Дідусь Юрій у цій родині пише вірші та зі словами щирої подяки надсилає їх українським воїнам. Його син Дмитро з позивним «Єгер» добровільно став на захист Чернігова та України, отримав тяжке поранення, інвалідність і мобілізувався з війська. А от 22-річня онука, вихована в патріотичних традиціях, спочатку активно волонтерила, заснувала благодійний фонд, а нині – теж служить. На війні «Нафаня» рятує життя, знайшла своє кохання, та запевняє, що стоятиме до кінця, бо вірить у майбутнє України. З цими «звичайними» надзвичайними чернігівцями поспілкувалася Ірина Довгошея.
Серце шанує й пишається тобою!
«Нас покликала країна
Боронити рідний край.
Брат за брата, свій за свого —
В кожнім серці пролунай!
Браві хлопці, українці,
Побратими бойові
Станьмо разом ми єдино
Боронить свої краї!
Ми країна є єдина,
Наш і Захід, наш і Схід
Вирушаймо, браття, разом
В героїчний наш похід!»
Це віршовані рядки 73-х літнього чернігівця, поета-аматора Юрія Безпритульного. Написав їх, коли ще тільки починалися бойові дії на Донбасі. Та актуальні вони й зараз, бо війна не припиняється, і наша країна досі потребує захисту. Через брак коштів автор не має можливості друкувати свої вірші окремою збіркою. Та світ не без добрих людей, і завдяки їм поет упорядковує власні твори в маленькі брошури та передає на фронт. Чоловік розповідає: «Це моя підтримка нашим захисникам. Я ж розумію, як їм важко. Думаю, моє освідчення додає їм сил і витримки».
На початку кожної збірки поезій Юрій Безпритульний пише бійцям: «Дорогий мій брате – воїне! Хочу висловити тобі слова вдячності й пошани. Але не знаходжу слів. Серце каже, серце шанує, пишається тобою. Але тих слів, щоб усе сказати, на землі не існує. Твоя жертовна справа безцінна для мене. Ви – воїни Збройних Сил України, загартовані в боях. Несіть це звання гідно! Слава вам і слава Україні!»
Не зважаючи на поважний вік, хвороби, цей чоловік залишається оптимістом і прагне підтримувати українських захисників хоча би власною творчістю. Юрій Безпритульний був активним учасником багатьох патріотичних заходів, які відбувалися в Чернігові до повномасштабного вторгнення ворога. Зокрема, це «Родинне коло» та «Єдина родина України».
Багатьом захисникам-чернігівцям він присвятив свої віршовані твори. В деяких аналізує сьогодення й причини, що призвели до війни. Він подумки завжди разом з українськими героями:
«Неоціненна ваша справа,
Бо справедлива є вона,
І мужність вашу нездоланну
Не зможе вбити ця війна
Якби ж я міг це зупинити.
Але не можу, хто я є?
Благаю Бога це зробити,
Почути слово це моє!»
Поет вірить у справедливість і людську доброту. В цьому неодноразово переконувався. Серед друзів і знайомих пана Юрія є людина надзвичайної доброти й порядності – чоловік із псевдонімом «Професор». Якось він запевнив, що ніколи не залишить автора у біді. А під час облоги Чернігова та коли треба надрукувати й розповсюдити його власні вірші, безкорисливо допомагав і допомагає волонтер Андрій.
Мій обов’язок – захистити своє
Син пані Юрія Дмитро з позивним «Єгер» з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов у тероборону. Не зволікав і хвилини, коли почув ворожі обстріли:
— Я пішов, бо це мій обов’язок – захистити своє. Мені не потрібно чужого порядку. Це моє житло, мій дім, мій рідний край. Як можна бути байдужим, коли в твоє вікно стукає ворог, хоче захопити та поневолити тебе?
Дмитро не проходив армійської служби в молоді роки, ще з дитинства мав певні проблеми зі здоров’ям, але це не стало на заваді його рішенню боронити Чернігів, а згодом — і Україну. Разом з бійцями 119-ї окремої бригади ТРО Дмитро брав участь у важких боях за Чернігів, а коли рашистів відігнали, почав захищати Чернігівську область. Разом із побратимами копав траншеї та окопи. Бувало, і під вогнем противника.
— Ми готували позиції і навіть жили в бліндажах. Так, я 5 місяців прожив саме в бліндажі. Копали ми і в бік Коцюбинського, і неподалік Новгорода-Сіверського. Дійшли до білорусько –російського кордону.
Побратими 165 Новгород-Сіверського окремого батальйону, в складі якого Дмитро воював, дали йому позивний «Єгер». Розповідає й про безпосередню участь у бойових діях на Донбасі. Найбільш інтенсивні бої згадує в районі Білогорівки. На війні Дмитро був командиром відділення, отримав звання молодшого сержанта та бойові нагороди. У травні 2024–го отримав тяжке поранення. Через це демобілізований, отримав другу групу інвалідності. Час від часу ветерану необхідно проходити медичне обстеження, лікуватися. У спілкуванні він не вихваляється своїми звитягами, розповідає про війну, як про щось буденне, сумує за побратимами:
— На фронті ми з хлопцями стали рідними. Навіть маючи різні характери й життєві обставини, нас єднала спільна мета і спільна справа. Ми були однією сім’єю.
Його ж рідна сім’я – батько та мати, дружина й донька — терпляче й чекали, коли чоловік повернеться додому із фронту. Хвилювалися, підтримували, допомагали вистояти. Дружина Тетяна, з якою Дмитро разом 9 років, щиро зізнається:
— Тяжко було дуже змиритися з тим, що чоловік на війні. Але я чекала. Дякувати Богу, що живий і зі мною! Він спокійний, добрий, безкорисливий. Має на все власну думку й завжди готовий допомогти ближньому. Я поважаю його за позицію та вважаю, що завдяки нашим захисникам ми плекаємо наступне покоління українців. Бо на їх прикладі вони навчаються, як відстоювати своє, як любити рідну землю та захищати її.
Із волонтерок – у захисниці
Доньці пана Дмитра всього 22 роки, і вона також військовослужбовиця. Як і батько, добровільно підписала контракт і долучилася до лав ЗСУ наприкінці 2024-го року. Це було свідоме рішення. З дитинства вона зростала з патріотичними думками та поглядами.
— Дідові вірші надихали мене, скільки себе пам’ятаю. Ще я захоплювалась ідеєю відправляти свої малюнки захисникам. Згодом у підлітковому віці потроху почала займатися волонтерством. Разом із іншими небайдужими чернігівцями збирала речі та продукти, передавала їх воїнам на передову. В 11 років сказала діду, що поїду на Донбас. Вже тоді мені хотілося долучитися до захисту східних кордонів. Адже це ще й мала батьківщина мого дідуся, — пояснює свій вибір.
Після школи дівчина вирішила пов’язати своє майбутнє з медичною справою. Про те, що окрім навчання вона знаходить час і для волонтерства, у сім’ї знав лише дідусь.
— Він завжди поважає мою думку. І коли я щось вирішую для себе, дідусь каже: «Якщо ти так зробила, значить це тобі треба було», — розказує онука.
А з перших днів облоги Чернігова онука Юрія Безпритульного возила їжу і цивільним, і військовим. Її допомогу чекали й пацієнти Чернігівського обласного протитуберкульозного диспансеру. Потім дівчина була змушена виїхати за кордон, адже мікрорайон Бобровиця, де вона мешкала, сильно потерпав від обстрілів російських агресорів, будинок зазнав пошкоджень. У Польщі дівчина не сиділа, склавши руки. Заснувала волонтерський фонд для допомоги онкохворим дітям. Цим продовжує займатися і донині, хоча вже служить у війську. Реалізує благодійний проєкт «Будиночок тепла».
— Таким чином я не стою в стороні і не буду почуватися винною, якщо щось станеться, — розповідає чернігівка про свою волонтерська діяльність.
Юрій Безпритульний та його дружина Валентина щиро пишаються і сином, і онукою.
Пішла на фронт і зустріла своє кохання
З міркувань безпеки молода чернігівка просила не розголошувати її ім’я. Дозволила лише використовувати її позивний — «Нафаня». Дівчина виконує надважливу роботу — працює медикинею. Когось треба підлікувати, комусь поставити звичайні крапельниці. Вона підтримує бойовий дух захисників. І саме тут зустріла свою долю. Зізнається: на війні стосунки справжні, бо життя щоденно випробовує їх на міцність.
— У нас спільні погляди, спільні інтереси. Я поважаю його позицію, а він — мою. Підтримує мене, коли важко чи погано. Вміє порадіти зі мною. Мені достатньо, коли він просто поруч. А коли бувають прильоти КАБів, а він у цей час на бойовому завданні, одразу пише: «Ти як?» Буває, неначе в казці, робить сюрпризи. Одного разу їздив купувати мені квіти за 300 км від нашої частини.
У закоханої пари нещодавно відбулося весілля! Так, саме війна поєднала долі двох сердець.
Буду стояти за родину до кінця
Так, в умовах війни люди проводять багато часу разом, і війна коханню — не завада. Як і прагненню створювати родини. Без цього не буде майбутнього. До слова, про майбутнє. Наша героїня вважає так:
— Деякі люди кажуть, що в України немає майбутнього. А я кожен день дивлюся у вічі нашим воїнам, які ціною свого здоров’я і життя це майбутнє створюють. І всі вони виконують найважливішу місію – захист країни.
Розповіла дівчина й про те, що найскладніше для неї на війні:
— Я на фронті вже близько року. Там усі як одна сім’я. Звикаю до всіх, кому допомагаю. І боляче, коли втрачаєш того, до кого звикла. Було якось, привезли пораненого бійця. Ти його лікуєш один раз, потім знову і знову. Три рази ми його виходжували, а на четвертий його до нас не довезли… І я довго плакала, не могла збагнути цю втрату.
Військовослужбовиця також інколи пише вірші. Напевно, це в неї від діда. Втрати — страшна суть війни, людські стосунки, життєві цінності тісно переплітаються в декількох її поетичних рядках:
«Згадаю тих, хто вже не з нами,
Але живі лікують рани.
А «Єгер» мужній – то підтримка,
Яка потрібна в цю хвилинку.
Пробив наш дзвін – він кличе нас,
Ми платим кров’ю за всіх вас.
Молитва ваша нас хранить
Від нас відведе смерті мить!»
Має тверде переконання, що вона на війні дуже потрібна:
— Війна – це страшно, але то моя робота. І я буду стояти, бо є люди, за яких я стою. Мені запам’яталася дівчинка років трьох-чотирьох. Це було в магазині на Донбасі. Вона так дивиться на мене, а тоді підходить, обнімає і не відпускає. А тоді каже: «Тьотя, лю…», — захисниця робить паузу. – Дитина висловила мені одним словом і вдячність, і любов… Ось заради кого ми повинні стояти. У мене є сім’я, заради неї, заради майбутнього України я буду стояти на цій війні до кінця.
Сім’я поважає вибір дівчини, хоча й дуже хвилюється за неї, а дідусь Юрій — чи не найбільше. Його любов до України повною мірою передалася і сину, і онуці. І в цьому — велике щастя для дідуся. Єднає їх і віра у майбутнє України.
Тож свою розповідь хочу завершити словами цього чернігівського поета:
«Не здолають, не покорять
Вільного народу,
Бо ми споконвіку, браття,
козацького роду!»
Ірина Довгошея, фото надані героями матеріалу
Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
— в TELEGRAM
— у VIBER
— в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!
Джерело: 0462.ua
