Очільник Новгород-Сіверської РВА Сергій Сергієнко: «Попри обстріли та руйнування, Сіверщина — незламна»

З кінця лютого 2023 року Новгород-Сіверську РВА очолює Сергій Сергієнко. Його призначення припало на найгарячіший з моменту деокупації області період для нашого північного прикордоння. Населені пункти Новгород-Сіверщини майже щоденно потерпають від обстрілів та бомбардувань, а сотні місцевих мешканців вимушено залишають рідні домівки, щоб зберегти життя. Ми поспілкувалися з Сергієм Сергієнко, щоб більше дізнатися про людину, якій довірили у такі складні часи керувати найбільш вразливим районом Чернігівської області, а також з'ясувати, які настрої панують там, де до ворожого кордону в буквальному сенсі рукою подати. «ПОГОВОРИЛИ І БЕЗ РОЗДУМІВ ПРИЙНЯЛИ РІШЕННЯ: НАШІ ДРУЖИНИ ТА ДІТИ У БЕЗПЕЦІ, А НАМ ЯКНАЙШВИДШЕ ТРЕБА ВЕРТАТИСЬ НА БАТЬКІВЩИНУ» — Пане Сергiє, де вас застала звістка про початок повномасштабної війни? — Ми з родиною та друзями були у Вірменії. Не можу сказати, що жахлива новина про вторгнення стала геть неочікуваною. Було очевидно, що війна невідворотна, але ніхто не знав, коли саме вона почнеться. Цю поїздку спланували ще в грудні, тому вирішили не скасовувати, не засмучувати друзів, які чекали на нас. Я виїжджав за кордон 20-го лютого, напередодні зустрівся з міським головою Новгород-Сіверського. Ми проговорили першочергові дії, які можуть бути у разі початку повномасштабної війни, я звернувся до Департаменту з питань цивільного захисту та оборонної роботи Чернігівської ОДА, до Сергія Болдирева, й отримав інструкції, які передав міському голові. Дуже сподівався, що все буде гаразд за моєї відсутності, але, на жаль, ці сподівання не справдилися. Тому 24 лютого, щойно я дізнався про початок війни, прийняв рішення негайно повертатися додому. — Додому — маєте на увазі в Україну в цілому чи на Чернігівщину? — До Новгород-Сіверського. Там залишилися батьки, близькі люди, працівники, виборці, які довірили мені свої голоси і яким я повинен допомагати. — Але ж, враховуючи темпи просування росіян на Півночі у перші дні війни, це була дуже небезпечна, майже божевільна ідея. Їхати фактично в окупацію через зону активних бойових дій… — Знаєте, після того, як ми дізналися про початок війни, то сіли з друзями, поговорили і без роздумів прийняли рішення: наші дружини та діти у безпеці, а нам якнайшвидше треба вертатись на Батьківщину. Ні один з нас не мав жодного сумніву. Ми розуміли, що потрібні вдома: може, якимись знаннями, може, досвідом, може, своєю діяльністю. Тому ми просто зробили те, що повинні були зробити. І в цьому немає ніякого героїзму. Героїзм був у тих, хто з першого дня взяв зброю, боронив, захищав, гинув. Я розумів, що в моєму віці без військового досвіду користі з мене на фронті багато не буде, тому вирішив, що займатимусь гуманітарними питаннями. — Яким був ваш шлях додому? — 25-го березня нам вдалося літаком з пересадками через Франкфурт та Відень дістатися Риги, де були мої знайомі. Оскільки ми не мали чим пересуватися далі, спільно придбали автівку, знайдену через друзів. Тоді ж до мене звернувся мій товариш, військовий з Житомирської бригади, з запитом про допомогу, й ми з друзями придбали для нього та його побратимів необхідне: прилади нічного бачення, оптику. Після цього зв'язалися з посольством, щоб мати розуміння, як нам це все завезти. Молодий хлопець, що нас супроводжував, запитав, чи можемо ми взяти ще й гуманітарну допомогу. Звісно, ми згодилися з великою вдячністю. Цей хлопець зробив допис в інтернеті про те, що завтра українці вирушають додому й треба зібрати гуманітарний вантаж. Протягом пари годин ми побачили, як зібралося близько трьох кубів коробок з гуманітарною допомогою. Люди відгукнулися моментально, ми відчули, що ми, українці, не самі в цій біді. Коли комплектували машину, розуміли: на нас може чекати в дорозі що завгодно, тому треба, щоб під рукою були вогнегасник, пила, лопата й таке інше. Поїхали до великого латвійського гіпермаркету, набрали там краму десь на 300 євро. Коли касир дізнався, що ми з України й їдемо додому, то відмовився брати з нас гроші. І тоді у мене ком до горла підступив: розумієш, що люди небайдужі до нашого горя. «КОЛИ ПРОВОДЖАЛА НАС, ЗАПЛАКАЛА ТА ПОЧАЛА ХРЕСТИТИ, ТОДІ Я ЗРОЗУМІВ, ЩО МАБУТЬ ЩЕ НЕДООЦІНЮЮ СИТУАЦІЮ Й НЕ РОЗУМІЮ, НАСКІЛЬКИ ВСЕ НЕБЕЗПЕЧНО» — Якою виглядала Україна в ті дні в очах тих, хто повертався? — На кордоні (це було десь 1 чи 2 березня) першим, що ми побачили, був нескінченний потік українських матерів, які вивозили своїх дітей, щоб врятувати їх від смерті. І тільки тоді ми зрозуміли масштаб всього, що відбувається. Але і в бік України теж їхали люди. Я особисто знайомий з чоловіками, що працювали у Європі, але залишили роботу й повернулися, щоб встати на захист держави. Далі ми побачили плакати, що закликали до захисту Батьківщини та вказували москалям на їхнє місце, й одразу з'явилася впевненість: наші люди дадуть гідну відсіч агресору. Ми проїжджали поблизу невеличких міст, селищ західних областей України й бачили, що хлопці з Тероборони зводили барикади, рили траншеї, готувалися захищати свої домівки. У Житомирі на той час вже шли бої, тому не вдалося доїхати до самого міста, але оптику хлопцям ми передали. Далі попрямували до Києва, який на той час обстрілювали та бомбардували росіяни. Мої друзі, що мешкають у столиці, там і лишилися, стали допомагати теробороні, шукати гуманітарну допомогу та організовували відправлення сімей своїх працівників у безпечні регіони. А мені треба було рухатись далі, в Новгород-Сіверський. — Уявляю, наскільки складним та довгим був цей шлях тоді. — Так, це зайняло багато часу. Спершу я мав передати гуманітарну допомогу. Завіз її в Десну, потім в Гончарівське, далі в Чернігів. Зв'язався зі знайомими та родичами, допоміг декільком родинам з Чернігова евакуюватися. Дізнався, що мої близькі люди знаходяться в окупації неподалік Гончарівського. На щастя, вдалося лісами, полями витягти їх звідти та через Київ відправити в західні області. Вертаючись того разу зі столиці, я віз у Чернігів медикаменти, які вдалося закупити у аптеках Києва. Траса Київ-Чернігів тоді вже була закрита, тому їхав через Прилуки та Ніжин. У ті дні всі пересування були такі: сідав ввечері, будував декілька можливих маршрутів якимись маловідомими дорогами та через маленькі місточки. А далі вже орієнтувався по вказівках хлопців на блокпостах, бо росіяни були дуже близько, іноді буквально в парі сотень метрів. Інколи мене взагалі завертали назад. У одну з таких спроб проїхати зустрів на шляху хлопців з ТРО Прилук. Це, напевно, були енергетики, бо я побачив машину Обленерго і людей 15-20, дуже накручених та по-бойовому злих, які чергували на дорозі. Розмова у нас вийшла гарячкувата, але я на хлопців не ображаюсь: вони виконували своє завдання, я своє. Зрештою, пропустили, дістався Прилук, звернувся за допомогою до голови військової адміністрації. На той час Ніжин був у кільці, тому мені запропонували переночувати у Прилуках, а далі — надати супроводжуючого, який доведе до Ніжина. Зупинився я у Прилуках у Руслана Рустамова, обласного депутата, з яким разом працюємо у Чернігівській обласній раді. Він розповів, як вони організували свій захист на Прилуччині та що роблять задля оборони свого краю. Далі дістався Ічні, куди треба було передати ліки для онкохворих. Там затримався у колишнього голови, Олександра Івановича. Дорога на Ніжин була ненадійна, дружина його, коли проводжала нас, заплакала та почала хрестити. Я зрозумів, що мабуть ще недооцінюю ситуацію й не розумію, наскільки все небезпечно. — Можете пригадати, що саме відбувалося в ті дні? Того дня на околиці Ічні сталася трагедія: колона росіян розстріляла людину, яка на велосипеді їздила за ліками в інше село. Її буквально перебило навпіл, і хлопці з ТРО хотіли, щоб ми це бачили ці звірства й усвідомили всі ризики, але я відмовився. Тоді ж у спілкуванні з ТРО з'ясувалося, що вони затримали російську ДРГ з 9 озброєних військових. Немолоді вже чоловіки, 40-50 років, вступили у перестрілку з підготованими та добре оснащеними диверсантами і своїм натиском зламали цю групу й змусили здатися у полон. Це подвиг, і про такі подвиги перших днів війни треба не забувати: люди боронили країну і робили перші кроки для руйнування пекельної військової машини рф. Далі в телефонному режимі нас скеровували, як лісами доїхати до Ніжина. В Ніжині теж передав гуманітарку, поспілкувався з міським головою Олександром Кодолою. Він запропонував лишитися і об’єднати зусилля задля захисту Ніжинщини. Але у мене є Новгород-Сіверщина, звідки я обирався депутатом обласної ради й мені треба було їхати туди. Тож рушив далі на Чернігів, попутно завіз ліки до Березного своєму товаришу, який їх дуже потребував, а також привіз медикаменти та обладнання до Обласної лікарні та передав лікарям. За цей час вдалося вивезти з небезпечної зони більше 10 людей та переправити їх у безпечні регіони. Коли вже їхав додому, на непрацюючій заправці поблизу Вертіївки до мене підійшов водій червоного пікапа, запитав, як доїхати до Семенівки. Він був з дружиною, вивіз з окупації з Семенівки своїх онуків, а сам вертався. Маршрут у мене був складений, тож я дав їм рацію, щоб тримати зв'язок, і ми окружними шляхами дісталися траси Чернігів- Грем'яч. Далі зателефонував друзям у Новгород-Сіверський, ми пробили, чи є по селах російські війська, чи йдуть колони, доїхали до розвилки Новгород-Сіверський-Семенівка. Запропонував попутникам заночувати у мене і їхати далі вже зранку, але вони відмовилися й ми попрощалися. Я часто згадую їх і дуже сподіваюсь, що зараз у цієї родини все добре. «СПАЛИЛИ ДЕКІЛЬКА ТАНКІВ, ВИКРАЛИ У РОСІЯН ОЗБРОЄННЯ, ЦЕ ТЕЖ РИЗИК, І Я ХОЧУ, ЩОБ МИ З ЧАСОМ СКАЗАЛИ СЛОВА ВДЯЧНОСТІ КОЖНОМУ, ХТО ЧИНИВ ОПІР ВОРОГОВІ» — Скільки часу загалом зайняло ваше повернення до рідного краю? І що чекало на вас там? Росіяни у божевільному прагненні “Взять Киев за три дня” швидко пройшли Новгород-Сіверщину, не переймаючись встановленням окупаційної влади, але територія фактично була окупованою. Чи було організовано спротив? — 11 березня я нарешті опинився вдома. Першим ділом пішов до батьків переконатися, що з ними все гаразд. Військ, які тримали Новгород-Сіверський у кільці, вже не було, вони відійшли. Зранку я прийшов до військовій адміністрації, зустрівся з активом громади, який об'єднався заради життєзабезпечення міста. Ці люди розуміли, що треба знайти харчі, знайти борошно, зробити, щоб була вода, була медична допомога, і з перших днів цим займалися. Було створено військовий гуманітарний штаб, хлопці будували барикади, закривали місто. Зброї було небагато, але люди йшли на ризик, були готові вступити в нерівний бій. Про деякі події, що відбувалися на початку війни, я дізнався вже пізніше: спалили декілька танків, викрали у росіян озброєння. Це теж ризик, і я хочу, щоб ми з часом сказали слова вдячності кожному, хто захищав рідне місто і своїми мужніми вчинками чинив опір ворогові. Я прийшов у військову адміністрацію і зустрівся з В'ячеславом Кауфманом, який взяв на себе відповідальність і організацію оборони. Це вкрай сміливий і небезпечний можливими на той час наслідками вчинок людини. Людини, яка працює на Новгород-Сіверській землі. Він не стояв осторонь, а своїм досвідом і авторитетом згуртував людей у перший тиждень окупації. 13 березня призначили людину у військову адміністрацію, я зайнявся роботою: доставляв гуманітарні вантажі, медикаменти, привозив деякі речі для військових формувань з Чернігова. Якийсь час займався у гуманітарному штабі. Виїжджали з командою небайдужих хлопців з Новгорода-Сіверського до Києва. Я не буду називати їх прізвища, бо поки ще зарано, але це мужні чоловіки, справжні козаки. Ми завозили медикаменти з “великої землі”, які нам передавали з Києва, з Ніжина. Співпрацювали з деякими військовими підрозділами, займалися доставкою гуманітарних вантажів. Мені треба було знайти людей, з якими працював раніше, і дуже дипломатично фінансово їх підтримати, бо підприємства зупинилися і люди не мали коштів. Власне, працівники були однією з причин, через які я вертався у Новгород-Сіверський. До мене доходила інформація, що в окупованих передмістях Чернігова загарбники викликали керівників підприємств, ставили перед ними робітників і казали: “Не приносиш кошти — розстрілюємо”. Так працювала росія. І я розумів, що треба бути біля свого колективу, щоб не сталося лиха. У перші тижні повномасштабної війни, коли можна було додзвонитися, мене інколи питали: “Сергій Федорович, ви де зараз? В Америці? У Франції?” “В Італії!” — відповідав я, курсуючи населеними пунктами Чернігівщини й прориваючись додому. Але, звісно, більшість дзвінків були зовсім іншими. Мені телефонували люди з Новогород-Сіверщини, повідомляли про пересування російської військової техніки, а я передавав дані військовим. І я хочу сказати велике Дякую цим людям, які розуміли всю небезпеку для себе, але працювали на захист нашої Батьківщини. Таких людей було дуже багато, і, уже очоливши РВА, у мене була нагода сказати їм дякую. — Вас призначили очільником Новгород-Сіверської РВА в період, на який припали масштабні обстріли північних прикордонних територій. Чи мали ви сумнiви, коли вас призначали? Чи було важко брати на себе таку відповідальність? Взимку у нас відбулася зустріч з головою Чернігівської обласної військової адміністрації, Вячеславом Анатолійовичом Чаусом. Він запропонував мені очолити районну військову адміністрацію. Враховуючи ті обставини, що склалися, та досвід, який я маю, я погодився, бо розумів, що можу бути корисним на цій посаді. Наказ про моє призначення був 20 лютого 2023 року. Зараз від ворожих обстрілів та бомбардувань у першу чергу потерпають Семенівська та Новгород-Сіверська громади. Села знаходяться дуже близько до кордону: іноді це пара кілометрів, а іноді — декілька сот метрів. Мирні люди не повинні потерпати від військових дій, але агресор почав масовано знищувати наші населені пункти. «ЦЕ НЕВИМОВНИЙ ЖАХ, ЦЕ ВТРАТИ, ЦЕ ПАЛАЮЧІ БУДИНКИ, ЦЕ ПОВНА ВІДСУТНІСТЬ ЛЮДЯНОСТІ Й РОЗУМУ У АГРЕСОРА» — У цих обстрілах є якась жахлива логіка, чи це просто терор заради терору та знищення? — Це випалена земля, тактика, яку так полюбляє росія. Якось побув я в Тимоновичах Семенівського району, приїздив вмовляти людей виїжджати. І за декілька днів після цього ГРАДи обстріляли цей населений пункт. Це невимовний жах, це втрати, це палаючі будинки, це повна відсутність людяності й розуму у агресора. Близько 320-350 “прильотів” снарядів відбувається щотижнево по наших громадах, це великі, страшні цифри. Ще свіжа наша рана — влучання в школу в Лизунівці, де загинула невинна дитина, зовсім юний хлопчина, який просто не встиг сховатися. Це були керовані авіабомби. Одна зруйнувала школу, біля якої знаходився дитячий майданчик. Велике щастя, що в той день була вітряна погода й діточок з мамами на тому майданчику не було. Хлопець не встиг добігти до укриття, друга авіабомба вбила дитину і зруйнувала життя всієї родини. Ці жахи продовжуються, така в нас тепер буденність. Ми бачимо втрати військових та цивільних, віримо в перемогу й в те, що ворог буде покараний, і наше завдання зараз — допомагати людям. Попри обстріли та руйнування, Сіверщина — незламна. — У чому, окрім рашистів “під боком”, зараз полягають основні проблеми Новгород-Сіверського району? — Насамперед хочу відмітити позитивні аспекти. Ми приймаємо багато волонтерських вантажів, я відчуваю велику підтримку та допомогу від Чернігівської ОВА, яка дає можливість забезпечити вкрай необхідними речами наше прикордоння. Але є поточні проблеми, над вирішенням яких ми працюємо. Це, найперше, робота сільськогосподарських підприємств. На сьогоднішній день, на жаль, лише від 53% до 95% земель, що займалися зерновими у попередні періоди, зорані. І це не всі орні масиви, що оброблялися до війни. Ми розуміємо причини цього, як і розуміємо, що це потягне за собою скорочення робочих місць і завдасть серйозного удару по економіці. Потихеньку деякі підприємства відновлюють роботу. Ми бачимо посильну роботу лісового господарства, яке на сьогодні через замінування та обстріли майже зупинилося, і не в кожній громаді безпечно ці роботи поновлювати. Відбуваються підпали лісів росіянами, значні пожежі в Семенівській громаді. За наданою мені інформацією, рашисти для випалювання наших лісів використовували в тому числі заборонені фосфорні снаряди. — Куди переселяють людей із прикордонних сіл? І які наразі умови проживання у тих, хто залишився? Ми розуміємо, що не зважаючи ні на що повинні вирішити для людей, які не хочуть кидати рідну домівку, базові питання життєзабезпечення: щоб була вода, електрика, газ. Наші комунальники часто працюють в небезпечних умовах. Порушили обстрілами електропостачання біля кордону — люди ідуть і відновлюють, не зважаючи на ризики. Я вкрай здивований… Хоча ні, не здивований, а просто пишаюсь нашими комунальними службами. Вибір піти виконувати таку небезпечну задачу дуже непростий, але наші потужні, хоробрі українці, ризикуючи життям, дають світло, дають воду, газ там, де в цьому виникла потреба. З перших днів роботи мені вдалося обстежити наявні укриття. Загалом вони всі придатні для того, щоб убезпечити людей, але дещо ми допрацьовуємо, докомпоновуємо. Треба щоб скрізь були аптечки, вода, ліжка. Ми відслідковуємо потреби громад, дивимось, куди слід доставити гуманітарний вантаж, щоб кожен населений пункт був забезпечений. Злагоджено й сумлінно працюють голови всіх територіальних громад району: Понорницької, Коропської, Новгород-Сіверської, Семенівської. Всі ці громади роблять велику роботу найперше в плані відселення людей з прикордоння у більш безпечні населені пункти району. Вони забезпечують гуманітарну допомогу та житло для переселенців, у нас все для цього підготовлено і ніхто не поїде в невідомість. Ми шукаємо донорів, які можуть допомагати в нашому регіоні. Зараз за допомогою ОВА нам завели конвої гуманітарної допомоги для відновлення будинків, це саме будівельні матеріали. В цей же час ми збираємо інформацію стосовно зруйнованого житла. Ведеться реєстр, і ми будемо шукати можливості залучити кошти на відновлення житла. Є певні проблеми, тому що дехто з людей втратив документи на право власності, це дійсно складно, бо при відновленні треба залучати і БТІ, і комісію з оцінки. Такої можливості на прикордонні зараз немає, але ці болючі питання ми обговорюємо на нарадах і будемо шукати можливості вийти з цього становища. Зараз головне завдання — забезпечити людей світлом, їжею, медичним обслуговуванням і укриттями. — Як взагалі відбувається евакуація? Вона є організованою чи проходить точково? І чи всі погоджуються виїжджати? — У громадах Новгород-Сіверського району для організованої евакуації людей підготовлені шкільні автобуси, є достатні запаси палива. Але більшість людей зараз має власний транспорт, тому переважно виїжджають своїм ходом. З найбільш небезпечних населених пунктів населення вже виїхало. Але ось вам нещодавній приклад того, як люблять рідний край наші люди. Після того, як на Брянщині збили гелікоптери та літаки, місцеві почали на радощах повертатися додому. Розумію, що кожен тягнеться до свого коріння, до рідного куточка, але піддаватися ейфорії зарано. Небезпека нікуди не поділася. Тому, шановні мешканці прикордонних сіл, я вас дуже прошу не поспішати з поверненням. Бережіть життя та здоров'я своє та своїх рідних. Ми продовжуємо роботу в інформаційному просторі. З позитиву, у нас на прикордонні з 18 травня відновлено українське аналогове телебачення, яке працює тепер паралельно з цифровим. Тому у людей є доступ до інформаційних програм, а у нас — ширші можливості для інформування населення. Взагалі мені вдалося обʼїхати майже все прикордоння, я особисто зустрічався з людьми, вмовляв виїжджати. Першочергово ми вивозимо дітей, з цим трохи простіше. Але є такі населені пункти, як Семенівка, що розташована майже впритул до кордону. Там родини залишаються на місці, бо ще не відчули вкрай гострої небезпеки, і дай Боже, звісно, щоб це горе їх оминуло. — Що Ви найперше зробите після перемоги? — Вже неодноразово сіверяни живим коридором зі схиленими у журбі головами проводжали у останню путь своїх земляків. На жаль, ми і далі втрачаємо захисників…Тому я думаю, що після перемоги ми найперше схилимо голови перед родинами загиблих і візьмемо на себе зобов'язання не забути цей подвиг ніколи. Ми відбудуємо і відродимо те, що мали, зведемо нове і краще, Бо єдине, про що мріють усі українці, найчастіша думка у голові і почуття у серці – це ПЕРЕМОГА! Перемога українців над ворогом. Навіть, я б сказав, добра над злом. Гаряче переконаний у цьому, вірю і працюю задля наближення тріумфу нашої держави. Слава Україні! Героям її Слава! Сергій Федорович Сергієнко народився 06 грудня 1967 року в м. Новгород-Сіверський. У 1992 році закінчив гірничний факультет Київського політехнічного інституту. Свій шлях становлення розпочав інженером- технологом Новгород-Сіверського заводу «Еленс». Потім очолив колектив ТОВ «Новгород-Сіверська ЖЕК». Згодом – директор ЗАТ «Новгород-Сіверський завод будівельних матеріалів». Розвивав товариство, що працювало у бізнесі дорожнього будівництва на Новгород-Сіверщині. Створював робочі місця в деревообробній галузі на підприємствах ТОВ «Стандарт» і ТОВ «ДВМ Ліс». Один з промисловців Новгород-Сіверщини, що тривалий час займався розбудовою підприємств, створював робочі місця і забезпечував сплату податків до бюджетів. У 2016 -2019 р. був заступником голови Чернігівської обласної державної адміністрації. Двічі обирався депутатом Новгород-Сіверської районної ради. Депутат Чернігівської обласної ради VI, VII, VIII скликань, член-кореспондент ВГО «Академія будівництва України». Одружений, має двох дорослих доньок. Спілкувалася Ольга МелашенкоЧернігівська Медіа Група Джерело: 0462.ua