Директор інституту історії Олександр Коваленко: «Колись розуміли, що вихованець істфаку будь-де зможе знайти собі місце»

За півстоліття інститут історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського (колишній істфак) підготував більш ніж 9000 випускників. Близько 250 з них – науковці, кандидати та доктори наук, які захистили дисертації з історії України, всесвітньої історії, історіографії, філософії, філології, правознавства і навіть економіки. Серед випускників інституту – народні депутати та ректори, керівники органів місцевого самоврядування, громадські діячі та дипломати, правоохоронці та співробітники СБУ. «Наші колишні студенти не губляться у цьому житті», – з гордістю розповідає нашим читачам Олександр Коваленко, директор Навчально-наукового інституту історії, етнології та правознавства імені О. М. Лазаревського університету «Чернігівський колегіум». Про сьогодення закладу, основні виклики, які він долає, та про перспективи вищої освіти в України ми сьогодні й поговоримо. «Я прихильник класичної педагогіки» — Олександре Борисовичу, чим зараз живе Інститут історії? — На жаль, викликів перед нами постало чимало. Пов’язані вони, передусім, з війною, яку розв’язала наша сусідка – росія. А перед тим багато викликів породила пандемія. Тож ми були змушені здійснювати освітній процес онлайн. На моє глибоке переконання, це негативно позначається на якості та рівні підготовки студентів. Напевно, як і школярів. Я прихильник класичної педагогіки, яка вимагає живого безпосереднього контакту між викладачем і студентом. Це складна психофізіологічна взаємодія. Мені треба відчувати аудиторію. Студентам треба дивитися мені в очі. А коли я працюю «через телевізор», і задоволення не відчуваю, і аналіз наших підсумкових атестацій свідчить: це не те, що нам треба. Є проблема, пов’язана з укриттям. Воно обладнане в підвальному приміщенні. Що могли, ми там зробили, минулого року використовували. Цей об’єкт готовий приймати студентів. Але зараз офлайн, ми викликали тільки першокурсників, щоб вони хоч кілька місяців провчилися, зрозуміли, куди вони потрапили, роззнайомилися одне з одним. А далі будемо дивитися, продовжити чи перевести на дистанційний формат. Взагалі ми говоримо про змішану форму, і вона залежить від конкретної ситуації. — Напевно, деякі студенти чи викладачі служать у війську, можливо, деякі зараз перебувають за кордоном? — Не так викладачі, як наші співробітники, декілька молодих колег. І деякі, так, перебувають за кордоном. Але ми підтримуємо з ними зв’язки. Вони дистанційно працюють у Польщі, Німеччини, Італії. Я завжди наголошую: як людина, я вас прекрасно розумію. Але як менеджер – ні, бо потрібні не тільки лекції через інтернет, а й ваша повсякденна робота, і наукова, і виховна. Це теж виклик, але така зараз ситуація. Зокрема, Олена Веремейчик рік викладала в одному з німецьких університетів, повернулася і вже приступила до роботи. Інша наша викладачка, Олена Черненко, у Варшавському університеті спочатку стажувалася, а зараз викладає. Вже перейшла на польську. Каже, непросто, але мене розуміють. Марина Кеда працює в Італії, Аліна Іваненко – у Німеччині. — Якщо оглянутися на той шлях, який пройшов Інститут історії, колишній історичний факультет спочатку педінституту, потім педуніверситету, то якими були його основні віхи? — Починали ми в 1972–1973 роках. Як я завжди кажу, в 1972-му – де факто, коли здійснили перший набір. Але факультет не існував, було дуже мало студентів. І коли впродовж року сюди перевели студентів з Ніжина, були відповідні накази, то від 1973-го ми вже працюємо де-юре. Тоді було тільки дві кафедри, де викладали півтора-два десятки викладачів. І спеціальність тільки одна, «історія та суспільствознавство». Поштовхом до розвитку історичного факультету стала доба незалежності, коли з’явилися і нові спеціальності, у тому числі поєднані: «історія та психологія», «історія та англійська мова» та інші. Сьогодні ми говоримо про освітні програми, за якими ведеться підготовка студентів. У нас їх чимало. Це «Середня освіта. Історія» – учительська спеціальність. «Історія та археологія» – більшою мірою наукова, академічна. Започаткували підготовку за новою освітньою програмою «Історія та сучасні практики міжнародних відносин». Це не про дипломатію. Сьогодні міжнародні контакти розвинені на різних рівнях, навіть на рівні громад. Крім того, є освітні програми з педагогіки, філософії, соціології, політології, релігієзнавства. І ми начебто охоплюємо всю соціогуманітарну сферу. Але, відверто кажучи, охочих навчатися за цими спеціальностями не так уже й багато. «Ми були в тренді, а нині інтерес згасає» — Щиро кажучи, дивно це чути. Коли я вступала, конкурс був доволі високий: 9–11 абітурієнтів на одне місце. — Я аналізую ситуацію і теж хочу збагнути: чому? Маю думку, у всьому винен прагматизм, прищеплений нашій молоді на шкільній лаві. У фаворі спеціальності більш заземлені, які можуть дати віддачу, у тому числі матеріальну чи фінансову, набагато скоріше. А у нас фундаментальні науки. Інша річ, що без них нічого бути не може. Колись розуміли, що вихованець історичного факультету будь-де, аж у сфері бізнесу, зможе знайти собі місце. Ми ж вчимо не просто історії, вчимо жити в суспільстві, спілкуватися, розуміти та аналізувати процеси. А сьогоднішні абітурієнти, як мені здається, налаштовані трохи інакше. Я вже не кажу про фізику, хімію, математику. А це неправильно, бо це професії майбутнього. — Олександре Борисовичу, можете згадати найбільш відомих випускників істфаку? Умовно кажучи, ким пишаєтеся? — І вами в тому числі, Вікторія! Ми зараз готуємо збірку, яка буде містити інформацію про наших відомих випускників. Звісно, цей відбір доволі суб’єктивний. Я беру на себе таку відповідальність, бо на чолі цього факультету та інституту, страшно сказати, уже 33-й рік. Я спостерігаю, не забуваю наших випускників-вихованців. Ми відібрали близько 250 персоналій. Намагаємося з кожним і кожною зв’язатися. Просимо надати відповідь на запитання анкети та сподіваємося до кінця року цю збірку видати. Важливо зазначити, що близько 250 наших випускників – доктори різних наук. Це історики і не тільки, що свідчить про те, що ми налаштовуємо наших студентів на широке поле діяльності. Нагадаю кілька персоналій: Володимир Ткаченко, колишній народний депутат України. Така контраверсійна постать, як Микола Рудьковський. Екснардепи Олег Дмитренко та Анна Романова. Якщо говорити про очільників обласного рівня, це Наталія Романова, Микола Звєрєв, Олена Дмитренко. Я вже не кажу про заступників, їх чимало. Ми ними пишаємося, намагаємося підтримувати зв’язки, часом звертаємося по допомогу. Крім того, маємо цілий загін журналістів. Багато серед наших випускників директорів шкіл, учителів – це само собою. До речі, директорка заповідника в Батурині Наталія Реброва – наша випускниця, як і її заступниця Наталія Саєнко. Вони й аспірантуру в нас закінчили, захистили кандидатські. Директор обласного художнього музею Юрій Ткач, заступник директора обласного історичному музею Максим Блакитний, директорка обласного відділу держархіву Раїса Воробей. Нинішній ректор університету «Чернігівський колегіум», Олег Шеремет, також наш випускник, як і ректор Ніжинського університету Олександр Самойленко. Навіть ректор Глухівського національного університету Олександр Курок закінчив наш ВНЗ. Обласне управління освіти і науки очолює Юрій Музика, департамент культури і туризму, національностей та релігій – Людмила Замай. Не губляться люди. Мені здавалося, ми завжди в тренді. Без фундаментальної підготовки, без фундаментальних наук у майбутньому робити нічого. «Повний цикл «виробництва» – з першого курсу до доктора наук» — Цілком з Вами згодна. Хочу запитати про нинішній викладацький склад. Напевно, переважна більшість викладачів – Ваші колишні студенти? — Відсотків 75–80, це точно. У нас зараз понад 50 викладачів загалом на чотирьох кафедрах. Кафедр було і більше, але ми їх укрупнили. Це кафедри історії України, археології та краєзнавства, всесвітньої історії та міжнародних відносин, педагогіки та методики викладання історії та суспільних дисциплін, права, філософії та політології. Понад 90 відсотків викладачів – із науковими вченими ступенями і званнями. І це не випадково. Ми завжди робили ставку на наших випускників. Намагалися ще на студентській лаві їх знайти, супроводжувати. У нас є аспірантура, є й докторантура. І оцей повний цикл – супровід з першого курсу аж до ступеня доктора наук – спрацював. Насправді, для мене це предмет особливої гордості. Декілька наукових шкіл у нас сформувалося. Це «історія України», «всесвітня історія», «історіографія», «джерелознавство» та спеціальні історичні дисципліни, розвинена й потужна археологічна школа. З’явилися і нові напрями: «педагогіка», «філософія», «право». До речі, перша в Чернігівській області спеціалізована вчена рада по захисту кандидатських дисертацій з’явилася у нас ще у 2006 році. — І це також важлива віха на шляху становлення факультету та інституту! — Варто зазначити, що на базі нашого інституту з 1995 року видається науковий журнал «Сіверянський літопис», який уключений до переліку фахових видань, у яких дозволяється друкувати підсумки дисертаційних досліджень. Якщо запитаєте мене, у чому все-таки різниця між інститутом і факультетом, то я поясню, що в інституті зростає питома вага наукової роботи. Тому наш інститут – навчально-науковий. Наукою повинні займатися і викладачі факультетів, але це зовсім інший підхід. Коли ми одержали цей статус – статус інституту, то це фактично було визнання нашого наукового доробку. Це було в січні 2009-го. А в 2018 році з’явилася наша сучасна назва – Навчально-науковий інститут історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського. У нас діють науково-дослідні центри, що об’єднують не тільки наших викладачів і студентів, а й науковців з інших міст. Вони міжкафедральні, а саме: археології, середньовічної та ранньомодерної історії Північного Лівобережжя, краєзнавчих студій, європейських студій, гендерних студій тощо. Багато що залежить від фінансування. Активно ведемо грантову діяльність, співпрацюємо з ЄС за програмою «Еразмус+» напрямку «Жан Моне». — Олександре Борисовичу, це вражаюче. А чи буде святкування 50-річного ювілею? Якщо так, то в якому форматі? — Питання складне. Зрозуміло, що робити щось велике у театрі чи філармонії – не на часі. Але і пройти повз цю річницю ми не можемо і не хочемо. В якому форматі святкувати? Напевно, проведемо розширене засідання нашої вченої ради. А для концертних номерів зараз не той настрій. Намагаємося наших героїв не забувати. Підготували перелік тих, хто загинув під час війни: а це вісім наших випускників, які захищали батьківщину зі зброєю в руках. Двох випускниць втратили під час обстрілів Чернігова. Ще один момент: поки не довели до логічного завершення, хоча і напрацювали відповідні документи щодо створення Асоціації випускників та друзів історичного факультету/інституту історії. Чи встигнемо до ювілею? Сподіваюся, зробимо цього року. Двері нашого інституту завжди широко відкриті для всіх, хто хоче допомогти й узяти участь у нашій діяльності. «Завжди любив заглядати у майбутнє як історик» — Олександре Борисовичу, хочу Вам, як відомому науковцю, історику, поставити кілька запитань про історичні паралелі. Про нинішню війну росії проти України. Наскільки особисто для Вас вона була очікуваною? — Скажу щиро: не очікував. Так, конфліктні ситуації виникали. Між сусідами вони навіть на дачах виникають. А кордон у нас – довжелезний. Я не ідеалізував наші взаємини з росією, але не думав, що дійде до масштабного вторгнення. Для мене це був шок. Увесь час я залишався в Чернігові. Тож усе відбувалося на моїх очах, а я живу в центрі. І коли був перший приліт у дитячу стоматполіклініку, мені всі вікна винесло. Кінотеатр імені Щорса теж близенько. У підвал, так зване укриття, я спустився один раз і зрозумів, що це не для мене. Весь час зі мною була моя кішка. Вона самостійна, зайвий раз не підійде, але коли ми вдвох опинилися, то не відходила. Тож це був шок. Щиро кажучи, я й досі його не пережив. Навіть зараз, коли вночі чую який підозрілий звук, відчуваю тривогу… Як нам з честю вийти з цієї ситуації… — От про це також хотіла запитати: коли війна закінчиться, на Вашу думку? І якою буде, як має виглядати перемога для України? — Це питання у всіх на язику, а от відповідей обмаль. Хотілося би скоріше. Але трактування поняття «перемога» у політикумі різне. Хтось говорить про 1991 рік, хтось – про 2021-й. Сподівання на те, що піде путін чи підуть путіна, і все стабілізується, – на мій погляд, марні. Я боюся, щоб до влади не прийшли ще більш радикальні «праві яструби», а їх немало в оточенні диктатора. Тож це не буде означати, що вони визнають свої помилки й підуть від нас. Я завжди любив заглядати у майбутнє як історик, але зараз не знаходжу для себе переконливої відповіді… — Цікаво, що саме тепер, у такий складний і трагічний історичний період, ми хоч приблизно можемо уявити, як було тим самим гетьманам, Хмельницькому чи Мазепі, ухвалювати певні рішення, коли на них впливали різні чинники. — Ви праві, Богдан Хмельницький у свій час опинився на роздоріжжі між Річчю Посполитою, Московією та Туреччиною, і Швеція десь на обрії з’явилася. Той вибір, що він зробив, може, на той момент і був оптимальний… Поставити себе на місце того чи іншого діяча – бозна як би ти вчинив. А от затаврувати, засудити, обплювати – на жаль, ми на це здатні. — І все ж таки які уроки маємо винести з цієї війни? — Головний – усе ж таки належним чином ставитися до соціогуманітарної сфери. Ми наробили стільки помилок, які до певної міри і спровокували ці події. І не тільки у 2021 році, а й у 2014-му. Доля України складна. Наша держава складається з різних регіонів: Крим і Чернігівщина, Донбас і Галичина. Це зовсім інший менталітет. Вони були об’єднані в одну державу. Краще би це сталося раніше, на початку ХХ століття, але вже як сталося. І оці шви – їх треба весь час оглядати, лікувати, аби вони скоріше розсмокталися. А в політикумі нашому ще з часів Януковича робили наголос на тому, що відрізняє ці регіони. Тому цей урок найважливіший. Якщо ми хочемо згуртуватися, не треба одне одного обпльовувати, треба ставитися з розумінням. Ми різні, але маємо бути єдині. Це стосується і темпів, і характеру українізації. Вона не може бути однаковою в різних регіонах. Не можна львівські стандарти запроваджувати на Донбасі. Це шкідливо для національної ідеї. Взагалі в сучасній політології є термін «політична нація». Свого часу цю тезу відстоював В’ячеслав Липинський. От його твори я би примусив вивчати всіх, хто претендує на роль політичної еліти. У нього було поняття «територіальний патріотизм». Це коли незалежно від того, до якої нації ти належиш, яку релігію сповідуєш, якою мовою розмовляєш, якщо України для тебе – батьківщина, ти належиш до української політичної нації. Політична нація – це те, що може об’єднати українців. На жаль, ми платимо дуже велику ціну за це розуміння. — Олександре Борисовичу, дякую Вам за цю розмову! І ще раз вітаю з ювілеєм моєї і не тільки моєї альма-матер – Чернігівського історичного факультету! Спілкувалася Вікторія Сидорова, фото авторкиЧернігівська Медіа Група Джерело: 0462.ua