У лісі, за хутором Киколи на Ічнянщині, дев’ять років тому було знайдено шість горбочків, насипів в один ряд, поряд з ними – залізного хреста, поіржавілого від часу. Як розповідає ічнянець, член Всеукраїнської громадської організації Українська ініціатива – 40-річний Євген Зінич, він наразі здобуває другу освіту на історичному факультеті Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, – ці поховання належать членам багатодітної сім’ї Федора Кондрацького, що померли від голоду у тридцятих роках минулого століття. Селянам, які відмовилися вступати до колгоспу і які були позбавлені будь-якої надії прогодувати себе і своїх дітей.
Пару років тому до цих могилок приїздили ймовірні родичі вбитих голодом. Можливо, вони володіють інформацією про життя та трагічну історію загибелі майже цілої сім’ї, що покоїться серед лісу. Тому небайдужі ічнянці звертаються до рідних Федора Кондрацького відгукнутися. Це дасть можливість більше дізнатися про страшні злочини проти українства і людяності та зберегти пам’ять для наступних поколінь.
Хутір Киколи
Наша розмова з Євгеном Зіничем розпочалася про історичне минуле хутора. Киколи – це козацьке поселення, яке згадується в середині XVIII століття. Більш детально мій співбесідник зупиняється на подіях 1920-1921 років. Про повстанський рух на Ічнянщині – тема його майбутньої дипломної роботи.
– Коли радянська Росія окуповувала вільну Україну, Ічнянщина і безпосередньо ліси поблизу хутора Киколи стали осередком повстанського руху проти влади більшовиків. Багато чоловіків з хутора і сусіднього села Хаєнки пішли у підпілля, в ліси. Це були загони відомих Кожушка, Коваленка, Скрипченка, Скубана, які боролися з продовольчими загонами, брали участь у збройному опорі. Вночі повстанці поверталися до своїх сімей, зустрічалися з дружинами і дітьми, запасалися продуктами і знову йшли в ліс. З провіантом було легше протистояти більшовицькій армії, – розповідає Євген.
У хуторі призначали двох відповідачів, які мали повідомляти про наближення або появу повстанців. Сільські жителі їх називали ледарями або неробами.
– Достеменна кількість повстанців – невідома, – продовжує Євген Зінич, – бо радянська влада їх знищувала не тільки фізично, а й історично. Ніколи не називаючи повстанцями, а тільки бандитами. Каральні загони більшовиків відловлювали борців, широкомасштабні заходи і терор призвели до поступового згасання повстанського руху, і в 1924 році він остаточно припинив своє існування на Ічнянщині. Брати ж Федір та Яків Кондрацькі, за часів першого голодомору у 1921-1922 роках, пішли далі в ліс, вглиб, аж за болото. З часом обзавелися сім’ями, збудували заглиблене у землю житло, щось подібне до землянок-зрубів, надбали худобу. Коли прийшли часи колективізації, а про братів, що живуть у лісі, знали у сільській управі Хаєнок (хутір відносився до цього села), голова подав списки, що в кого можна забрати. Переживши один голод, Кондрацькі категорично відмовилися що-небудь віддавати. За це їх обклали такими податками, що вони не в змозі були їх оплатити. Зрештою, майже все, що нажили, – у братів забрали.
Був кінь та й той згинув
Як розповідає далі Євген Зінич, Яків Кондрацький все ж залишає брата і його сім’ю в лісі й повертається у село, ближче до людей, щоб якось вижити. Віддає енкаведистам свою останню сорочку. У Федора з худоби зостається лиш кінь, з яким родина мала надію перезимувати.
– Справді конина – м’ясо, яке довго зберігається, – відзначає мій співрозмовник. – У козацьку добу козаки ніколи не залишали коней на полі бою, забирали з собою і потім використовували в якості їжі.
Але сподівання перезимувати сім’ї Федора Кондрацького не справдилися. Чоловік заховав коня на болоті, проте він відірвався і скоріш за все втопився.
– Коня не стало – зникла остання надія вижити, – далі веде розмову Євген Зінич. – Федір, його дружина і троє дітей помирають від голоду в лісі. Ще одна їхня дочка, четверта дитина, дивом вижила. Знесилена, вона ледь дісталася шляху, що веде від Чорного хутора до хутора Киколи і села Хаєнки. Якісь люди їхали цією дорогою на базар і підібрали дівчинку. Доньку Федора Кондрацького виходили, можливо, вдочерили. Є відомості, що вона вийшла заміж у сусіднє село Монастирище. Але на даний час її вже немає в живих. Також маємо інформацію про сина Якова, 1914-го чи 1916-го року народження. Він вижив у голодні тридцяті роки, був учасником Другої світової війни.
Шість горбочків
Могили в лісі віднайшли працівники Ічнянського національного природного парку, коли проводили санітарну рубку поблизу цього місця. Наразі ця територія належить парку.
– Горбочків нарахували шість – п’ять однакових і один маленький, – каже Євген. – Можливо, там ще когось потім захоронили, а, може, то так природа створила. Але вважається, що на тому місці всього п’ять могил.
Співробітники парку розповідали Євгену Зіничу, що вочевидь за могилками раніше хтось доглядав, а потім – перестав. Ймовірно, що потайки приходила вже нині покійна донька Федора Кондрацького, що вижила в голод.
У 2011 році завдяки ініціативі тодішнього директора Ічнянського національного природного парку Олександра Шульги, територію з похованнями закатованих голодом було облаштовано, працівники розчистили її від чагарників, поставили огорожу і замінили старий хрест на дубовий. На могилки поклали штучні квіти. А ще провели власні дослідження, опитали всіх Кондрацьких, які працювали в природному парку. Деяку інформацію вдалося зібрати працівникам рекреаційного відділу парку та представникам громадських організацій.
– Багато років потому, окрім працівників парку, до могил ніхто не навідувався, – продовжує Євген. – Аж якось у поминальні дні в 2017-му приїхали в Хаєнки якісь люди з Києва, розпитували місцевих про поховання в лісі, як дістатися. Ще раз вони відвідували могилки рівно через рік.
Але нікому з працівників природного парку не пощастило зустрітися з приїжджими людьми. Це можуть бути нащадки доньки Федора або сина Якова.
– Є сподівання, що завдяки публікації в газеті і розголосу нам вдасться знайти родичів братів Кондрацьких. Наше головне завдання більше дізнатися і дослідити цю історію, адже відновлення національної пам’яті є надзвичайно важливим. Російсько-радянські загарбники, які організували штучний голод на території України, свого часу зробили все для того, щоб замести сліди своїх злочинів, – каже Євген Зінич. – Ми запланували приїздити до могил не тільки у День пам’яті жертв голодоморів, а й у Великодні поминальні дні. Весною посадимо калину.
Вперше за 87 років
У четверту суботу нинішнього листопада, коли в Україні традиційно відзначають День пам’яті жертв голодоморів, на місці, де похована сім’я Кондрацьких, нове керівництво Ічнянської ОТГ, представники громадських організацій – Українська ініціатива, Ічнянський козацький полк, Спілка учасників АТО, співробітники Ічнянського національного природного парку провели пам’ятний захід з ушанування замордованих голодом. Чи не вперше за 87 років прозвучала поминальна панахида, яку провів отець Димитрій, настоятель Миколаївського храму Ічні.
– Ми всі разом помолилися за душі вбитих голодом. На могилки поклали віночки, сплетені з калини, ялини і пшениці, – розповідає Євген Зінич.
Після заходу учасники були одностайні – на цьому місці потрібно встановити пам’ятний знак. Щоб люди знали і пам’ятали про звірства, вчинені над людьми.
– Я просто процитую слова українського режисера Олега Сенцова: «Якби усі роки незалежності України про Голодомор розповідали як треба, то людей, які ще сумують за СРСР, було б набагато менше», – каже Євген Зінич і додає: – В Україні вже є пам’ятники жертвам голодоморів, стели, хрести…, а ось збережених могил насправді дуже мало. Людей прикопували обабіч доріг, під деревами, на городах…
Щоб не вмерти – пили брагу
Про голод тридцятих років Євгену Зіничу розповідали його бабусі. По материнській лінії Ольга Іванівна Пашук, їй нині 92 роки, та по батьківській, вже покійна Уляна Леонтіївна (Паламаренко) Зінич, 1912 року народження.
– Скільки померло людей від голоду на Ічнянщині – точних цифр не знає ніхто, – зазначає чоловік. – Відомо, що у нас в Ічні найбільшим місцем поховання заморених голодом був котлован біля залізничного вокзалу. Туди звозили померлих з сіл. Потім там стояв хрест. Щоб менше туди ходили поклонятися, тодішня влада зрівняла все і на тому місці звела магазин. Люди тоді казали: що не збудуйте – діла не буде. Так і сталося. Що б на тому місці не відкривали – кафе, крамницю, пилораму чи майстерню – толку не було. Двоповерхова споруда й нині стоїть пусткою – без вікон, без дверей.
Як розповідає Євген Зінич, саму ж Ічню голодомор не так сильно торкнувся, як села. В місті працював спиртозавод, у спеціально відведені ями-відстійники підприємство зливало брагу. Багато людей знали про це.
– У великі морози 1933 року моя бабуся Уляна з іншими рубали кригу, нахилялися до ополонки і так пили брагу, щоб вижити. Люди з сіл теж чули про ці ями, приїздили потягами, йшли пішки, щоб напитися і не вмерти. Ічнянський спиртозавод врятував багатьох, – відзначає Євген Зінич. – Але уявіть, що взагалі відбувалося: завод працював на повну потужність на зерні, коли в цей час люди пухли від голоду. Про які ж неврожаї мова?!
Наостанок Євген Зінич розповів про випадок, який стався в часи голодомору з його бабусею Уляною. Це було навесні, під час відлиги. Дівчина ледь не втопилася у ямі з брагою. Кригу підмила тепла рідина, вона стала геть тонкою. Але це не зупинило голодних людей. І Уляна провалилася. Врятувала дівчину сусідка, витягла за руку.
У знак вдячності за людяність у нелюдяний час Євген Зінич тепер приносить квіти до могили цієї сміливої жінки. Про це просила онука його бабуся.
Лариса Галета, «Деснянка» №48 (835) від 3 грудня 2020
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
