Батько і син – вартові енергетичного фронту. «Це було наше сімейне рішення – не їхати з Чернігова, коли почалася війна. Бо кожен повинен зробити внесок у перемогу на своєму місці».

Віктор Сусленко працює водієм аварійної служби АТ «Чернігівгаз» 28 років. Його син Ігор, слюсар АДС – 8 років. 24 лютого зранку у Ігоря завершилася остання мирна зміна. Його батько якраз заступав на чергування. «Їхав тролейбусом на роботу, коли почалися сирени. Ми одразу поїхали заправляти робочі машини до повних баків. Довго стояли в чергах на заправках, бо у людей почалася паніка, хоча ніхто до останнього не вірив, що росія почала повномасштабну війну», — розповідає Віктор. Чітке усвідомлення прийшло на другий день, після того, як Чернігів почали обстрілювати з артилерії. А виклики 104 зі звичайних «запах газу на кухні» змінилися на «снаряд потрапив у газопровід» та «авіація скинула бомбу на багатоповерхівку». «Після початку бойових дій ми працювали з сином вже в одній бригаді. Я хотів хоч якось оберігати його. На роботі це мій колега, але в душі, зрозумійте — я ж його тато», — каже Віктор. В їхню з сином зміну, 3 березня, трапилися найжорстокіші авіабомбардування Чернігова – на вулиці Чорновола та в районі Старої Подусівки. Їх організації «Human rights» та «Amnesty International» визнали воєнними злочинами. На багатоповерхівки на вулиці Чорновола російський літак скинув щонайменше 8 некерованих авіабомб – в той час, як люди стояли в черзі за хлібом та в аптеку. Тоді загинуло 47 людей. Віктор та Ігор були на місці через 15 хвилин. Ігор пригадує: «Ми приїхали одразу після скидання бомб разом з рятувальниками за планом взаємодії, там же газифіковані будинки. Було враження, що я потрапив у якийсь військовий фільм – все розбито, будинки горять, попіл літає, мертві люди лежать посеред вулиці. Я їх не одразу навіть побачив, бо побіг перекривати газ в розбомблених будинках. Звідти ми поїхали на Стару Подусівку, де рашисти скинули бомби на дві школи та приватний сектор. Там замість 2-х будинків просто були воронки, пробитий підземний газопровід. Там було страшно, бо літак якраз на друге коло пішов – через хмари його не було видно, але чутно цей важкий смертоносний звук. А ми продовжували бігати, робити свою роботу». Його батько Віктор додає: «Знаєте, що ще страшно було? Що в нашому столітті, в центрі Європи, таке може бути. Розумієте, там ще теплі люди лежали, шматки людей». Після таких викликів навчилися з колегами розуміти один одного по очах. Доводилося працювати під мінометним обстрілом, виїздити на виклики, коли розривалися касетні снаряди – вбивали людей, пробивали газопроводи. Відпочити майже не виходило, бо ночі доводилося проводити або в підвалі, або подрімати декілька хвилин в аварійній машині в очікуванні чергового виклику. Але, кажуть чоловіки, думки кинути роботу не було – бо знали, що це їхній обов’язок перед людьми. «Зупиняли газопостачання, лише якщо все в шмаття було розірвано, а де можна хоч якось залатати – латали. Коли ми приїжджали, люди плакали, дякували, намагались нагодувати нас – пропонували поділитися, можливо, і останніми шматком хліба, склянкою води чи іншою їжею, яка у них була. Одного разу ми йшли у спецформі на перезмінку, назустріч бабуся якась – перехрестила нас «хлопці, з Богом, бережіть себе». Дуже допомагала підтримка людей. І колег з РГК, які з інших регіонів, з інших облгазів передавали нам гуманітарну допомогу». Источник: 0462.ua