос. Закхей був невеличкого зросту і навіть заліз на дерево, щоб краще побачити Христа. А Той проходить повз це дерево й каже: «Закхею, я до тебе прийду сьогодні». І він Його з радістю прийняв у своєму домі. І раптом щось відчув, щось особливе в серці. Ніхто ніколи на нього так не дивився до цього моменту, як Христос, ніхто з ним так не розмовляв. Я маю на увазі, що його не те що не любили, а навіть ненавиділи. І от він раптом змінюється. Промовляє: «Половину майна віддам убогим, а кого скривдив – поверну вчетверо більше». Майже все своє майно віддав. І тоді Христос каже: «Прийшло спасіння домові цьому». Це говорить про те, що людину змінили не якісь офіційні методи, не покарання, а саме зустріч з Богом. Я думаю, що й у нас так само фундаментом держави має бути церква, щоб закладалися оці моральні основи. А це відбувається із самого дитинства. І потім з дітей виростають громадяни, які стають державними діячами, службовцями, митцями, учителями, робітниками. А як ми зараз живемо: якщо ти щось пообіцяв і виконав, тебе вважають якимось особливим. Хоча це ж нормальна річ! Так і має бути. А ми вже настільки звикли, що обіцянки не виконуються, що для нас це норма. «Мене вела невидима рука» — От цікаво, панотче, а чи стало у храмі більше людей у зв’язку з цими трагічними подіями в країні? — Так, набагато більше. Коли ми починали служити, тут взагалі всього двоє-троє стояли. Та й умов таких тоді не було! — А Ви тут з першого дня, з моменту відновлення хаму? — З першого дня трудився для відновлення цього храму, але не був священником. Тут тоді служив о. Олександр Супронюк. Він уже спочив. Я тоді взагалі не думав бути священником. Знаєте Василя Чепурного? Це ми з ним тут якось працювали на подвір’ї, і він мені раптом каже: «Може, тебе би висвятили і ти би тут служив?» А в мене навіть думки такої не було! — Чим Ви на той момент займалися? — Учився в політехнічному інституті, хворів часто і одного разу багато пропустив, не схотів брати академвідпустку, не здав екзамен з електротехніки – вона мені взагалі не дуже давалася, і мене відрахували. Я тоді був страшенно засмучений. Згодом поновився на заочне відділення, тому що пішов працювати на завод автозапчастин. І паралельно ми займалися облаштуванням храму. — Напевно, Ви з релігійної родини? Може, були священники серед рідних? — Ні, мої батьки звичайні. Тато інженер, мама технолог. До слова, батько фактично починав будувати той завод, на якому я працював, – завод автозапчастин. І от до нас приїхав єпископ Полікарп і питає мене: «Олеже, може, я тебе висвячу?» Звісно, я був неготовий. А він і каже: «Може, моїми недостойними устами до тебе сам Бог промовляє, хтозна?» На все життя запам’ятав оці слова, які він мені в П’ятницькій церкві сказав. Я тоді цілу ніч не спав, усе міркував: «Ну, як я можу бути священиком?!» 30 років тому, 25 жовтня, мене висвятили. І коли святкували перше храмове свято, дивлюся: поминання Михаїла, Федора, і в цей же день –князя Олега Брянського. Це мій небесний покровитель, хоча батьки про це, звісно, не знали і не думали, назвали Олегом, та й усе. Олег Брянський – ще й онук князя Михаїла Чернігівського. Тож якась невидима рука мене вела. До слова, такий храм один у всій Україні, а в світі – усього три. Ще один храм на честь чернігівських святих Михаїла і Федора є в москві і десь один в Америці. — Виходить, духовну освіту Ви вже здобували пізніше? Адже священнику треба мати відповідну підготовку, знати церковний устав, Закон Божий тощо. — Коли мене висвятив єпископ Полікарп, я не мав духовної освіти. Потім поступив до Київської духовної семінарії. Після Полікарпа у нас був владика Іоанн. Він мене на цю посаду й призначив і теж казав: «Священнику обов’язково треба мати підготовку. Це у нас зараз такі скрутні умови, бо нічого нема – ні літератури богослужбової, нічого. Ми ж тільки починаємо цей шлях». Семінарію я закінчив теж заочно. «Господь про все потурбувався» — Скажіть щиро, не шкодували про те, що саме так склалася Ваша доля? — Ні! Варто сказати, коли працював на заводі, доволі добре заробляв – бувало, до 400 тоді ще рублів. А ставка в інженера була десь 120. А тут у храмі не було нічого. За рік після мого висвячення ми з владикою Іоанном поговорили про те, що він має намір поставити мене настоятелем. Я сказав так: «Оскільки Бог покликав, треба йти». Що тут думати про зарплату, про забезпечення чи перспективи! Ми не знаємо, що завтра буде. І війна ще раз це засвідчила. Хтось мав бізнес, великі статки, великий будинок, і в один момент втратив. Тож я покладав надії на Господа, просив, молився. І, бачите, Господь про все потурбувався. — Бачу, який у храмі Михаїла і Федора зараз прекрасний іконостас. Схоже, його робив ніжинський майстер, бо зустрічала подібні в Ніжині. — Так. Спочатку в нас був інший іконостас, точніше, частини іконостаса із архієрейської церкви Троїцького монастиря. А потім наш парафіянин, чернігівський підприємець Сергій Кнуренко, був у Ніжині, побачив там іконостас у храмі Всіх Святих і був зачарований цією авторською роботою майстра Олександра Кошеля. Він раніше працював у видавництві «Веселка». Том ми почали думати, як і для нашого храму зробити замовлення, шукали можливості. Майстер спроектував іконостас для нашого храму, почалася робота. Потроху ми збирали кошти. І до тодішнього губернатора Валентина Мельничука зверталися, і до різних підприємців. Робота майстрів тривала близько п’яти років. Якби мали гроші одразу, то зробили би швидше. Зате тепер маємо таку красу. Бачите, тут задум дуже цікавий: зверху в центрі хрест з розп’яттям. Це наш Спаситель – Бог, який відчуває всю відповідальність за те, що людину створив, і за те, що людина потім відпала від нього, згрішила, опинилася в біді. І Він прийняв смерть, як людина, аби цим перемогти смерть. Такою ціною, такою жертвою Христос нам здобув вічне блаженне життя, яке ми втратили. За Христом бачите оті всі райські красоти. Там і янголи, і райські птахи – такі, як тільки може собі людина уявити. А шлях до цього раю – через святість. Через єднання з Христом, через його заповіді, через покаяння. Все Євангеліє тут у зображеннях на іконостасі ми побачимо. — Ліворуч у центральній частині храму побачимо нібито гробницю. Хто тут похований? — Це наш владика Нифонт. Ми його перенесли з двору, бо він був похований біля церкви. Зробили саркофаг, туди перенесли труну. Коли владика помер, у церкві нам його не дозволяли поховати. А коли вже був владика Михаїл, то запропонував і ми про все домовилися. Вважаю, так насправді краще і це правильно. Маємо достойно вшановувати наших діяльних пастирів і архієреїв, які потрудилися на благо українського суспільства. — Оскільки церква знаходиться поруч із госпіталем, у його дворі, не можу не запитати, чи маєте контакт з пораненими? Чи вони до вас приходять, адже напевно потребують і духовної підтримки? — Військових на службі бачимо не часто. Частіше ми самі навідуємося в палати, аби почути запити, допомогти, розрадити, спільно помолитися. Спілкувалася Вікторія Сидорова, фото авторки Джерело: 0462.ua