Олена Голубцова – поетеса на псевдо Попіл-Пташка. У 2023-му році вона, разом з родиною, вимушена була переїхати до Чернігова. Вимушена, бо її рідний Бахмут руйнували російські окупанти.
Про те, яким був Бахмут, як зустрів Чернігів, а також про творчість, «захист російськомовного населення Донбасу» та навіть про чотирьох котів, стількох же собак та черепаху – читайте у нашому інтерв’ю.
Застрибнути в останній «вагон»
— Наскільки я розумію, Ви – з Бахмуту. Як давно у Чернігові?
— Тут я з середини квітня 2023-го року. А з Бахмуту ми виїжджали 18 лютого 2023-го – незабаром буде рік як ми виїхали.
— У лютому 2023-го року у Бахмуті доволі давно було «дуже гаряче»…
— Вже було й доволі «гаряче», й доволі страшно. Можна сказати, що ми застрибнули в останній вагон. «Дорогою життя», якою ми їхали, вже наступного тижня було складно заїжджати чи виїжджати.
— Розкажіть як жилося у Бахмуті у перший рік повномасштабного вторгнення та чому лишалися там так довго?
— У перші дні повномасштабного вторгнення в нас був шок, і в той же час суперечливе почуття: «Це ж десь відбувається, але не в нас». Авжеж, хвилювалися. В нас є друзі у Чернігові, були з ними на зв’язку, коли це було можливо. Як раз чернігівський досвід нам допомагав триматися – ми були готові до можливого оточення.
Перший прильот був десь 24-25 березня. Тоді ми відчули, як це страшно: коли залишився весь квартал без вікон, без дверей… Це був авіаудар по військовій частині, яка була розташована в середині житлового кварталу. Тож дісталося усім. Ось тоді й відбулася перша хвиля: майже половина міста виїхала.
Потім ще… Люди почали виїжджати. Хтось з них залишав старих, хтось – тварин. Про всіх треба піклуватися… Тому так поступово чиїсь проблеми лягли на наші плечі. Це одна з причин чому ми довго не виїжджали.
Сестра мого чоловіка, працівниця культури, але на той час почала працювати, як і всі її колеги, у гуманітарному центрі Бахмутської міської ради, допомагати мешканцям. Ми розвозили гуманітарку.
У той час нам дуже допомагала наша військово-цивільна адміністрація, яка налагодила безкоштовну видачу хліба. Тож кожна людина могла прийти, отримати буханку безкоштовно. Восени адміністрація привезла вугілля, буржуйки, палети – це теж було безкоштовно. Людей готували до того, щоб якось пережити цю зиму, бо газ у нас зник майже відразу, а світла й води не було вже улітку 2022-го.
— Активний наступ окупантів на Бахмут почався восени 2022-го року. Якщо брати період з лютого до осені 2022-го – як жило місто? Чи працювали магазини, функціонували школи, чи люди просто намагалися вижити десь у підвалі?
— Сказати, що магазини не працювали, не можна. Так, якісь крамнички зачинялися, коли люди виїжджали. Але ще влітку в нас працювала одна кав’ярня. Ми могли приїхати, насолодитися кавою. А потім це вже було проблематично. Все що стосується купівлі було зосереджено в одному більш-менш безпечному районі – там ще ловив мобільний зв’язок. Тож там з’явився стихійний риночок, там можна було щось купити. Але коли ми виїхали у лютому 2023-го, мабуть, ще тижня з два цей риночок пропрацював, а потім там було винищено усе… Авіаудари, міни, ракети – дуже багато всього було.
— Як ви відчули, що Росія вирішила цілеспрямовано зосередитися на взятті Бахмуту?
— Почну з передісторії. Наш Бахмут, вже починаючи з квітня 2022-го, першим почав приймати переселенців – з Лисичанська, Сєвєродонецька, Попасної… Тому коли люди нам казали: «Виїжджайте, у Вас буде таке саме, як в нас», — ми не вірили. Казали: «Ми ж в ямі, ми не стратегічний об’єкт». Ми не вірили дуже довго. А коли вже окупанти підійшли близько до міста, кожного вечора я дивилася на інший беріг Бахмутки і бачила: там три хати палає, на наступну ніч – ще три хати. В мене був такий страх: «Невже й в нас таке буде?»
Пам’ятаю, 7 лютого 2023-го ми відзначали день народження нашого друга Владислава (напередодні він отримав поранення внаслідок потрапляння ракети у дім, тож його родину ми перевезли до нашого району: як нам здавалося, більш безпечнішого) і по нас відпрацював вертоліт. Прилетіло прямо в наш двір – чоловік дивом вижив. Тоді ми зрозуміли, що сховатися не буде де, що треба виїжджати. Це була межа.
А ще пам’ятаю, нас як ножом у спину вдарило, що нас називали «ждунами». Казали: «Кого ви ждете, Путіна ждете?». А я не могла навіть відповісти, що ми не його ждемо. А що їм відповісти? Просто це наша земля, це мій клинець землі. Ці старі, що мешкають поруч – це наші старі. Що вони, які так боляче нас називають, поїхали, кинули собак. І вони закидають нам, що ми «ждуни»? Вони ж кинули своє, за яке нам треба боротися. Я казала: «Ми ждемо того дня, коли скажуть: «Все закінчилося, ми перемогли». Ми кожного дня чекали на ТОЙ день. Ми й досі чекаємо…
«Захист російськомовних» та перехід на українську
— Зараз, по тому що ми можемо бачити, Бахмут перетворився на руїни. А яким місто було до повномасштабного вторгнення?
— Якщо взяти Чернігів та зменшити – оце буде Бахмут. Він був настільки зеленим, затишним. Все поруч, все компактно… Дуже красиве місто, зі своєю особливою історією. Звісно, Бахмут молодший за Чернігів, але нам було чим похвалитися і чим пишатися.
— Росія багато просуває наратив про «захист російськомовного населення Донбасу». Чи було мовне питання у Бахмуті та чи була мова проблемою?
— Це болюча для мене тема. Часто на нас, вихідців з Донбасу, навішують ярлики, мовляв, ми російськомовні, в нас принижували українську мову… Так, ми були російськомовними. Ніхто цього не заперечує. Але в нас у школах велася й українська мова, й російська мова. Ніхто нікого не утискав. Хто хотів – той й в побуті принципово розмовляв тією чи іншою мовою. Але проблемою це не було.
— Якщо казати про Вас: коли та чому вирішили перейти на українську?
— Колись учні мене запитали: «Є проблема україномовних, російськомовних…» Я відповіла: «Якщо б у той день, коли ми стали Незалежні, серйозно поставилася наша влада й видала б наказ, щоб все викладання йшло на українській мові, у нас би зараз питань жодних не було…».
Для мене перехід пов’язаний з навчанням у Горлівському інституті іноземних мов, який після початку війни та окупації Горлівки у 2014-му році переїхав у наш Бахмут. Я там навчалася аби отримати спеціалізацію «Українська мова та література і психологія».
Після переїзду інститут набирав студентів. Я у той час була в.о. завідувачки у дитячому садочку. Мені зателефонували з інституту. Спитали, чи не хочемо ми отримати вищу освіту. Я зібрала молодь, кажу: «Ну що, дівчата, треба навчатися». Вони кажуть: «Ми боїмося». Я відповідаю: «Пішли тоді разом!» Ми пішли, й якось, граючи, я закінчила цей інститут.
Саме викладачі інституту відкрили мені очі. Я пригадала, як бабуся мені розповідала про наш давній козацький рід: він тягнеться з Полтавщини, з хутору Березова Лука, мої предки виїхали звідти у 1932-33 роках під час Голодомору, щоб якось вижити. По матері ми з роду Титаренкових. Тож викладачі допомогли мені відродити коріння. З того часу, як закінчила перший курс, я якось принципово перейшла на українську. Не знаю чому. Мабуть, викладачі були найкращими…
Вірші – це терапія
— Чи дивитеся зараз на якісь фото, відео Бахмуту – чи вистачає на це сил та що відчуваєте?
— Під час війни мене рятувало, що я пишу вірші. Це така арттерапія, щоб, дивлячись на фотографії, не збожеволіти від того, що відбулося. Дуже боляче, що наші 80 тисяч бахмутян – безхатьки, які тиняються світом у надії колись повернутися до дому… Якось відео чи фото (точно не пам’ятаю) з Бахмуту мене сколихнуло, я пригадала, як ми з чоловіком працювали на ринку… скільки бачили людей, історій. І в мене народилася серія віршів «ВОНИМИ»: саме про цих людей, про міцне сплетіння військових і цивільних. Зараз шукаємо грантодавців, аби видати книжку.
— Як раз у своєму вірші, що був нещодавно опублікований у рамках марафону «А слово наше – наче зброя» Ви писали: «Ми так постаріли за якісь жалюгідні півроку…» Коли цей вірш у Вас народився?
— Вірші – це особисті переживання… Знаєте, коли ми тільки переїхали у Чернігів, перший тиждень ми відсипалися. І якось я дивлюся у дзеркало, й думаю: «Чи я так виглядаю не дуже добре, чи що?», – а потім мені потрапила на очі фотографія моєї знайомої, яка тільки-тільки виїхала з Бахмута. Я пам’ятаю її перед повномасштабним вторгненням: квітучу, красиву жіночку. І тут вона викладає світлину, і в мене з’явилася думка: «Вона ж років 10 собі точно додала». А потім дивлюся на себе: «А й справді – війна докидає роки». Люди страшенно старіють. Так й народився цей вірш.
Бахмут у Чернігові
— У чому, крім віршів, черпаєте сили?
— Зараз дуже багато читаю. Не можу насолодитися. У Бахмуті в нас не було особливо книжок, а коли ми виїхали, я записалася до бібліотеки Коцюбинського, і тепер з насолодою читаю. Також спілкуюся з людьми у нашому осередку підтримки «З Бахмутом у серці. Чернігів», який створили за підтримки Бахмутської військово-цивільної адміністрації та її начальника Олексія Реви, який більше 30 років був мером нашого міста. Не можу не відзначити турботу чернігівської адміністрації, що надала нам приміщення у Центрі культури та мистецтв на Шерстянці.
— Розкажіть про цей хаб…
— Це культурний осередок, де ми проводимо заходи щодо інтеграції населення, заходи з ментального здоров’я, майстер-класи, консультації фахівців: Пенсійного фонду, Соціального захисту, ЦНАПу, управління праці. Також надаємо гуманітарну допомогу. Зараз зареєстрованих бахмутян у Чернігові – 318 осіб. Але ми працюємо не тільки з бахмутянами, а й з переселенцями з інших регіонів, займаємося з дітьми з сусідньої школи – адже чужих дітей не буває. В цьому нам допомагає Центр культури та мистецтв.
— Наскільки допомагають зустрічі вихідців з Бахмуту тут, у Чернігові?
— Коли ти бачиш людину, з якою ти колись зустрічався у Бахмуті, вона стає настільки рідною – наче член родини… Мабуть, і їм не вистачає цих зустрічей, спілкування. Це, в першу чергу, моральна підтримка.
— Ви кілька разів казали про сестру Вашого чоловіка Анну. Наскільки я розумію, у Вас з нею музичний ансамбль. Розкажіть про Вашу музичну кар’єру та як почали співати зі своєю невісткою…
— Наш колектив сучасної та народної пісні називається «Рапсодія». У нас Аня раніше мешкала у Львові, але потім захворіла свекруха, довелося робити операцію на серці. Тож Ані довелося повернутися, щоб допомагати нам доглядати маму. Тому вона вирішила знайти роботу, влаштувалася у Бахмутський народний дім: подала оголошення, почала набирати колектив (здається, то було у 2017-му році). Але день ніхто не телефонує, другий… Дзвонить мені, така розчарована: «До мене ніхто не хоче. Мабуть, я погана! Може ти прийдеш до мене поспівати». Я відповідаю: «Слава тобі, Господі! Хоч кудись мене погукали». Я співала давно, але тільки для себе, тихцем. Тож я стала першою учасницею ансамблю «Рапсодія». Потім підтягнулися інші дівчата і навіть один юнак! Нас було 10-12 людей. Де ми тільки не виступали…
У нас й народні пісні, й сучасна музика, й пісні на мої вірші ми співали. Ось буквально минулого тижня їздили у Київ на відкриття виставки нашого майстра з народних ремесел, який займається різьбленням на страусячих яйцях. Там ми співали пісню про Бахмут, такий собі гімн слова до якого написала я. Сподіваємося, що ця виставка буде і в Чернігові.
— Як Ви гадаєте, коли буде звільнений Бахмут та чи буде він відбудований?
— Те, що він буде відбудований – в мене немає сумніву. В нас настільки крутезна військово-цивільна адміністрація, в них багато планів. Тож мені здається, навіть якщо не звільнять ту територію, Бахмут все одно з’явиться. Все одно ми десь побудуємо наше місто. Дуже хочеться додому.
Домівка сниться майже щоночі. В мене лишилася ціла колекція квітів. Мені сниться, що треба підрізати мою плакучу вербу… Не знаю, коли це мене відпустить та чи відпустить взагалі. Там лишилися могили моїх предків. І те, що там зараз топчуться ті орки, мене розриває.
Собаки, коти, Чернігів
— Ви казали, що у Чернігові у Вас були друзі. Переїжджали сюди саме через них? Й як місто Вас прийняло?
— Переїхати у Чернігів – давня мрія мого чоловіка. Він робив фасад «Black Wood Tower» (висотка біля ЦУМу, — прим.). Тож ще чотири роки тому я сюди приїздила. Якраз перед тим, як вийти на роботу вчителем української мови та літератури, треба було покращити свою вимову українською. Тож я приїхала сюди: мене тут ніхто не знає, тож мені не соромно.
Ще тоді, коли я гуляла містечком, воно мені сподобалося. Але я не могла переїхати, адже моє рідне місто – то мій Бахмут. Тож, коли у 2023-му постало питання куди їхати – це взагалі не обговорювалося: тільки Чернігів.
Друзі були першими людьми, які допомогли нам знайти помешкання. Бо ми виїжджали – в нас були чотири собаки, п’ять котів та навіть черепаха… Старенький наш кіт помер вже на Старій Подусівці… Тоді саме друзі нам допомогли знайти будинок. Але 8 тисяч за оренду ми не потягнули. Всі гроші ми вгатили у дорогу. Тож знайшли інше помешкання – пан Кирил надав нам дім без орендної плати – ми платимо лише за комуналку. Щиро вдячні йому.
— За моїми спостереженнями, до повномасштабного вторгнення, а, особливо, під час облоги, Чернігів був переважно російськомовним містом. Тож дуже дивно, що саме сюди Ви приїжджали, аби покращити свою українську вимову. Чому зробили такий вибір?
— Зрозумійте мене правильно: у Бахмуті мені було б соромно робити помилки, неправильно казати. А тут же мене ніхто не знав. Тож мені не було соромно. Тому це, напевне, було знущання над місцевими. Тренування.
— Кілька разів від різних переселенців з різних районів Донбасу чув, що Чернігів ментально схожий на Донбас. Чи відчуваєте Ви це?
— Мабуть… Те, що мені комфортно тут – це точно. Ми хвилювалися: нове місто, як нас сприймуть. Але жодної людини, яка б нам тикнула: «Ото ви з Донбасу», — я не зустріла. Нас прийняли наче далеких родичів, які нарешті приїхали. Я себе часто ловлю на тому, що я кажу: «Наш Чернігів, моє місто». Настільки мені тут подобається.
— Як Ви гадаєте: коли Україна переможе?
— Хотілося б швидше. Щоб нарешті повернулися всі території, які були нахабно відірвані від нашої Батьківщини. Коли це буде – не можу сказати.
— Як змінила Вас війна?
— Ми навчилися цінувати зовсім інші речі, ніж ті, що цінували до цього. Добре було б забути все. Бо те, що ми бачили, чули – це нести дуже важко… Єдина користь від війни – вона зриває маски. Відразу все видно. Хто чого вартий. Наче живеш у мирні часи – людина собі й людина. А приходить війна й ти бачиш, як вилізає назовні – або це якась гадюка (і це дуже видно), або дійсно герой. Середини немає. Одразу видно хто з чого зліплений.
Спілкувався Сєргєй Карась
Чернігівська Медіа Група
Джерело: 0462.ua
