Після довженної перерви знову інтерв’ю «Сіверському краю» дає міський голова Людмила Ткаченко.
Фото з сайту http://zemlyaivolya.net/
— Людмило Миколаївно, який найперший виклик поставило перед Вами особисто і всією міською радою, виконкомом повномасштабне вторгнення «північного сусіда» і водночас «старшого брата» в Україну?
— Війна для мене розпочалась о .4.30, зі дзвінка мого заступника. Сергій Йожиков повідомляв про бомбардування Києва, інших міст України, заяву путіна про «спецоперацію» — а я не йняла віри його словам: це було надто жахливо, щоб одразу повірити! А тоді посипались дзвінки з Грем'яча і Михальчиної Слободи: «Що нам робити?..».
Отож, перше запитання, поставлене вдосвіта 24 лютого, поставлене цією зухвалою, цинічною, брутальною війною, було, як зберегти людей. І я відповідала їм чітко: «Під час руху ворожих колон — в укриття!..»
Зідзвонились з головою РДА Тарасом Молочком, домовились зустрітись о 6.00 в адміністрації. Після зустрічі зрозуміли, що з влади в місті залишилась міська рада.
На той час у місті вже було на замку приміщення центру комплектування і соціальної підтримки Збройних Сил України (люди й досі називають його військкоматом), так як і приміщення батальйону територіальної оборони, що тільки-но сформувався. Всі були вже на війні — чекали агресора під Черніговом. Майже опустіло й відділення поліції — тільки кілька поліцейських на весь район. Всіх покликала війна!
«Хлопці, ми самі! — сказала я своїм за- мам. — Вся відповідальність на нас…»
«Отже, самооборона», — підтримали мене.
У той перший день війни були у Новгороді-Сіверському російські танки (коли кажуть, що ворожої техніки в місті не було, то мають на увазі, що не було їх в центральній частині міста). А окраїною, по вул. Шевченка до очисних споруд, пройшли десяток одиниць броньованої техніки. Рух був у напрямку моста у Путивську, вже тоді підірваного.
Другого дня вторгнення росії в Україну ми до міськради разом з представником поліції скликали чоловіків, яких можна було залучити до самооборони міста і сіл громади, — підприємців, активних громадян, мисливців. Я ніколи не думала, що стільки людей відгукнеться: зала засідань у приміщенні міськради була набита битком. Організували патрульні групи для цілодобового патрулювання, які в період всієї окупації стежили за порядком у місті, в тому числі їздили по вулицях, і не тільки центральних, і вночі. Пальним забезпечувала міська рада.
— От Ви сказали: період окупації. А не зразу ж змирились з тим, що це окупація, правда ж?
— Не сприймалось довго ніяк. Думалось з протестом: ну яка окупація? Влада ж українська, ми її не віддали, тримаємо. Прапори майорять наші!.. А що пройшли трасою ворожі колони, то це ще нічого не значить. А вже поступово, в процесі роботи над життєзабезпеченням громади, прийшло усвідомлення: таки ж ми на окупованій території, за «лінією фронту», як ілюстрували воєнні мапи й висловлювались найстарші жителі громади.
І не треба думати, що ніхто з мешканців Новгород-Сіверщини не звідав на собі фізично «смаків» окупації. Якщо міським жителям найбільших незручностей завдавали сирени, черги за готівкою і продуктами, то в прикордонних Грем'ячі, Михальчиній Слободі, Бучках все було набагато тривожніше й небезпечніше. Там люди знали: кожні три дні, як за графіком, — чекай «гостей» із-за «порєбріка». Приїдуть, зчинять хаотичну стрільбу, заглянуть в деякі хати. Забирали з собою чоловіків, потім, після знущань, повертали.
А випадок з викраденням і ув'язненням старости Грем'яча Ганни Гавриліної став відомим всій Україні. Не пішла ця мужня, достойна жінка на співпрацю з «асвабадітєлями», не прийняла гуманітарної допомоги з росії. До речі, є підстави для підозр: без «навідки» місцевих не обійшлось. Тягли ж на бронетранспортер літню жінку серед білого дня й прилюдно. І ніхто не заступився!..
До речі, вже після викрадення Ганни Гавриліної рашисти, наскочивши у Михальчину Слободу, шукали старосту і цього села. Олені Дорошенко з малолітніми дітьми довелось переховуватись, навіть у лісі.
— Жахіття!.. Але давайте поговоримо, наскільки справлялись з Вашим найголовнішим завданням, повсякденним і в мирному житті, і за воєнного стану, — життєзабезпеченням громади…
— Вже 25 лютого постала проблема з постачанням хліба. І відверто скажу: якби не старости сіл, то міська рада з цим би самотужки не справилась. Постачання продуктів було відрізане і від Чернігова, який був в облозі, і від Шостки (із Сумщиною вже не з'єднував автомобільний міст). Старости привели доладу покинуту дрезину для доставки хліба колією та влаштували переправу по льоду Десни, а потім вже і човнами.
І першим, вже того ж другого дня війни, на виручку з хлібом прийшло підприємство з Шостки. Звичайно, не вистачило б заводу транспорту розвозити хліб по всіх селах нашої великої територіальної громади. А їздити грем'яцькою трасою було ще й ризиковано. Тому довозили хліб напівзабутими шляхами до Пушкарів, а звідти старости організовували його доставку грунтівками до Грем'яча, Бучок, Михальчиної Слободи.
Потім семенівські пекарі стали забезпечувати хлібом і батонами ближчі до них села нашої громади. Відновили виробництво на пекарні в Чайкиному. Так поступово хлібна тема втрачала гостроту.
— Але ж ще гірше, на мою думку, було з медикаментами.
— Так, особливо важко стало людям з гіпертонією й іншими серцево-судинними хворобами, онкологічними недугами, інсу- лінозалежним, із захворюваннями щитоподібної залози. Сюжет на цю тему, який зняло Суспільне, сподобався багатьом. Але сюжет тільки концентрував увагу на проблемі, яку треба було вирішити.
Підказка від гендиректора «Ліків України» була такою: допомогти можуть тільки в Полтаві (до цього «виходили» на Конотоп, Кролевець тощо). І за посередництва Полтавської військової адміністрації тамтешня фармструктура згодилась нам допомогти. Але їхати за ліками у Полтаву треба було самим. І їхати — й через райони бойових дій. Зголосився на це староста одного із сіл і його друг (дуже жаль, що не можу назвати сьогодні імена цих сміливих достойників — неодмінно зроблю це, як закінчиться війна). Вирушили вони за ліками через підконтрольну Україні й окуповану території, а між Конотопом і Ромнами — й через зону активних бойових дій. Там опинились буквально під обстрілами. Тримали мене «в курсі справ», зідзвонювались буквально кожні півгодини. А як повернулись, сказали мені: «Людмило Миколаївно, ми ще так швидко ніколи не їздили!..».
Закінчувались і резерви пального. «Хочете — приїздіть! — сказали з Кременчука. — Але своїм бензовозом». Сергій Йожиков знайшов і бензовоза. Його наші сміливці з громади зустрічали у Лохвиці, куди вирушили легковиком. По дорозі зустрівся їм палаючий на узбіччі бензовоз, вони його сфотографували і. попрямували далі, не злякавшись небезпеки. У Кременчуцькій міській раді розцінили приїзд за пальним з окупованої самісінької півночі України як справжнє геройство. І нас підтримали, що не складаємо рук. І запропонували: нехай після перемоги Новгород-Сіверський і Кременчук стануть містами-побратимами.
І ще хочу розказати про героїню — керуючу одного з банківських відділень. Особисто, хоч і з охороною військових, їздила за готівкою до Шостки! Бо нікому, крім неї, такої суми банк би не довірив.
Ще ми в перші ж дні окупації рф нашого терену взялися створювати продрезерв. Запустили в роботу млин, що є на одному з новгород-сіверських підприємств, із зерна, наданого підприємцями, фермерами, намололи й засипали в «засіки» 15 тон борошна. Запаслися, на випадок ще гірших часів (від них нехай Бог боронить), і крупами, цукром, олією, тушкованкою чай- кинського комбінату, консервацією від наших господинь. А давній друг нашого міста народний депутат України від сумської землі Ігор Молоток дав у наш продрезерв 1,5 тони макаронних виробів.
— Все це просто розповідати, але нелегко, звісно ж, було вирішувати. Пригадуються розмови з тих перших днів війни: от залишили прикордоння наше на плечі двох жінок. Мались на увазі Ви й Наталія Разумейко — керівник апарату районної адміністрації…
— Це не зовсім так. Міцне чоловіче плече я відчувала. Його підставив В'ячеслав Кауфман. Досвідчений і держслужбовець, і посадовець місцевого самоврядування — але ж і серйозний опозиціонер мій і моєї команди в міській раді. Тому, може, його вчинок і був для мене настільки несподіваним, наскільки й дієвою його підтримка.
В'ячеслав Маркович просто прийшов до мене і сказав: «Я буду Вам допомагати.». І взяв на себе всі питання оборонного характеру: формування самооборонних груп, встановлення блокпостів тощо.
І мені з командою стало набагато легше — лишились господарські справи (хоча їх теж було багато й різних, і жодного простого). Недарма кажуть, що людина пізнається в біді.
Не полишив В'ячеслав Кауфман взятої на себе добровільно місії, аж поки не сформувалась військова адміністрація на- чолі з Андрієм Анікієнком.
Звичайно, опора надійна і тоді, і зараз — від моїх заступників, інших чоловіків — працівників міської ради, від старост сіл, від чоловіка й сина.
Надійну чоловічу підтримку відчувала й від очільників сусідніх територіальних громад — Понорницької, Сосницької, Семенівської, Коропської, Корюківської, Городнянської, Шосткинської. Кожен день хтось дзвонив. І казали, що вже почувши мій голос заспокоювались.
Й так само неправі ті, хто тоді, в кінці лютого — на початку березня, побачив тільки двох жінок. Нас було набагато більше: і депутатки ради, і активістки, очільниці структурних підрозділів громади, і особливо жінки-старости сіл. Кожна патріотка, сміливиця, розумниця, господарниця. Жодна не розгубилась.
І що примітно: жоден з наших старост, — і чоловіків, і жінок — не подав заяви на звільнення (були ж громади, де це набуло масовості)!
А коли десь через тиждень після окупації постала загроза захоплення ворогами влади у Новгороді-Сіверському, я екстрено скликала депутатський корпус. Зібрались за якусь годину. І сказали: станемо всі під міськрадою, влади не віддамо! І стоятимемо до останнього! От вам і зросійщене прикордоння!..
— А як вдавалося організовувати евакуацію новгород-сіверців, їх рідних з оточеного Чернігова?..
— Не можна сказати, що весь шлях евакуації ми забезпечили повністю. Ми забирали людей у Березній, а дістатись туди їм допомагали волонтери. Сім кілометрів від Чернігова до Анисова хто пішки проходив, кого підвозили. А далі транспортом до Авдіївки (Куликівська ТГ), там була переправа через Десну. І вже недалеко Березна.
Яке було полегшення, який камінь звалився з серця, коли в перший день цієї акції повернулися всі п'ять посланих за людьми автобусів! І не справилась би я, певно, з цією місією без мого чоловіка, депутата міської ради Володимира Ткаченка, — його допомога в цій справі безцінна!
А також це стало можливим за допомогою працівників ПП «Новгород-Сіверські аграрні інвестиції» та небайдужих містян.
Я тепер часто даю інтерв'ю журналістам різних ЗМІ. І от одна кореспондентка спитала мене, чи я плакала під час війни. Я відповіла, що вперше розплакалась, як почула про загибель Сергія Доманцевича — студента, якого рашистські нелюди розстріляли на переправі, коли він добирався з Чернігова додому. Сергійко — садківський одногрупник і однокласник мого сина. І коли мер з Мени сказав мені телефоном, що маю 200-го і хто цей 200-ий, це було великим потрясінням…
Сергія, а пізніше загиблих у боях наших сіверян-героїв переважно забирала з моргів і доставляла рідним міська рада. Брала на себе й організацію поховань. Вічна їм пам’ять!..
— Людмило Миколаївно, розкажіть про гуманітарну допомогу, що надходила і розподілялась міською радою. Що, скільки, від кого? І кому роздано?
— Найпершою прийшла гуманітарка з Полтавщини — з Лохвиці і Хорола. Передали олію, цукор, крупи. Всього небагато, тому вирішили спрямувати в продрезерв.
Потім отримали 12 тон продовольства, медикаментів, засобів гігієни, одягу зі Швейцарії. Цей транш направив депутат Чернігівської обласної ради від «Рідного дому» Олександр Якубін. Запам’яталась розмова з водієм — чоловіком з Миколаєва. Здивувавсь, що в нас хліб без черг, ще й на вибір.
Продукти тривалого зберігання, каремати, ковдри ми віддали військовим, медикаменти теж на військові медустанови. Памперси отримали багатодітні сім’ї. Аптечки дістались добровольцям, а одяг — боксерському клубу «Лідер» (військовим він не підійшов).
Для переселенців надійшла адресна допомога з Чернігова — 800 продуктових наборів (крупи, олія).
Що зібрали львів’яни (видно, що це від простих громадян) роздавали багатодітним сім’ям і тим родинам, де є діти-інваліди, дорослим інвалідам, людям інших вразливих категорій. А готову їжу — військовим.
Допомога від Мінсоцполітики (а це 2,7 тони) — для сімей з дітьми до шести років, інвалідів й інших нужденних.
— Але є скарги, зокрема, в соцмережах, що допомоги дійсно потребують, а її ніхто не пропонує. Куди звертатись в таких випадках?
— До волонтерського центру, що знаходиться у міському Будинку культури. Очолює його наша депутатка Олена Бурико — відома активістка.
— Життєзабезпечення населення — це й громадський транспорт. Як з відновленням автобусних маршрутів?
— Поступово відновлюємо. Ходить міський автобус. За довоєнним графіком. Проте вартість проїзду виросла до 5 грн (так вирішив виконком). Їздять автобуси на Кудлаївку й Об’єднане, на Попівку й Лизунівку. Звичайно ж, є автобусне сполучення з Черніговом. Новий рейс — на Комань — довелось відкрити, бо не ходять туди тепер автобуси з Шостки.
Багато, дуже багато претензій до того, що нічим добиратись до Грем’яча й Бучок. Але відкривати в тих напрямках автобусне сполучення поки що забороняють військові.
— Запитання іншого плану. Вам доводилось мати справу з відвертими колаборантами? А погрози від «асвабадітєлєй» не надходили?..
— З колаборантами розмов не було, а рашисти з погрозами дзвонили не раз. Називали «с…ка в вишиванке», казали «До скорой встречи…». Переповідати детальніше не хочу.
— Вам дуже багато в останні місяці сказали через соцмережі. В тому числі й недоброзичливці. Щось прокоментуєте?
— Було навіть таке запитання: а чому це я не спиняю танків на трасі? А хіба була в когось тоді зброя? Чи хоча б бандерівський узвар? І де їх спинили голіруч в перший ранок вторгнення? Одноосібно? Та й ЗСУ вирішили зустрічати ворога під Черніговом — а їм видніше було. А найкоротша відповідь запитанням: а чому цього не робили ви, диванні стратеги?
А одна з останніх претензій — чому я не відновлюю міст через Десну? Бо він підірваний з боку Сумщини, наша громада не має на це ні повноважень, ні коштів. А взагалі-то рішення про відновлення таких об’єктів — за військовими.
А загалом, вважаю, що нам, міській раді, за роботу у важкий період окупації не соромно, ми можемо сміливо дивитись людям у вічі. Навіть пенсії тим, хто отримує їх через «Укрпошту», доставили у нас раніше, ніж в усіх інших сусідніх громадах. До речі, доправляли їх наші військові, коли в Чернігові велись жорстокі бої.
Джерело: Газета "Сіверський край" від 12 травня 2022 року, інтерв’ю взяла Ганна ХАЛІМАН
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
