Чернігівського газовика Президент нагородив орденом Богдана Хмельницького

«Є на Донеччині місто Попасна. Дуже красиве і затишне. Було. Коли я зайшов у нього після початку повномасштабної війни – руїни, серед яких просто стирчать хаотично газові труби, я як газовик ще звернув увагу на це. Все димить, коптить, сірий дим навколо – просто заходиш в якийсь жах». Олександр Булах, газовик, військовослужбовець. Чимало працівників «Чернігівгазу» відклали робочий інструмент і стали до зброї, аби захищати країну, і тим самим дати можливість своїм колегам продовжувати тримати енергетичний фронт. В День Незалежності ми розпочинаємо цикл розповідей про газовиків-захисників. І перша – про підполковника Олександра Булаха, удостоєного ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Втім, про службу він розповідає досить стримано. По-перше, бо більшість інформації розголошувати не можна. По-друге…бо мама прочитає і буде плакати. «Перші 3 роки я брехав мамі, що я в тилу. Якось викручувався. А тоді прислав посилку додому зі своїми речами з Маріуполя, а тато не зняв адресу з неї, і мама дізналася», — розповідає Олександр Булах. Він – з династії газовиків, у «Чернігівгазі» працювали його батьки і він сам до 2014 року. «Я навчався у військовому училищі, служив потім за контрактом в армії. Коли звільнився, прийшов працювати в «Чернігівгаз». А потім — 2014 рік, почалася війна, оголосили мобілізацію. Я був підприємством заброньований як фахівець з цивільного захисту. А мені друзі дзвонять з військкомату – Саня, треба люди твоєї спеціальності. І я нишком написав заяву з проханням зняти з мене бронь і пішов служити. Голова правління тоді підтримала мене, допомагала, в тому числі мене забезпечили бронежилетом і каскою – коли війна тільки почалася, все це було величезним дефіцитом. З того часу і воюю. Якщо взяти по карті – вся Донецька область, я там у всіх секторах побув. З липня минулого року я перебував на виконанні бойового завдання у Сєвєродонецьку, і повномасштабну війну прийняв там. Війна є війна, складно всюди. Але на той момент я найбільше переживав за рідну Чернігівщину. За сім’ю, батьків, дружину з 12-річним сином, які потрапили в окупацію, місяць пробули без зв’язку. Нас обстрілюють там, а я думаю про те, що у них тут відбувається. Син подорослішав на очах — 12 років, а вже розмірковує, як справжній чоловік. Йому самому довелося піклуватися про маму — він її хапав за руку, водив у погріб під час обстрілів та ховав, коли окупанти ходили по хатах. За себе ми, військові, менше переживаємо, бо ми ж маємо підготовку. І до повномасштабного вторгнення росії всі ці роки ми готувалися, тренувалися, а після нового року вже розуміли, що до цього йде. Хоча лишався ще все-таки якийсь відсоток надії, що цього не станеться. І завдяки цій підготовці, завдяки Залужному, завдяки нашим бойовим командирам, які тут були, росіян так гостинно винищували», — говорить Олександр. Зараз ворог поміняв поведінку, порівняно з попередніми роками, і використовує тактику випаленої землі. Росіяни знищують буквально все на українській землі, залишаючи одні фундаменти і згарища. «Що вони хочуть? А хто їх знає. Мені здається, їм всім до такої міри залили мізки тією пропагандою. Мій однокурсник по училищу в росії, у нього в Україні мама, брати, племінники — вони ховаються в погребах, бо росіяни їх бомблять. А він розказує – я прийду до вас, я вас дістану. Я йому сказав – ні, ти сюди не прийдеш. Твоїх маму і племінників я сховаю, а тебе сюди не пущу. Як вони поповнюють свої ряди? Вони просто хапають всіх підряд на окупованих територіях. Є люди, які відмовляються евакуюватися, поки не потраплять під масований обстріл. А є такий відсоток, які залишаються – мовляв, ми воювати не збираємося, ми пацифісти і лишаємося в своїх домівках. Але коли російські війська заходять – вони мобілізують собі всіх підряд, і не розбираються, пацифіст ти чи ні. Але знаєте, від чого я був у захваті? Як увесь український народ разом з військовими об’єдналися і стали одним кулаком, яким почали лупити по ворогу. А села, про які ми думали, що там сепаратисти? Під тим натиском російських військ, бо вони перли у співвідношенні чи не 1 до 100, побрали люди жовто-блакитні прапори і вийшли на вулицю. Коли кажуть, що там переважно «ждуни» – це неправда. Зрадники і коригувальники, на жаль, як бачимо, всюди є, але, на щастя, їх мізер. І вони не завадять нам перемогти!», — каже Олександр. Межа неповернення ворогом перейдена, а тому у нас нема іншого виходу, крім як перемогти, впевнений Олександр Булах. Джерело: 0462.ua