Наразі він працює робітником у дитячому садочку. І навряд батьки, які зустрічають у коридорах чоловіка спортивної статури, здогадуються, що перед ними колишній гравець Вищої ліги українського міні-футболу і нинішній нападник ветеранів чернігівської «Десни», багаторазовий чемпіон країни серед ветеранів і людина дуже цікавої біографії – Сергій Буймов.
Про те, як футболіст з Донеччини опинився у Чернігові та пережив тут облогу, спортивний шлях, який пролягав через вугільну шахту та про те чи відродиться чернігівська «Десна» – читайте у нашому інтерв’ю.
Ветеран «Десни» з макіївського «Вуглика»
— Нещодавно у Києві пройшов чемпіонат України з футболу серед ветеранів у віковій категорії 45+. Чернігівська «Десна» зайняла у ньому 5 місце. Розкажіть про турнір…
— Для мене п’яте місце – це щось узагалі… Я звик, що де я – там перемога… Мені 57 років. Не знаю, мабуть то в мене гени такі, що бігаю, запрошують грати, і навіть у категорію 45+ позвали грати в основному складі… У цьому турнірі я грав не вперше, і з кожним роком він все більше омолоджується. Тож мені стає трохи складніше.
Цьогоріч були дуже відомі футболісти – Віталій Косовський (колишній гравець київського «Динамо» та збірної України, – прим.), Едуард Цихмейструк (екс-луганська «Зоря» та збірна України, – прим.)… На жаль, на груповому етапі ми зайняли третє місце. Як раз у матчі з «Києвом», за який грали Цихмейструк та Косовський, нас влаштувала б нічия для виходу у півфінал. Але, як-то кажуть, ми «побігли атакувати і потрапили у полон» – напевне, помилилися тактично. Грали б від оборони, гадаю, знайшли б свої моменти. Але футбол неможна передбачити. Як казав мій тренер Віктор Грачов: «Не шукайте логіці у футболі, її там немає»…
— Наскільки я розумію, Ви з Донецька і раніше грали у Вищій лізі чемпіонату України з міні-футболу…
— Я не з Донецька, а з Українська Донецької області – він знаходиться у 20 кілометрах від Покровська. Десь з місяць тому мені вислали відео з Українська. На жаль, там вже висять російські прапори… Це дуже важко.
В Українську ми грали на першість області та району у великий футбол, працювали на шахті – наша шахта звалася «Україна»: в мене 31 рік підземного стажу. У шахту пішов після армії, у 20 років. До того вивчився на шахтну професію – я підземний електрослюсар.
У футбол ми грали вже після роботи. В нас у команді був друг – Валерій Ніфонтов, який паралельно грав у міні-футбол, він каже: «Серий, я бачу у тобі футзаліста, ти нам допоможеш у команді». Так мене запросили у «Вуглик» (Макіївка). Це був десь 1996/97 рік.
— Тобто виходить, що у міні-футбол на вищому рівні Ви почали грати десь у 30-ть років?
— Так, мені було під 30. Тоді «Вуглик» грав у Вищій лізі. Перехід з великого у міні-футбол дався не надто легко – процес зайняв десь півроку. Тоді дуже потужним був одеський «Локомотив», за який виступали Корідзе (Сергій, колишній гравець збірної України з міні-футболу, який отримав російське громадянство, – прим.), Москвичов (Ігор, екс-гравець збірної України з міні-футболу, – прим.) – заслужені майстри спорту. В них було завдання у кожній грі – забити більше 10 голів – тільки тоді їм виплачували премію… Команди були пристойні.
Зараз у міні-футболі всі, крім воротаря, вважаються універсалами. Але тоді, напевне, я грав ближче до нападу. Хоча забивав не багато. У Вищій лізі в мене десь, щоб не збрехати, до 10 голів. У тому сезоні 1996/97 ми зайняли 9-те місце з 14-ті команд. Але потім спонсування перестало надходити і команда припинила своє існування…
До медалей через вугільну шахту
— Після «Вуглика» у міні-футбол не грали?
— Грав. Так склалося, що після того як макіївський «Вуглик» розпався, я повернувся в Українськ, повернувся у команду своєї шахти з великого футболу, яку тоді очолив Віктор Грачов (колишній гравець угорського «Дебрецена» та екс-головний тренер аматорської збірної України, – прим.), і нам поставили великі цілі – ми заявились на чемпіонат та кубок України серед аматорів. У 1999-му ми виграли Кубок України серед аматорів. Нам створили чудові умови – ми були екіпіровані, а це була рідкість у той час для команди з периферії. Треба згадати, що тоді зарплати не платили, ми, шахтарі, отримували 20-30 відсотків від зарплати, а треба було годувати родини.
З Грачовим ми відіграли 4-5 сезонів, але потім велика криза прийшла і на шахту «Україна». Довелося звільнитися. Я поїхав у Донецьк просто шукати роботу. Там жила рідна сестра і я міг в неї ночувати. Суто випадково зустрів знайомого футболіста, який запропонував побігати у групі здоров’я. Я погодився. А у ту групу приходив робочий шахти ім. Засядька. Він мені запропонував влаштуватися на шахту Засядька, сказав, що там грає команда. Але, чесно кажучи, тоді я не хотів повертатися у шахтарство.
Проте пройшов час, роботу я так і не знайшов. Тож зателефонував тому знайомому, запитав, чи у силі пропозиція, порадився з товаришами… У підсумку я влаштувався, відпрацював рівно рік і у свій вихідний пішов на тренування команди шахти, попросився – мене взяли, і вже після першого тренування запросили у команду. На той момент команда шахти Засядька грала у першості області з міні-футболу.
Там, на шахті ім. Засядька я відпрацював 12 років: з 2001-го по 2013-й. У команді шати провів 11 років. Це ціле життя, епоха. Саме там я став по-справжньому футзалістом. Це було не просто життя, це була родина.
— Наскільки я розумію, 2014-й рік ви зустріли у Донецьку. Як Вам далися ці події та як вдалося виїхати?
— З шахти я звільнився у 2013-му, тож коли почалися там, якщо так можна сказати, «заворушення», я вже жив в Українську. Хоча у Донецьк їздив. Дуже боляче та тяжко це все розповідати. Коли ти прокидаєшся, а в тебе під вікном бігають люди зі зброєю, чутно стрільбу. То ближче, то далі. Не віриш ані очам, ані вухам. Дуже важко це розповісти, намагаюся це все забути.
Дружина в мене працювала у Донецьку, біля донецького аеропорту у «Метро». Там почалися прильоти. Вона вибігла, встигла. Це можна розповідати, але коли це бачиш на власні очі…
Чернігів – то є любов і місто, де пережив облогу
— Перший задокументований факт Вашого візиту у Чернігів, який мені вдалося знайти – це 2011-й рік, коли Ви приїхали на міні-футбольний турнір пам’яті Третякова у складі донецького «Союзу шахти ім. Засядька». Це був Ваш перший приїзд у Чернігів, чи бували тут і раніше?
— Чернігів – це особлива історія. Вперше я сюди приїхав у 2006-му році на той же турнір Третякова. Це місто, в яке неможливо не закохатися: чисте, акуратне, компактне. Це була любов з першого погляду. До того ж турнір ми тоді виграли. Так я і закохався у Чернігів, хоча у той час не думав, що зможу тут жити.
Але так склалося, що я тут зустрів свою дружину. Тоді я вже був розлучений – перший шлюб не склався. І тут, на футболі – у 2007-му році, я познайомився з Оленою, моєю дружиною. Мені дуже пощастило, що з Оленою я познайомився саме на футболі і вона заздалегідь знала, що я футболіст. Бо іноді ловлю себе на думці, що іноді в мене футбол стоїть на першому місці. Так, я намагаюся з кожного турніру привезти якісь подарунки дружині, але, напевне, футбол я люблю на рівні родини. Мабуть і не можна так казати, бо сім’я має бути на першому місці… Але є моменти, коли ти на футболі забуваєш про родину.
Взагалі я вдячний дружині – вона мене безмежно розуміє і у футболі, і у житті. Це мій надійний тил. Одним реченням це не висловиш: у житті це все складається з маленьких моментиків, які складаються у великий: «Футбол – сім’я». Я часто беру дружину на турніри – бачу як дружина до мене ставиться і хочу зробити щось гарне для неї.
— Наскільки я розумію, до Чернігова Ви переїхали саме тому, що дружина звідси. А коли?
— Це було у 2021-му році. Я поховав батьків у Донецькій області, донька поїхала закордон. Я оформив пенсію. Тож в Українську мене нічого не тримало. А тут у Чернігові в дружини живі-здорові батьки. Тож дружина каже: «Давай поїдемо у Чернігів». Десь рік ми готувалися. Нам пощастило у тому, що квартиру в Українську ми встигли продати по тій ціні, яку вона коштувала на той час. Тут вклали ці гроші у будівництво багатоповерхівки біля «Епіцентру» в Олександрівці.
Повномасштабне вторгнення зустріли тут, у Чернігові. Тоді ми жили у тестя з тещою на Рокосовського (зараз це вже проспект Лук’яненка) біля «Ниви». Не виїжджали. І навіть коли весь цей жах у Чернігові був, жодного разу в укриття не спускалися. Мабуть тому, що трохи звикли до цього на Донеччині. Хоча таких прильотів як у Чернігові в Українську не було… Нас було 4 людини і в кожного було своє завдання: я добував воду, дружина з тестем ходили по магазинах, займали черги, а теща вдома готувала. Тому була і вода, і їжа.
— А що з будівництвом, в яке вклалися? Відновилося чи не відновилося?
— Не відновилося. У будинок, в який ми вклали гроші, було 5 чи 6 прильотів. Я ходив дивитися, знімав. За якісь час після закінчення облоги дивлюся – все залатано, дірок немає. Але будівництво припинилося. Буквально нещодавно ходив в офіс: сказали, що у грудні відновлять будівництво нашого будинку. Тож надія є, але кажуть, що треба доплачувати. Коли ми приїхали, ми все віддали одразу, одним платежем. Нам обіцяли у грудні 2023-го вже віддати ключи. Зрозуміло, що війна і нічого з цього не вийшло. Але тепер нам кажуть, що треба доплачувати біля 300 тисяч. Тож зараз я у такому положенні… не знаю де буду брати гроші чи не буду, як все складеться…
Багаторазовий чемпіон України
— Повертаючись до футболу: у 2023-му році Ви стали чемпіоном України з футболу серед ветеранів 55+ у складі «Кудрівки» з Чернігівської області. Бачив, що Ви грали і у ветеранських міні-футбольних турнірах. Рахували, скільки у Вас чемпіонських звань?
— Ніколи не рахував. Якщо згадувати… Буквально нещодавно я став чемпіоном України з міні-футболу у категорії 50+ з міні-футболу у складі «АРПІ» з Запоріжжя. З донецьким «Союзом» ми одного разу ставали чемпіонами України серед ветеранів… Після того як «Союз» розпався, мене запросили в уманську «Сингенту». Три рази ми з ними були чемпіонами з міні-футболу… Не буду перебільшувати – мабуть не три, а два – точно.
Враховуючи «золото» з «Кудрівкою» у великому футболі, виходить, разів 5 я ставав чемпіоном України серед ветеранів.
— А за «Десну» цієї осені грали вперше?
— За «Десну» я грав у чемпіонаті міста з дворового футболу. Ще коли познайомився з дружиною: вона тоді жила у Чернігові, я – у Донецьку, я часто приїжджав до Чернігова. Я завжди беру з собою у подорожі бутси, кросівки. Тож завжди знаходив де пограти. В один з приїздів мене покликали грати за ветеранів «Десни» у чемпіонаті Чернігова. Коли стадіон був не розбомблений, ми кожної неділі приходили побігати на штучному полі з ветеранами.
— Ви працюєте робітником у дитячому садочку. Чи знають Ваші колеги чи, можливо, вихованці, що поруч з ними чемпіон України?
— Знають. Іноді мені доводиться їздити на турніри за власний рахунок. Завідувачка знає, що я поїхав. Коли ми щось виграємо, я фотографуюся з кубком, надсилаю світлину завідувачці: «Дякую, Алло Олексіївно, за підтримку, за те, що мене відпустили». Ці фотографії виставляються у нашій загальній групі. Тож знають і дуже гарно до цього ставляться. Завідувачка каже: «Коли Ви приїжджаєте з турнірів, Ви вдвічі більше працюєте – ентузіазму стає більше». Не думаю, що воно так, але…
З вірою у ЗСУ
— Ми розмовляємо у день, коли збірна України з міні-футболу зустрінеться з Бразилією у півфіналі чемпіонату світу (у підсумку збірна України поступилася, але у неділю, 6 жовтня, має зіграти «бронзовий» матч зі збірною Франції, – прим.). Як думаєте, яке місце у підсумку займе Україна?
— Я переписуюся з головний тренером збірної України Олександром Косенком. Ми з ним грали в одній команді за «Союз», тож у гарних відносинах. Я ще раніше казав Петровичу (Олександру Косенку, – прим): «Скажи хлопцям, що вони грають не за прізвище на спині, вони грають за тих діток, які тут в нас бігають, за тих стариків, які це переживають, за батьків…» Він відповідав: «Серий, ми все це їм говоримо». Насьогодні збірна України – дуже пристойна команда, атмосфера у команді супер (це видно по відео). Гадаю, що у трійці будуть – вірю, що збірна України приїде з медалями.
— Також, як гравця ветеранів «Десни», Вас не можна не запитати про те, чи відродиться чернігівська «Десна»?
— Жодної хвилини у цьому не маю сумнівів. Коли у 2021-му я приїхав з речима з Донеччини, за певний час мені потрібно було перевезти речи, бо ми переїхали від батьків дружини на орендовану квартиру. Я зателефонував Олександру Селіванову (заступник директора СДЮШОР «Десна», – прим.), кажу: «Саня, мені потрібно переїхати, речі перевезти». Він погодився допомогти у будь-який час дня і ночі. Приїхав сам, приїхали хлопці з «Десни», похапали валізи, речі. Це я до того, що з такими людьми, які працюють у СДЮШОР «Десна» – з ними можна відновлювати команду. В них є підростаюче покоління, які можуть стати основою відновленої команди. Впевнений, що «Десна» відродиться. Хотілося б, щоб це було якнайскоріше.
— Як Ви думаєте, коли Україна зможе повернути Донецьк?
— (Тривала пауза, Сергій намагається стримати емоції та сльози, – прим.) Скажу так: я вдячний ЗСУ, вірю у ЗСУ, сподіваюся на ЗСУ.
Розмовляв Сєргєй Карась
Чернігівська Медіа Група
Джерело: 0462.ua
