Чернігівець Борис Бабар: паралімпійський чемпіон, що залишається «поза кадром»

Про нього мало знають навіть в його рідному Чернігові (по-менш, за межами спортивної спільноти), адже Борис Бабар не зовсім звичайний спортсмен, хоча б тому, що він не часто перетинає фінішну стрічку, цілком здоровий, але при цьому є 5 разовим паралімпійським чемпіоном та володарем 3 «срібних» та 2 «бронзових» нагород Паралімпіад. Вся справа у тому, що Борис Бабар – спортсмен-лідер (їх також називають гайдами): той, хто допомагає паралімпійському атлету з вадами зору на дистанції. Ми поговорили з Борисом про те, як він потрапив у паралімпійський спорт, чи не жалкує, що не виступав на Олімпіаді, та про нещодавній чемпіонат світу серед паралімпійців, на якому спортсмен Максим Мурашковський, разом з гайдом Борисом Бабаром, виграли «бронзу». З лижних гонок у паралімпійський спорт -  Як, власне, Ви стали гайдом та потрапили у паралімпійський рух? -  Як й всі: потрапив зі «здорового» спорту, з лижних гонок. У Вже далекому 2001-му мене попросили, щоб я приїхав, подивився, допоміг провести одного незрячого лижника. Так й почав цим займатися. -  Чи був у Вас шанс на успішну «сольну» кар’єру в олімпійському спорті, прикладом, виступати на чемпіонаті світу з лижних гонок? -  Так, я виступав на чемпіонатах України, їздив на чемпіонат світу серед здорових спортсменів. Але якось так вийшло, що я почав працювати гайдом. Загалом, не шкодував про це. Мабуть, трішки і було… але то таке… -  Розкажіть для наших читачів: що робить гайд? Як він, наприклад, допомагає спортсмену при стрільбі? -  Гайд веде спортсмена: пояснює де правий поворот, де – лівий, де плавний, де крутий підйом. Він повинен розповісти паралімпійцю про ситуацію, аби той у своїй уяві намалював мапу траси. На стрільби ми приїжджаємо, й я роблю корегування спортсмену, кажу: «Вище, нижче», — розповідаю, показую. Спортсмен робить аналіз й вже стріляє. Чемпіон, який не фінішує -  Вперше Ви стали паралімпійським чемпіоном разом з Олегом Мунцем у 2006-му році у Туріні в гонці на 20 кілометрів. Як ця гонка виглядала очима гайда та які враження вона залишила? -  Це була найважча гонка у моїй кар’єрі. Я навіть у здоровому спорті не викладався так, як виклався на тій двадцятці. Там була специфічна траса, яка підходила для категорії В1 (повна відсутність зору, — прим.): є пару підйомів, а далі – рівна частина. Я тягнув Олега так, як міг. В нас було суперництво з росіянином. Так його гайд відставав від свого спортсмена (нагадаю, спортсмен тотально сліпий): спортсмен забирається на підйом, чекає на гайда, гайд росіянина сам просить: «Замінить мене!».   Але мені теж було тяжко. Так виходило, що я тягнув Олега: він заїжджав мені «на лижи», тож я працював, а він у цей час відпочивав. Я виклався на всі 100%. -  Зазвичай фінішує паралімпієць на самоті, без гайда. Де в цей час перебуваєте Ви? -  Гайд має показати дорогу до фінішу. Зазвичай, ми спрямовуємо спортсмена у фінішний створ, а самі сходимо з дистанції, поки він фінішує. Якщо є бажання – можна їхати перед спортсменом, але це не часта практика. -  Наскільки я розумію, з Віталієм Лук’яненком Ви виступали на паралімпіадах у Ванкувері-2010, Сочі-2014 та Пекіні-2022 (пара Віталій Лук’яненко-Борис Бабар принесли Україні 4 паралімпійських «золота», — прим.). А чому на Паралімпіаді-2018 у Пхьончхані Ваш тандем розпався? -   Так вийшло, що я тоді працював з молодою дівчиною Ольгою Прилуцькою, якій хотів допомогти. Розірватися не міг, тож вирішив, що Віталік сам впорається, адже у його категорії була не дуже велика конкуренція, а він – дуже талановитий спортсмен. З дівчиною було тяжче, тож я допомагав і Віталіку, й Ользі, але біг – тільки з Ольгою. Але медалей в нас з Ольгою Прилуцькою не було – вона була четвертою. Змагання під час війни -  Поточну війну проти України Росія розпочала у 2014-му році під час сочинської Паралімпіади. Ви тоді були у Росії на змаганнях. Як напад Росії на Україну сприймався звідти, з Росії? -  Дуже тяжко було. Дійшло до того, що ми зібрали всі речі, вирішили їхати до дому. Так воно б й було, якби не Валерій Сушкевич (президент Національного комітету спорту інвалідів України, — прим.) – дуже мудра людина. Він нас зупинив, ми почали там, у Росії, робити проукраїнські заходи на підтримку нашої армії та народу: на піднятті прапору України ми кричали: «Мир», малювали плакати… Після перемоги Віталія Лук’яненка, в нього не взяв інтерв’ю жоден журналіст, адже він з України – міг сказати щось про війну (ми були налаштовані на це). Коли Віталій переміг, передбачалося, що нагороджувати нас буде Путін, але він дізнався, що переміг українець й сказав: «Я нагороджувати його не буду». А взагалі ж було дуже важко. -  Під час Паралімпіади-2022 Чернігів знаходився під щоденними обстрілами росіян. Ви, як раз з Віталієм Лук’яненком, завоювали «золото» у біатлонній гонці на 6 кілометрів. Як вдалося зібратися на ці змагання? -  Як казав Лук’яненко: «Якщо я вранці встану, а мені рідні не зателефонують, я нікуди не піду». У нього родина була у Харкові, й мене – у Чернігові… Кожного ранку вставали, зідзвонювалися. Якщо все нормально – бігли. Дві гонки Віталій впирався на старому багажі. А після третьої (коли ми виграли «срібло») сказав: «Все, я більше не хочу й не можу, мені треба до дому». Турніри, гроші, нагороди -  Наразі Ви працюєте з Максимом Мурашковським. Як утворився цей спортивний тандем? -  Я працюю не тільки з Максимом, а й з Ігорем Кравчуком – теж молодий спортсмен. Після Паралімпіади-2022 Віталік Лук’яненко сказав, що буде йти зі спорту. Тут з’явилися два молоді хлопці: мені запропонували їх тренувати. На останньому чемпіонаті світу я біг одразу з обома. Просто стартував з Кравчуком, якщо він починав гонку першим, потім після стрільби друге коло біг з Мурашковським, а на фініші допомагав тому, хто був ближчим до медалей. Хлопці категорії В3 (гострота зору від 2/60 до 6/60 – це, якщо можна так висловитися, «найбільш гострозорі» спортсмени у категорії паралімпійців з вадами зору, — прим.) – з ними трохи простіше. -  Наскільки змінилося ставлення до українських спортсменів за кордоном після повномасштабного вторгнення? Як збірну зустрічали на ЧС-2023 у Швеції? -  У Швецію збірна поїхала не за рахунок української держави, а за рахунок Швеції. Саме шведи оплатили переліт та виступ української команди. Якщо б не вони, мабуть, на ЧС збірна України б не потрапила. Вони оплатили й проживання, й трансфер. Люді нас підтримають по всьому світу. На вулиці багато хто підходить, здоровається за руку. В когось коріння з України, вони кажуть ламаною англійською: «Ми за вас». У Фінляндії підійшов чоловік, каже: «Я вас підтримую. Дайте мені якісь реквізити, я вам гроші скину». Я відповідаю: «Та нам грошей не треба». Але він все-одне хотів допомогти, тож ми домовилися, що він відправить кошти у благодійний фонд паралімпійського чемпіона з Чернігівщини Дмитра Суярка (Дмитро після закінчення Паралімпіади-2022 заснував фонд «Кожен з нас чемпіон», — прим.). Допомагають усі. -  У 2018-му році Ви були нагороджені медаллю «За працю та звитягу». Чи єдина це Ваша державна нагорода? -  Ні, були ще ордени. Але, чесно, не пам’ятаю які. Я – заслужений тренер України. Взагалі ж нас нагороджували після кожної Паралімпіади. Й Ющенко, й Кучма, й Янукович, й Порошенко теж. Вони ж нас проводжали на змагання. -  Наскільки вигідно, з точки зору фінансів, бути паралімпійським гайдом? -  Вигідно чи ні – не знаю. Це моя робота, працюю я давно. Щодо виплат: напочатку XXI сторіччя ми отримували 10% від виплат спортсмену. Умовно, він отримував 10 тисяч, я – тисячу. Зараз ситуація краща – ми отримаємо 50%. А на останній Паралімпіаді отримали навіть 100% – стільки ж, скільки спортсмени. -  А якщо казати, також у відсотках, про Ваш вклад в успіх спортсмена, як би Ви його оцінили? -   Якщо казати про Лук’яненка – в нас було 50 на 50. З Мунцем було важче: напевно, в мене 80%, в нього – 20. З ним було важче, бо Олег не бачив взагалі нічого, міг тільки відрізнити день та ніч та орієнтувався на трасі тільки на мій голос. -  Той же Дмитро Суярко розповідав, що через його складний характер, йому складно підібрати гайда. А як у Вас відбувалося з Вашими партнерами? -  Праця – це щоденні суперечки, адже кожна людина має свою думку. Але ми завжди знаходили компроміс. В нас було якось «лайтово», без серйозних конфліктів. «Беззубі» олімпійці та бойкот спортсменів країн-окупантів -  Міжнародний паралімпійський комітет призупинив діяльність паралімпійських комітетів Росії та Білорусі. Як гадаєте, чи є шанси у спортсменів з країн-окупантів виступити на літній Паралімпіаді-2024? -   Хіба що якщо перейти в іншу країну: Болгарію чи Казахстан й виступати за них. -  У той же час Міжнародний олімпійський комітет активно просуває ідею повернення росіян та білорусів під нейтральним прапором. Чому, на Вашу думку, Міжнародний паралімпійський комітет виявився більш радикальним, ніж Міжнародний олімпійський комітет? -  Так було завжди. У Сочі також ми це бачили. На мою думку, просто багато грошей в росіян, які вони «пхають» у всі сфери. Багато хто у міжнародній спільноті від них залежить. -  У 2014 та 2022-му роках хтось зі спортсменів з Росії чи Білорусі писав чи телефонував Вам? Чи просили вони пробачення за те, що роблять їхні країни? -  Ніхто. Навпаки, деякі з них писали: «Це все фейки, ви самі у себе стріляєте», — все таке. Багато наших тренерів та спортсменів посварилися зі своїми родичами у Росії. Нам ніхто не вірив. До 2014-го я дуже тісно спілкувався з росіянами, зокрема, з Тюмені. Тому що в мене там є родичі, ми підтримували дружні відносини. Зараз взагалі ніяк… Коли ми приїхали у Пекін на Паралімпіаду, вони (росіяни та білоруси були у Пекіні, але після початку повномасштабного вторгнення до змагань їх не допустили, — прим.) дивилися на нас й казали: «Що ви брешете, що у вас стріляють?!». Ми показуємо відео з Чернігова, Харкова… Вони відповідають: «Це все фейки». -  20 лютого Вам виповнилося 42 роки. Для спортсмена це пристойний вік. Які подальші плани, скільки ще плануєте бігати? -  Хочу довести молодих хоча б до того рівня, що я. Потім будемо бачити. Взагалі, я, гадаю, найбільш «довготривалий» український гайд. Напевне, найстарші в нас закінчували у 40.  Думаю, я так довго у спорті тому, що хочу допомогти людям, навчити всього, що я вмію. -  Останнє запитання мабуть й риторичне, проте важливе: коли, на Вашу думку,  Україна переможе? -  Хотілося б якомога скоріше. А як вийде – не знаю. Джерело: 0462.ua