Тут у зошит вже не записують.
Траса проходить через центр села Дорогинки, що на Ічнянщині. Два магазини — з одного боку від дороги, два — з іншого. В обід покупці є в кожному.
У магазині-кафетерії «Берізка» і кави випити можна, сидячи за столиком, і продуктами закупитися. Є все необхідне, навіть готові заморожені відбивні.
Поки відпускала товар невеликій черзі, 39-річна Валентина Костенко, продавчиня, встигла вислухати розповідь бабусі про її чоловіка і його методи лікування (нічого нового, дід ховає ліки в гаражі), порадити жінкам, що взяти на обід людям і котам, поговорити з покупцями про політику, далеку і місцеву. І це лише за 20 хвилин. А «Берізка» відкрита з восьмої ранку до восьмої вечора.
— Працюю тут з 2017 року, — нарешті дочекалася, щоб поговорити, і я. — Люди йдуть за продуктами, найходовіший товар — хліб. Рідше — кави випити. Можуть отам сісти за столик, побалакати. Розливне пиво є тільки влітку, п'ють надворі.
Буває, ті, хто трасою їде, фальшивими грошима намагаються розрахуватися. Особливо роми. Або з порваною двохсоткою заходять. Я на око вичисляю. «Не такі» гроші не беремо, а товар назад забираємо. Не лаються, погоджуються. І йдуть до іншого магазину.
Кішка прибилася трьохмастна, годуємо. Як звуть — не знаю, вона в нас одна на всіх. Ночує то за магазином, то під церквою. А їсти сюди йде: у кого сосискою розживеться, у кого сарделькою.
— Кавалери, залицяльники ходять?
— Нема в нас кавалерів, ми всі серйозні і заміжні, — сміється Валентина.
Взимку люди чаЬто погрітися заходять, магазин же біля автобусної зупинки. Та й не тільки ті, хто автобуса чекає, гріються. Я не вижену, не замерзати ж людям. А ті, хто кудись їде, заходять подзвонити або зарядити телефон. Буває, дозволяю: як сіла батарея, а їхати треба, — що ж людині робити?
— Девочки, щось вам давати? — звертається до жінок, які топчуться біля прилавка.
Після «дєвочок» на касі за пляшку води розраховується юнак.
— А картуз де? — забираючи десятку за воду, суворо питає покупця Валентина.
— У мене шапка з собою, — знітився парубок. Забрав воду, стоїть біля виходу, шукає шапку.
— При матері шапка, а тоді немає, — дорікнула жінка. — Одягай!
Виявляється, то син Валентини.
— А чого ж він гроші платив? — не стримала я подив.
— А як же? Магазин же не наш власний. І камери спостереження стоять.
Одного разу гаманець залишили. Потім у записі з камери хазяйка дивилася хто загубив. Велосипед людина забула. Я забирала додому, щоб ніхто не вкрав, а вранці забрали.
— А зошит з боржниками де?
— Немає вже. Зошити — в минулому. Хоч і просять, ми не записуємо.
"ВісникЧ" №40 (1847) від 7 жовтня 2021, Олена Гобанова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
