Як чернігівські бібліотекарки рятували тварин під час бойових дій

Бібліотекар — одна з тих професій, які більшість з нас проти волі автоматично зводить до стереотипів. Уява малює жіночку похилого віку з суворими очима за скельцями великих окулярів, оточену фортецею з книжкових фоліантів. Але насправді цей стереотип має дуже мало спільного з реальністю.   Українські бібліотекарки — щиросерді, чуйні та емоційні жінки, сповнені співчуття та любові. Саме такими є працівниці Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва, будівля якої постраждала від авіаудару на початку повномасштабного вторгнення. Ці чудові пані під час бойових дій у місті опікувалися найбеззахиснішими живими істотами — покинутими хатніми тваринами. Про своє спонтанне зооволонтерство тих страшних днів, яке продовжується й донині, розповідають Тетяна Черняк та Марина Довга.   Пані Тетяна:   “Коли місто обстрілювали, я весь час знаходилась вдома і нікуди не виїжджала. 30 лютого відчула, ніби мене хтось кличе. Вийшла надвір і побачила маленького песика, цуценя вівчарки. Це була дівчинка, доглянута й очевидно домашня, але дуже перелякана. Вона зовсім людськими очима, повними жаху, дивилась так, нібито просила її врятувати. Не зважаючи на те, що у нас уже були хатні тварини, ми прихистили цуценятко у себе, назвали Даною. Собачка під час обстрілів поводилась як перелякана дитина: щулилася від страху, тулилася до ніг, ми носили її на руках в укриття. А пізніше до нас прибилася кицька, теж домашня, у нашийнику, але вже худенька та занедбана. Вона боялася й дичилася, тому ми почали шукати їй ім'я. Перебирали можливі клички, і раптом вона відгукнулася на Маняшу — занявкала й пішла назустріч. Так і стала ручною. Не зважаючи на смертельну небезпеку, волонтери довозили до Олександрівки, де я проживаю, корм для тварин. І у проміжку, коли росіяни не стріляли, вони упаковки цього корму просто розкидували по дворах, дуже швидко, щоб встигнути. Ми їх потім підбирали і біля будинку облаштували своєрідну їдальню для тварин-безхатьків: розкладали корм, ставили водичку.  Котики й песики з мікрорайону приходили до нас їсти. Компанія збиралася чимала — з декілька десятків тварин. І трійко собак з цієї братії так здружилися з нами, що приходять і досі. Провідують нас, а ми їх годуємо. Коли в місті стало безпечно й люди почали вертатися, ми шукали колишніх господарів і Дани, і Маняші у соцмережах, але ніхто не відгукнувся, то вони так і лишилися жити з нами. Але це на краще, бо вони вже стали зовсім нашими й життя без них більше не уявляю”.   Пані Марина:   “Любов до тварин прокинулася в мені, коли я працювала вчителькою, і учениця подарувала мені сіамське кошенятко. Я дуже прикипіла серцем до Тімурчика і з тих пір постійно опікувалася не лише власними хатніми улюбленцями, яких у мене протягом життя було чимало, але й тваринками, яких покинули господарі або які зазнали від людини фізичних ушкоджень. Коли почалися бойові дії, багато людей поїхало, а тварин не забрало з собою. Хтось думав, що їде на декілька днів, але вийшло інакше. Не засуджую, бо згодом сама потрапила у схожу ситуацію. Незадовго до підриву мосту мені з дитиною довелося виїхати, бо було дуже страшно. І я не змогла забрати собаку й двох з чотирьох своїх котів. Вони з переляку втекли й сховалися так, що неможливо було їх знайти. Щиро дякую прекрасним сусідам, що доглядали за моїми тваринами, поки мене не було. Я тримала з ними зв'язок у ті страшні дні. Як би там не було, з перших днів повномасштабної війни пси та коти лишилися у дворах приватних будинків, їх потрібно було годувати. Я як могла підгодовувала тих, до кого могла дійти у своєму районі. Харчів було небагато, але не можна було кинути тварин помирати з голоду. Тому піклувалася про них поки могла, і продовжила, коли повернулася до Чернігова. Один песик з підопічних залишився в мене до сьогодні. Вірніше, він і досі стоїть у своєму дворі, з якого певно вже назавжди вийхали господарі, але я його підгодовую, вигулюю та беру до себе, а взимку він у нас ночував. Ще по одного підопічного котика повернулися його господарі, дуже хороші люди. Але він не зміг пробачити образу, втік і згодом повернувся до мене. До війни я декілька разів привозила постраждалих чотирилапих до центру “Крок до тварин”. Одного разу у нас біля бібліотеки на дорозі збили собаку. Водій вийшов, подивився та й поїхав далі. Травмований песик, не зважаючи на розтрощену лапу, дочалапав до тротуару, ми з чоловіком автівкою відвезли його до центру. Пес одужав, отримав кличку Айк і якийсь час я ще ним опікувалась: приходила вигулювати, намагалась знайти родину. А потім почалася війна і я фізично вже не могла дістатися до собаки. На щастя, Айк вижив, потім йому знайшли родину і його доля склалася добре”.   — Бібліотека — це не стіни, а люди, — каже Марина Книр, в.о. директора Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва. — Так, одне з наших приміщень зруйноване. Але ми продовжуємо працювати за новою адресою — вул. О. Молодчого, 2. Завдяки небайдужості чернігівців, волонтерів та самих бібліотекарів нам вдалося зберегти близько 70% книжкового фонду: відкопували та діставали книжки серед руїн знищеної будівлі бібліотеки, збирали ті, що були розкидані по вулиці, приводили їх до ладу. Велика дяка всім за це. В нас є форма роботи “Бібліотека без кордонів”. У Міському парку організовуємо буккросинг, лавочки-читалочки. На ці зустрічі приходить багато читачів зі своїми чотирилапими улюбленцями, і ми цьому дуже раді. Тварини відчувають любов і тягнуться до таких людей. Тетяна й Марина досі доглядають за безхатніми тваринами, тож були б вдячні посильній допомозі з кормами.   Спілкувалась Ольга Мелашенко  Чернігівська медіа група   Джерело: 0462.ua