Під час евакуації з Чернігова людей на візочках виносили 6 чоловіків

Як складно було пережити облогу Чернігова людям на інвалідному візочку, із особистого досвіду знає Наталя Черняк. У пані Наталі з чоловіком двоє синів. Старшому Віталію 26 років, після закінчення військової академії він служить у ЗСУ вже п’ятий рік, починаючи з АТО. Можна сказати, що вдома за цей час і не пожив. Молодшому Сергію 22. Зважаючи на його хворобу (ДЦП і купу супутніх захворювань), для батьків він завжди буде дитиною. Йому потрібна стороння допомога. Утім взимку Сергій сам допомагав сусідці Ані робити окопні свічки для українських військових. Спускатися у підвал не могли фізично – Сергійко знімав клейку плівку з коробок, ми нарізали та скручували смужки, вставляли у бляшанки, – розповідає пані Наталя. – В такому вигляді заносили до сусідки, а вона вже заливала воском чи парафіном. Син розумів, для чого це робиться. Тим більше що в нього старший брат зараз у гарячих точках. Власне, саме про це ми й планували поговорити. Але розмова потекла в те русло, як переживали облогу Чернігова рашистами люди з інвалідністю. За словами пані Наталі, пережите тоді настільки сильно вразило та вплинуло на Сергія, що він зробив крок назад у своїй соціалізації. – Ми з ним залишилися удвох, коли почалося повномасштабне вторгнення, – продовжує згадувати той страшний період Наталя Черняк. – Тата викликали вночі, тому що він теж військовий. Він нам тільки подзвонив і сказав: «Збирай і вивозь сина». А Сергій через ці події та стрес був взагалі ніякий. Під час тривоги ми з ним удвох спустилися у погріб, і звідти я його вже витягала, тому що він зовсім не міг стати на ноги. Першу добу пані Наталя із сином провели вдома, а потім їх перевезли до себе друзі, які теж мають сина на візку. Його звати Дмитро Бруй, і це найкращий друг Сергія. – У нас вдома ще 26 лютого вибило вікна, ми не могли там залишитися. Тож нас забрали на вулицю Київську, де ми провели 25 діб. У багатоповерхівці. На сьомому поверсі. Там був газ, світло. Нам було комфортніше, тому що ми були разом, – продовжує розповідь пані Наталя. У підвал ці дві родини не спускалися, бо не могли це зробити фізично із синами на інвалідних візках. Вирішили так: нема сенсу бігати. Є два варіанти: загинути десь дорогою або загинути у квартирі. Вирішили перебувати у відносному комфорті, поки було світло, тепло. «Якби ми залишилися, моя дитина зійшла б з розуму» – Якби ми залишилися у своїй квартирі, моя дитина зійшла би з розуму, я це побачила й відчувала. Він би не переніс це випробування, адже там не було ні води, ні газу, ні світла. Не знаю, як наші сусіди виживали. Вони просто весь час сиділи в підвалі, – згадує період облоги Чернігова Наталя Черняк. Найцінніші речі, які Сергій забрав із собою під час переїзду, – ноутбук, телефон і музична колонка. Бо це був його зв’язок зі світом, можливість для спілкування та навчання. Якщо раніше в родині планували, що він продовжуватиме навчання після школи, то зараз його мати каже, що для неї головне, аби син втриматися на тому рівні, на якому він є зараз. Із Чернігова ці дві родини з синам на візочках змогли виїхати тільки 22 березня, встигли перед руйнуванням автомобільного мосту. «Десь поруч зі школою № 19 був евакуаційний центр, і нам підказали туди звернутися. Навіть про нас розказали, що є такі родини, де люди на візках і вони фізично не можуть виїхати, – згадує пані Наталя. – І до нас прийшли два хлопчини, Дмитро та Дмитро. Не згадаю, як вони виглядають, тільки пам’ятаю, що один був високий. Хочу їх знайти та подякувати. Коли волонтери забирали людей на візочках в евакуацію, аби спустити їх із сьомого поверху, потрібна була допомога всіх чоловіків, хто на той момент був поруч. Пані Наталя вирішила їхати до Житомира, звідки вона родом і де живуть її батьки. Сини також народилися в Житомирі. Призначення до Чернігова її чоловік отримав у 2000 році, згодом до нашого міста перебралася вся родина. До слова, вони й досі живуть у службовій квартирі. – На уривках зв’язку ми додзвонилися до мого рідного брата, він нас зустрів і забрав у Житомир, – продовжує розповідь пані Наталя. – Ми жили в дуже комфортному будинку, про це домовилися брат із дружиною. Це будинок їхніх друзів, а вони виїхали за кордон на роботу. Ми були на землі, тож нашим синам там було добре. І там були умови для життя, магазини працювали, потім пустили транспорт. Прожили там два місяці. «Мамо, у нас все буде добре?» Коли чоловік пані Наталі за кілька місяців зміг повернутися до Чернігова, то одразу поставив вікна у квартирі та подзвонив дружині: « Їдете додому чи ні?». Вони вирішили повернутися, бо за 18 років Чернігів став для них рідним. – За кордон я не поїхала, бо тут захищають нашу землю мій син і чоловік, – пояснює це рішення наша співрозмовниця. – Зараз ми з Сергієм знову удвох, є певна тривога. Син запитує: «Мамо, у нас все буде добре? Завтра прокинемося і все буде спокійно?» Він досі не може оговтатися. Досі спимо з ним в одній кімнаті, тому що він ще не адаптувався. Пані Наталя та Сергій не замикаються у чотирьох стінах. Шукають можливості, аби виходити у світ, спілкуватися. Відвідують концерти та виставки, заходи в бібліотеках, нещодавно побували на майстер-класі з гончарства в Олега Луцука. Щочетверга Сергій відвідує ГО «Інтеграція», аби позайматися на тренажерах. Колись захопився пауерліфтингом, однак зараз його улюблена тренерка за кордоном. Бувають і в ГО «Голос батьків», де допомагають плести маскувальні сітки для українських воїнів. – Люди різні. Може, комусь комфортно сидіти вдома, але не мені. Мені хочеться виходити, коли довго вдома, починаю депресувати, – ділиться своїми турботами та почуттями пані Наталя. – Я не працюю, бо в мене самої третя група інвалідності плюс я весь час із Сергієм, адже у нього перша група. Напевно, якби нам була доступна якась допомога ззовні, я би працювала, не змогла би сидіти без роботи. Але наша співрозмовниця має адаптуватися до обставин, які склалися в її житті. На щастя, час від часу вона може виходити на якісь зустрічі, попити каву з друзями, адже Сергійко – хлопець доволі самостійний, яєчню собі посмажить. Тато з ним також залишається, коли вдома. Зараз усі в цій родині мріють лише про одне – перемогу. Напевно, тоді усім стане трохи легше морально. Вікторія Сидорова, фото із сімейного архіву Наталі Черняк Джерело: 0462.ua