Вивезли із шостої спроби: як волонтери зберегли життя 15 маленьких онкопацієнтів чернігівської лікарні

Вивезти маленьких пацієнтів з небезпечної зони планували у перші години повномасштабного вторгнення Росії. Але попри алгоритм, який медичні працівники розробили разом з волонтерами, зробити швидко це не вдалося: п’ятьох дітей через важкий стан здоров’я не можна було перевозити. Тільки через тиждень поневірянь у лікарняному сховище під потужними обстрілами хворих малюків з батьками вдалося вивезти до Києва. Завдяки цій успішній операції з порятунку зараз вони продовжують лікування, більшість – в європейських клініках. "Українська правда. Життя" розповідає, через що пройшли волонтери та діти, щоб потрапити у безпечні місця. "Спрацювали три страшні сценарії одночасно" Сергій Зосименко – один з засновників благодійної організації Evum, котра займається підтримкою орфанних та хворих з онкогематологічною патологією дітей з Чернігівської області. У волонтерство він прийшов майже випадково: дружина розповіла про трагедію у родині подруги, де на гострий лейкоз захворіла маленька донечка. Для її порятунку були потрібні волонтери, тож Сергій допомагав робити відеоролики, бо за фахом – телевізійний оператор. На жаль, маленька Анна програла битву з хворобою, але Сергій впевнений – цей досвід для багатьох став найважливішим у житті. "Цей мій ранок, мабуть, як і у всієї країни, розпочався фразою: прокидайся, почалася війна". Відправивши дружину з сином до рідних ближче до околиці міста, я поїхав до лікарні. Вже знав, що відбулися перші напади на військові об’єкти по країні. І відчував, що події розгортатимуться швидко. Але тоді ще сподівався: у цивільних ще є час, щоб виїхати. Тому був рішуче налаштований виконувати план, про який ми домовлялися заздалегідь з лікарями. В лікарні нас чекало 15 дітей, ще в області – понад 40 родин, яким потрібна медична допомога після або перед інтенсивним лікуванням", – згадує Сергій. Але все пішло геть не за планом. Перші складнощі були з транспортом: в хаосі перших днів війни не спрацювали попередні домовленості. А на звичайних легкових авто дитину з реанімації не вивезеш. Побачивши на порозі свого кабінету Сергія, лікар Єгор Павленко, що опікується цим відділенням та є керівником організації Evum, захитав головою: ми не можемо зараз нікуди їхати. Виявилося, що п’ять найважчих дітей потребують певного часу для стабілізації, бо просто не переживуть дорогу. "Ми домовлялися, що починаємо евакуацію, якщо бачимо один з трьох сценаріїв: російські війська переходять кордон Чернігівської області, існує реальна загроза безпеці персоналу та дітей або ризик залишитися без потрібних препаратів для лікування. А виявилося, що одночасно спрацювали всі три страшні сценарії", – каже Сергій. Сергій, який має військовий досвід та знаходився в оперативному резерві другої черги, розумів: Чернігів стає плацдармом для захоплення Києва. І щоб врятувати дітей, яких через сильні бомбардування поки неможливо було вивезти з міста, потрібний був вже зовсім інший план. Тож певний час вирішили чекати моменти затишшя та стабілізацію стану здоров’я дітей у сховищах. Тоді вони з лікарем вперше спустилися у лікарняних підвал. І зрозуміли – це завдання, як то кажуть, із зірочкою… "Розумію, що на війні є більш важливі справи, ніж порятунок важкохворих дітей" "Досвід перебування на сході був корисним. Я знав, на що чекати перші дні, перші тижні, перші місяці. Тому ми розпочали облаштовувати сховище. Можливо, воно за якимись паперами там й було облаштовано, але ми побачили брудне приміщення, без світла, запасу води, меблів та будь-яких зручностей", – говорить волонтер. Для облаштування сховища шукали допомогу у місцевих підприємців та просто мешканців міста. Про ці спецоперації з пошуком та перевезенням ліків та медичного обладнання, генераторів, меблів чи ковдр можна було б написати цілу пригодницьку історію. Згодом вдалося більш-менш облаштувати приміщення, поставити ліжка та перевести у безпечне місце пацієнтів. Щоб привернути увагу та акумулювати більше допомоги, зверталися до іноземних ЗМІ, які писали про ситуацію в Чернігові. У цей час в лікарню вже почали потрапляти поранені. І шок був навіть у персоналу: вони раніше не бачили таких важких травм та поранень. Особливо страшно було під час авіаудару у сусідній з лікарнею будинок: медсестри непритомніли, побачивши тіла людей, яких приносили з місця вибуху. Але пори шалене навантаження та погіршення безпекової ситуації, персонал онкогематологічного відділення намагався не просто турбуватися про пацієнтів, а продовжувати лікування, від послідовності та безперервності якого залежить життя малюків. "Розумію, що війна – ситуація критична. І, хоч і не можу це навіть вимовити одразу, є справи більш важливі, ніж порятунок важкохворих дітей. Але ми вирішили, що для нас – це найголовніша справа. Коли хтось звертався до нас, щоб приєднатися, я попереджав, що ми залишимося з дітьми до кінця розв’язання ситуації. І, знаєте, ніхто з добровольців не втік", – розповідає Сергій. Дітей охороняли батьки, кілька самооборонівців і волонтер з рушницею Навряд чи можна сказати, що перебування у лікарняному підвалі було насправді безпечним для дітей. Офіційної охорони в лікарні ніхто не надав, тому Сергій вирішив взяти з дому власну рушницю. Потім долучилися ще кілька воїнів місцевої самооборони. "Але як ми могли б зарадити російським військовим, якби вони прийшли в цей підвал вбити наших дітей? То розуміли, що треба готуватися до найгіршого. Водночас намагалися постійно слідкувати за поточною ситуацією в місті, щоб не пропустити слушний момент для евакуації, у яку ми все ж продовжували вірити. Бо це ясно, що довго в цих умовах діти з таким діагнозом не протримались би", – згадує Сергій. Але для дітей, які лікуються від онкологічних хвороб, був ще один дуже великий ризик. Дізнавшись про облаштоване сховище, у підвал почали приходити мешканці сусідніх будинків, де не було зручних приміщень для перебування під час обстрілів. А через те, що бомбардування майже не припинялося, люди просто залишалися там жити. В антисанітарних умовах, з дефіцитом води та відсутністю туалетів люди почали масово хворіти. А будь-яка інфекція для дітей, що лікуються від онкології, навіть у тій "стерильній" частині підвалу, яку відділили плівкою, могла стати фатальною. Тож проаналізувавши данні від військових, зваживши всі за та проти, вони нарешті призначили дату евакуації. Через обстріли завантажували та розвантажували дітей п’ять разів Разом з пацієнтами та їхніми батьками вирішили їхати лікарі з родинами та волонтери. Тільки-но вони вперше винесли дітей з підвалу та завантажили для евакуації, розпочався обстріл. Довелося терміново заносити назад. Наче стихло – знов завантаження. І одразу вибухи. Так довелося робити п’ять разів. Того дня вони все ж ризикнули виїхати, хоч чули постріли трохи далі. Але на одній з вулиць далі їх не пропустив військовий: яка евакуація, які діти – там йде танковий бій! "А коли ми почали розвертатися, щоб їхати назад у лікарню, побачили, що за нами вже прилаштувалися понад 50 автівок… Мабуть, побачили червоні хрести на машинах, подумали, що за нами їхати безпечно", – зітхає волонтер, згадуючи невдалу спробу. Та наступного дня все вийшло. Діти доїхали до столиці, де після стабілізації стану 13 малюків з батьками відправили до Львова. А звідки – у лікарні Європи, де вони всі зараз. продовжують лікування. "Ми були такі щасливі, що я навіть не можу згадувати це без сліз. Але вже наступного дня було відчуття, що ми зробили так мало. Бо в місті залишалися люди, яким була потрібна допомога", – каже Сергій. За цей час Сергій разом з друзями десятки разів возив гуманітарну допомогу в рідне місто та населені пункти поруч. Навіть коли підірвали міст, який з’єднував Чернігів за іншими містами, волонтери знаходили можливість доставляти адресну медичну допомогу та продукти в оточені населені пункти. Також волонтер постійно підтримує зв’язок зі своїм підопічними, які після такого дивовижного порятунку мають обов’язково перемогти у своїй особистій війні з хворобою. Єлизавета Гончарова, спеціально для УП. Життя Источник: 0462.ua