«російські солдати заради розваги стріляли з автомата над головами людей». Олена з родиною місяць прожила в окупації під Черніговом

Родина Олени Чаус у перший день війни виїхала з Чернігова до сусіднього селища Михайло-Коцюбинське. Жінка каже, що сподівалася, що цей невеликий населений пункт окупаційні війська обійдуть стороною, але сталося навпаки – через кілька годин до селища увійшли російські війська, повідомляє «Настоящее время». «Ввечері 24 лютого ми приїхали, годині о сьомій. А вночі вже зайшли три колони росіян, – розповідає Олена Чаус. – Одна колона – це 450 одиниць. Потім зайшли ще 600 і ще тисяча. У нас вони різні були: і буряти , і росіяни. У нас була колона, яка зайшла з боку Білорусі». «Магазини вони промародерили в першу ж ніч, як тільки вони зайшли, на околицях. У центрі один магазин обібрати вони не встигли, – розповідає Олена. – І з цієї крамниці продукти роздали людям». Якийсь час Олена годувала дітей продуктами з магазину, а коли всі запаси їжі закінчилися, їй вдалося купити у фермера мішок пшениці та кукурудзи: на них вони й трималися. «З пшениці борошно ми молотили самі, вручну. Також з картоплі вирощували дріжджі на хліб», – згадує жінка. Раз на три дні Олена ходила до центру селища за молоком та новинами: там у черзі люди обмінювалися інформацією, бо мобільного зв'язку у селищі вже не було. Але кожна така вилазка була небезпечною для життя: жінка каже, що російські солдати заради розваги іноді стріляли з автомата над головами людей. «Вони встановили правило: коли ти йдеш вулицею, і якщо вони їдуть, ти в жодному разі не підіймаєш голову, не дивишся на них, – розповідає Олена з тремтінням у голосі. – І твої руки повинні бути так, щоб вони бачили, що в тебе в руках… Я їх правила виконувала, але одного разу їм чомусь дуже захотілося притиснути мене машинами прямо до паркану… Чи не колесами по ногах проїхали! І знову, зверху ця автоматна черга летить!… Мені до дома залишалося двісті метрів. Чесно сказати, після того, як вони проїхали, як я дійшла – не пам'ятаю». У Олени двоє синів, старшого звуть Святослав, йому дев'ять років, молодшого – Сашко. «Найстрашніше було, коли мама забігла з вулиці і кричала, що в сусідньому дворі ходили російські солдати, — розповідає Саша Чаус. — Я боявся через те, що я більше не зможу побачити свого брата, маму чи тата, бо вони можуть убити їх чи забрати». Олена каже, що військова техніка російських солдатів стояла майже в кожному дворі. Окупаційні війська виганяли сім'ї із будинків. Через деякий час у селищі почали пропадати люди: серед мешканців ходили чутки про розстріли. «На жаль, мені довелося старшому синові в очі говорити, що якщо раптом ми з батьком заснемо і не прокидатимемося, то ти брата не залишай, забирай його, рятуйся і шукай своїх, — згадує мати. — Напевно, це був найстрашніший момент з того, що було: ти дивишся йому в очі і розумієш цей жах у його очах, але з іншого боку, ти розумієш, що ти повинен його про це попередити, бо ти не знаєш, треба йому це чи ні. Чи є у цьому необхідність чи ні». На питання, як дитина відреагувала на цю промову, Олена каже: «У мене старший син справжній герой, великий молодець! Тому що він заспокоював ще й мене і казав: «Та ти що, такого не може бути, мамо!» Виїхати з Михайло-Коцюбинського сім'я наважилася наприкінці березня, як пізніше з'ясувалося, за п'ять днів до виходу російських військових із області. «Останньою краплею для мене стало, коли я дізналася, що почали пропадати дівчата. Я зрозуміла, що не дай боже щось відбуватиметься на очах у сина, це буде дуже важко пережити синові, мені, чоловікові. Всім у принципі», – говорить вона. Чауси вибиралися з окупованої території машиною з іншими односельцями в колоні з 16 автомобілів. «Ми проїхали два блокпости орків. Але потім ми виїхали трохи далі. І потрапили в поле під авіаналіт трьох російських літаків, – згадує Олена. – СБУ нас попередили, що коли буде крик «повітря», ми повинні відбігти від машин максимально і впасти. А коли буде крик «по машинах» — ми забігаємо в машини. Літаки розвенулися відлітати, нам крикнули «по машинах», ми сіли і почали від'їжджати. Але в цей момент знову команда «повітря»: вони повернулися!» «Тут у мене дитина старша сильно розгубилася, почала бігти. Вона бігла так, що ми не могли її зупинити. СБУ, хлопці, почали її наздоганяти, а вона ще більше тікає, — розповідає Олена. — І настав момент, коли чоловікові треба було натискати на педаль газу і їхати. Звичайно, я крикнула: «Я дитину не залишу!» Ми наздогнали його ледве-ледь, посадили в машину». 150 кілометрів шляху до столиці Чауси їхали 18 годин: на той момент усі мости на дорогах, що ведуть до Києва, були підірвані. Після сім'я так само довго добиралася до Хмельницького. «Не так боляче пережити це самому, як боляче бачити, як це переживають діти. Особливо коли дитині півтора роки: коли вона чує звук «гуп», наприклад, коли можуть голосно зачинитися двері, він падає навколішки, повзе, махає кулаками та кричить, – розповідає Олена. – Тобто він намагається у півтора роки якось захищатись від якогось дядька. Або коли дитина в десять років тобі говорить про те, як вона страшенно ненавидить Путіна і як би вона його вбила власними руками. Це жах!» Четвертого травня родина повернулася додому до Чернігова. «Дуже хотілося поїхати [додому]. Я навіть не боявся тоді, що стрілятимуть, – каже Святослав Чаус, молодший син Олени. – Коли повернулися, я насамперед побіг до свого письмового столу, де я вчив уроки. Там знайшов скетч-маркер, який мені подарували на Новий рік. Я хотів би скоріше забути про війну і не згадувати про важкі моменти, які трапилися». «Я дуже вірю в нашу перемогу. Це тільки наша перемога. І ми все відбудуємо, – впевнена Олена Чаус. – Ми все зробимо. Ми не орки, які бояться роботи. Все-все можна повернути. Єдине, чого не можна повернути – це життя». Джерело: 0462.ua