Дар’я Петрожицька: «Найкращий український актор – мій тато»

43

Зараз їй трохи більше 30-ти і вона – зірка українського кінематографу (зіграла Лізу у телесеріалі «Папік», де її партнером був Станіслав Боклан). Дар’я Петрожицька має чималенький досвід роботи у театрі – з 2012 року працювала в Київському академічному театрі юного глядача на Липках, брала участь у телевізійному проєкті «Танці з зірками», співала у «Голосі країни». А дівоче прізвище Дар’ї – Гончар, вона – донька актора Сергія Гончара, котрий тривалий час служив у Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Шевченка. Її мама – артистка балету, тож Дар’я виросла за кулісами. І саме з цих спогадів ми почали розмову, коли артистка завітала до нас у складі проєкту «Те-Арт» з виставою «Третій зайвий». «Хочу, аби Сергія Гончара пам’ятали в театрі» – Дар’є, я пам’ятаю Вашого батька, який грав роль Енея у славнозвісній «Енеїді». Це була одна з найпопулярніших і найвражаючих вистав у репертуарі чернігівського театру! А які спогади з цим театром пов’язані у Вас? – Ми вже були тут не так давно з виставою «Сильні слабкі жінки». Тож якісь сльози та ностальгію я вже пережила. Щоправда, тоді в мене не було часу походити театром. А сьогодні – так, ми приїхали завчасно. Якщо щиро, трохи засмучена: у головному фойє театру – мало згадок про мого тата. Записала про це сторіс для свого інстаграму. Кажу про це не тому, що Сергій Гончар мій тато, а тому, що він на це заслуговує. Він був справжньою зіркою цього театру. Він заслуговує на те, аби його пам’ятали. А нині складається таке враження, наче його тут і не було. Побачила деякі фотографії з вистав. Тут зробили класні стенди, де можна дізнатися історію театру. Серед експонатів є костюми Васильєва та Абелєвої. Я вважаю, що там має бути і костюм Гончара. – Можемо внести таку пропозицію нинішній адміністрації театру! – Для мене це важливо. Я була ще підлітком, але пам’ятаю ті події та вважаю, що ситуація в театрі, що склалася на той час, голодування та акції протесту вкоротили вік татові. Він був здоровий чоловік, він був молодий, усього 43 роки, і тут раптом – інсульт. Вважаю, що всі ті переживання, атмосфера в театрі призвели до такого результату. — Так, я пам’ятаю ті події в театрі, акції протесту проти звільнення режисера Сергія Кузика. Пам’ятаю, як частина трупи бойкотувала протестувальників, їх не допускали до роботи, на сцену. І для творчої людини це дійсно як смерть. Це був такий важкий період в історії театру. Співчуваю Вам щодо втрати батька. Заходили сьогодні до його гримерки? — У нього було декілька гримерок – переважно на другому поверсі. А на третьому поверсі, у 96-й кімнаті, була мамина гримерка, і от там я проводила більше часу. Пізніше мама на другий поверх перебралася. Останній момент, пов’язаний з театром, який я пам’ятаю, – вистава «Мольєр». На жаль, вона всього до десятка разів пройшла. І це було неймовірне враження, бо я не впізнала свого тата. Я не бачила його перед виставою, а одразу пішла в глядацьку залу. Це була прем’єра, і я не зрозуміла, де мій тато. Він перевтілився абсолютно! Я досі вважаю, що найкращий український актор – мій тато. Аби він був живий… Це була така колосальна пропрацьовка всіх персонажів! У нього був чемоданчик з реквізитом, який він власноруч виготовляв. Я гадаю, його також варто в музей театру віддати. Щоправда, не знаю, де воно, чи збереглося. Перша роль – у чотири роки на чернігівській сцені — Які ще спогади пов’язані з Черніговом? — Я згадую театральні коридори – те місце, де всі театральні діти грали в схованки. Реквізиторський цех був на другому поверсі, і там стільки всякого барахла, у позитивному розумінні цього слова. Нам дозволяти з усім грати. Сьогодні побачила фото з вистави «Живи та пам’ятай» – я ж грала у цій виставі! Напевно, мені було років чотири. І то перша роль. — То можна сказати, що цей театр вплинув на Ваш вибір професії? — Не впевнена. В мій підлітковий вік втрата тата перекреслила це бажання. Спочатку я мріяла продавати печінку або робити нігті дівчатам. — Серйозно?! — Я вагалася, розуміла, що закінчую школу (№ 35, ту, що на Масанах) і треба ж кудись вступати. Не хотіла йти в театральний. Але потім подумала: а що я вмію? Відчувала: то моє. Так, вступила одразу. До Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Це було останнє місце на бюджеті, бо ЗНО я не дуже успішно здала. Я не дуже добре вчилася в школі, це правда. Тому що більше часу проводила в актовій залі у нашій школі. Відвідувала гуртки саме при школі. На жаль, батьки не отримували багато коштів і вони весь час зайняті. Тільки понеділок – вихідний. Коли я вже стала старшою, то питала: чому ви не віддали мене до музичної школи? А не було можливості. Тому займалася в творчих гуртках при школі. Здається, це коштувало п’ять гривень на місяць. У нас був танцювальний колектив «Парадокс», у якому я 10 років відтанцювала. А ще був хор, то я двічі побувала в Києві, де ми брали участь у концертах. — Виходить, Ваші танцювальні та вокальні здібності розкривалися ще в шкільні роки? — Так, з дитинства. Бо не знаю, чи в такій родині могло бути інакше. Навіть моя сестра Настя – не актриса, але все одно творча людина. Вона малює, співає, танцює. Ми вже третє покоління. — А Ваша мама залишається в Чернігові? — Так. Переїжджати вона не хоче. На початку вторгнення, під час облоги Чернігова, я її постійно просила: «Мамо, виїжджай! Я вже на Заході України, там є родичі, є куди їхати». Потім я поїхала за кордон, і тільки-но приїхала в Німеччину до свого хлопця, як мама каже: «Ми виїжджаємо». Телефони не працювали, ми так хвилювалися: де вони, що з ними? А вже потім з Києва зателефонували, що все нормально. Я не хотіла, аби вона спішила повертатися в Чернігів. Але мама нічого нам не сказала, а вже поставила перед фактом. Десь на початку літа вони повернулися. — Дар’є, сьогодні Ви приїхали до Чернігова з виставою «Третій зайвий». Граєте роль нареченої. Що можете розказати про цю роль і свою роботу в антрепризі? — Слава богу, у нас уже є робота. «Третій зайвий» – вистава, в яку я давно хотіла потрапити, але щось не складалося. Тож я поїхала до Німеччини, сумувала там без роботи, аж ось продюсер «Те-Арту» Вікторія пропонує: «Введешся?» – «Звісно!» І вже 11 лютого 2023 року ми грали в Одесі виставу «Сильні слабкі жінки». Вона мене витягнула з Німеччини, бо хлопець мій був проти, щоб я сюди їхала, адже це небезпечно. Паралельно я ввелася у виставу «Третій зайвий». Мені здається, що ця роль може бути нецікавою, якщо її не зробити. Я вважаю, що не буває маленьких ролей. Просто їх треба зробити цікавими. По суті, у цій п’єсі всі ролі рівнозначні. Це комедія положень. Тут кожен герой важливий. Мій персонаж – наречена, яку зрадили і намагаються це приховати. Коли вводилася, попередила: «Вибачайте, але буду робити по-своєму, додавати щось своє, аби роль була цікава». — Вам це вдалося! «Війна триває і ми не маємо права забувати!» — Дар’є, перед цією розмовою я переглянула деякі інтерв’ю з Вами. Дізналася про Ваші благодійні концерти в Гамбурзі, збір коштів для ЗСУ. Чи продовжуєте цю справу? — Так вийшло, що виставу «Третій зайвий» ми возили до Львова, Чернівців, Франківська, Тернополя. І от буквально в потязі дізнаємося про Каховську трагедію. Ми розуміємо, що все одно треба грати, як би важко не було, що нас чекають. І наші хлопці-актори кажуть: «Ми їдемо в Херсон, повеземо допомогу». Я пропоную: давайте відкриємо банку і хоч трохи назбираємо грошей. Ми записали коротеньке відео. І так сталося, що зібрали за добу трохи більше ніж 200 тисяч гривень. Я дуже вдячна всім людям, які нам довірилися! Вони поїхали в перший раз, поїхали знову. Так, це наші актори з вистави «Третій зайвий». А зараз я можу робити донати самостійно. І своїм підписникам про це щоразу нагадую. — До слова, за якими критеріями обираєте, кому саме допомагати? — Тільки своїм, тільки тим, кого знаю особисто. Бо звертається дуже багато людей. Я не можу когось радити та брати на себе таку відповідальність. Я буквально вчора чула по радіо, що зараз дуже поширені шахрайства у цій сфері. Не розумію, як можна таке робити. Коли я була в Гамбурзі, то ми виступали майже кожну неділю, давали благодійні концерти в клубі, де колись грали «Бітлз», і саме там вони здобули популярність. Власник клубу Сем дуже підтримує Україну, тому щонеділі надавав нам приміщення. Люди приходили, ми співали, і таким чином збирали кошти. Ці концерти були важливі для мене також. — Дар’є, як взагалі на Вас вплинула ця війна? Чи змінилися Ваші погляди, цінності? — Та всі ми, звісно, змінилися. Може, зараз вже не так це відчувається. А на початку були думки: може, не твоя професія головне в житті, а щось інше? Може, це родина? А на родину в тебе часу завжди бракує. І коли я приїхала до свого хлопця в Німеччину, казала йому: «Ну все, я готова! Давай родину, давай дітей і оце все». А ще мене дуже дратує російська мова, музика. Як відвернуло. Хоча буду відвертою: інколи, коли злюся, російські слова проскакують. Адже в родині ми говорили російською. В роботі бували проєкти російською. Мамі моїй також важко. Але тепер з нею тільки українською спілкуюся. Втім я нікого не засуджую. Це вибір кожного, як говорити вдома. Але в публічному просторі – тільки українською. Бачу, що багато хто зараз живе в такому режимі: сьогодні не бомбили – значить класний день. Так, ми живемо своїм життям, але не маємо права забувати! У мене багато колег, які служать. Їм там важко. Усього нам, звісно, не розповідають, і я розумію чому. Можливо, у нас би опустилися руки. Багато хто розслабився, на жаль. Я не можу собі такого дозволити. Спілкувалася Вікторія СидороваФото: Сергій Тонканов Джерело: 0462.ua

Предыдущая статьяСуботній рецепт: мафіни з малиною
Следующая статьяЗеленский с супругой приехали в Швецию