Військовий Богдан Сігеті 5 місяців не бачив свого собаку

Богдан Сігеті у війську з 2013-го, на його очах відбулася окупація Криму. З 2014-го року він пройшов АТО. А у 2022-му повернувся з заробітків в Україну, боронив Чернігів. І нині продовжує захищати Батьківщину. Його улюбленець – вівчарка Джем – чекала хазяїна 5 місяців, поки той був на сході. Дивіться і читайте коротку історію про військового та його друга. «Я ВОЮЮ НА ДОНБАСІ, ЩОБ ВІЙНА НЕ ПРИЙШЛА В ЧЕРНІГІВ» — Богдане, як ти став військовим? — Під час анексії Криму у 2014 році я служив під Феодосією в спецназі. Дуже багато колаборантів тоді було. Майже всі офіцери, крім командира частини, були тільки раді, що захоплюють нас. Захоплювати полк спецназу приїхало 60 чоловік десанту. Просто, ну 5 БТРів! Це смішно просто! Ми б могли їх, як горішки, за пару хвилин всіх! Полк спецназу, уявіть! — Чому командирський склад був за захоплення? Чому вони були колаборантами, це через гроші? — Це як і за 30 срібняків, кажуть, продаються. Тому що в нашій армії була 2 тис. грн на той час зарплата офіцера: чи 2400, чи 2100. А там обіцяли 20 тисяч. Якби був супротив, то Крим ніяк би, ні при яких розкладах вони не взяли. Просто логістично вони б туди свою армію не змогли б перекинуть на той момент. Потім нас перевезли сюди, в Україну материкову, в Запоріжжя я потрапив. І вже з Запоріжжя в перші дні війни, тобто АТО на той момент, вже потрапив на фронт. На той час війну відчували тільки люди, які близькі, от як Маргарита, мій брат, матір моя, і однокласники, в принципі. Вони розуміли, що я знаходжусь в якихось небезпечних локаціях, що війна відбувається, є в Україні. Іншим всім, так само, як і в Чернігові, було майже все одно. Тобто, «це десь далеко, не у нас». Мене навіть однокласники питали, Богдан, чого ти воюєш там, за Донбас? Тут же все нормально, хай Донбас там відколюється. Я кажу: Я воюю на Донбасі, щоб війна не прийшла в Чернігів. Це на той момент я так і відповідав, але, нажаль, бачите, через роки все таки і до Чернігова дійшла війна. Ми з братом так переговорювалися, думали різні плани. Це ще до повномасштабного вторгнення: що робити, якщо війна настане? Я казав тоді: Юра, скоріш за все буде війна. Тому що я бачив, читав пабліки: як рашистські, так і наші читав. В наших телеграм-каналах казали, що «все добре, війни не буде». В рашистів в телеграм-каналах казали, що «ось-ось, три дні, і ми в Києві». Просто я знав, що буде війна. І ми вирішили з братом деякі плани на рахунок евакуації з Чернігова, якщо вона почнеться. На момент початку повномасштабного вторгнення я працював на заводі в Польщі. І звісно, відразу прийняв рішення повернутися в Україну. З заводу тільки я один такий поїхав. Я казав: Хлопці, ну що, їдемо Україну захищати? Але ніхто не захотів чомусь. І в поїзді було так само цікаво, коли ми їхали з Пшемишля, то я один у вагоні їхав, потім вже підсіли хлопці, теж їхали Україну захищати. «ТО БУВ ТАКИЙ МАЛЕНЬКИЙ КЛУБОЧОК ЩАСТЯ, А ЗАРАЗ ВЖЕ 50-ТИКІЛОГРАМОВИЙ ХЛОПЧИК» — Як почалася історія з собакою? — Та, з собакою нормально. Маргарита, дружина мого брата просто подарувала мені в тому році на День народження песика. Маленький такий клубочок щастя на той час був, зараз вже 50-тикілограмовий хлопчик такий. Подарували, я з ним жив, ми були на прикордонні Чернігівщини тут біля Сеньківки служили, і песик зі мною вів службу, ріс, виростав. І вже, як йому стало сім місяців нас забрали на Донбас на Вугледарський напрямок, і прийшлось його залишати на поруки своїх рідних. Маргарита розповідає, що як я їду, то він може по два дні просто у вікно дивитись, вити, такого плану. От… В принципі, скучає мабуть. Такий шебушний хлопець. Може йому вже набридло те, що я завжди кудись їду, але я також за ним сумую, немає можливості його забрати. Я думав вже забрати, але там дуже небезпечно, я не знаю, як це на його психіку вплине. Та й він там може або заважати, або наробити чогось, якоїсь біди, або сам, не дай Бог, щось з ним станеться. Тому що там небезпечно, де ми зараз знаходимося, в Донецькій області. — Богдане, там, де Ви зараз знаходитесь, як зараз ситуація? — Стабільно складно. Ну, дуже складно. Я не знаю, я хотів би, щоб почули ті експерти, які кажуть що контрнаступ закінчився чи ні. Вони просто не уявляють, якою ціною це все дається. Бойовий дух у хлопців – високий. Бойовий дух тільки падає від того, що іноді відбувається в середині нашої держави. Всі хочуть воювати, нема такого, що хочуть розвернутися – хай Донбас залишається з Кримом! Ні, всі хочуть воювати. Але з одного боку серіали хочуть за 33 мільйони купити. А я прошу просто по всій Україні, майже в коліна кланяюсь, щоб на дрон назбирати. У нас велика проблема з дронами, їх просто збивають кожен день. Люди звичайні роботяги ходять по копійці на дитині економлять, скидують на ЗСУ, щоб мужики воювали, тобто, щоб ми воювали, а у нас у цей час знімається серіал за 33 мільйона. Кому він потрібен, якщо не буде України? Припустимо. Не дай Бог, звичайно. — Вже ж не знімається, певно, це заборонили. — Або ж ті самі купують барабани для укриттів, купують овочерізки якісь по 1 мільйону, це просто смішно. Наче просто плювок нам або в спину, ну, в обличчя, мабуть! Це смішно. «ДІЙШОВ ДО НИВИ ПІШКИ, ДЗВОНЮ БРАТУ, КАЖУ: ЗАБЕРИ МЕНЕ, БО Я ЗАРАЗ КУКУХОЮ ПОЇДУ. ТОДІ БУЛО ЗВИЧАЙНО ДУЖЕ ВАЖКО» — А от є якісь такі відчуття, коли приїжджаєш в Чернігів, що люди не відчувають війни? Є щось таке в душі? — У мене вперше було таке… Навіть і в АТО в мене не було такого, я думав, що я морально стійкий, але в перше в житті, як я з Вугледарського напрямку приїхав, 5 місяців там був, я вперше в житті почав… я не знаю, як називається цей стан. Коротше, мене почало трусити, тріпати, я попросив брата, щоб він мене висадив біля перукарні. На 12-й школі він мене висадив, я підстригся, вийшов на вулицю, всі ходять, співають, веселяться. Я не думав, що в мене може бути такий стан. Мені так страшно стало, я себе відчував наче якийсь покинутий кіт, який не потрібен тут. Я дійшов до Ниви пішки, дзвоню брату, кажу: чувак, забери мене, бо я зараз кукухою поїду. Тоді було звичайно дуже важко. Звичайно, люди не відчувають. Ввечері поїхали в кафе, там лоботряси сидять п’ють пиво, бухають, ще й потім вони до нас доколупалися. Я потім їм сказав, що я працівник ТЦК, кажу: зараз я вам повісточки випишу. І вони все, зразу хоп-хоп і пішли. Тобто, веселяться, гуляють, звичайно. Але багато і свідомих чернігівців і українців, які розуміють, що війна і зараз не красиво до військових поводити себе негативно якось. — На Донбасі як ситуація? — Колаборантів дуже багато. Я від цього просто в шоці. Ми заїхали в цей раз на Авдіївський напрямок, з головою військової адміністрації говоримо. Хлопець патріотичний, молодий, йому приблизно 30 років. Говоримо: Як обстановка з людьми? Каже: Дивіться, у нас жило до повномасштабного 5 тис. в цьому населеному пункті, зараз 700. Якщо з цих 700 буде 60 чоловік за Україну, то це добре. Для мене це взагалі нонсенс. Вони ходять, в них кожен день прилітає в цей населений пункт ракета, а вони ходять «рускій мір» чекають. — Банальне питання, просте, але думаю, що очікуване: коли перемога? — Я завжди казав в цьому році. Я дуже сподіваюся, що в цьому році. Все залежить від поставок нам озброєння. Ми мотивовані на 100%. Хочемо воювати, вміємо воювати. Вже ж кажу, деякі люди по 10 років воюють. Хочемо воювати, є мотивація, немає… бракує, є, але бракує нам озброєння. Саме снарядів, і саме важкого озброєння. Тобто, от авіація сподіваємося, що змінить хід цієї війни. Якщо затягувати не будемо, то можливо, навіть і в цьому році. Просто Україна не вивезе навіть пару років такої війни фінансово і економічно, посипиться в нас економіка. Я надіюся, що найближчим часом перемога. Ми дуже багато прикладаємо для цього зусиль. Спілкувався Іван Матвєєв Джерело: 0462.ua